Наразі Дніпро, як і інші міста України, кожен місяць потерпає від ракетних ударів російських агресорів. Мабуть, кожен житель нашого міста хотів би, щоб аналогічні відчуття мали і росіяни, коли цілі у їх країні атакували б українські ракети. І шанс на це зберігається.
Після здобуття Україною незалежності ми, як відомо, припинили випуск міжконтинентальних ракет та згодом підписали договір про відмову від ядерної зброї. Але на озброєнні армії зберігалися численні комплекси «Ельбрус» та «Точка-У». Перший комплекс міг вражати цілі на відстані до 300 кілометрів, другий – на відстані до 120 кілометрів.
Обидва комплекси вже були трохи застарілими, особливо це стосувалося «Ельбруса.» Він був розроблений ще у 1950-х роках, і не мав дуже високої точності. Кругове імовірне відхилення ракети Р-17 цього комплексу складо 450 метрів, що доволі багато. Але слід враховувати, що Р-17 та «Ельбрус» мали перш за все забезпечити «доставку» ядерної боєголовки ракети до своєї цілі, і у цьому разі відхилення не мало такого вирішального значення.
Коли Україна отримала незалежність, «Південмаш» та група розробників презентували цікавий проект. Він би мав замінити собою усі існуючі на озброєнні оперативно-тактичні ракетні комплекси. Майбутній український комплекс навіть отримав своє ім’я – Борисфен. Проектом передбачалася дальність у 500 кілометрів.
Але, нажаль, на цьому все і завершилося. Навіть президентсво «південмашівця» Леоніда Кучми ніяк не вплинуло на фінансування проекту. Можновладці тоді вважали, що у нас і так більш ніж достатньо різних ракет, і нові нам не потрібні. На той час окрім вищевказаних, були на озброєнні і зовсім старі комплекси з ракетами Р-11 та «Луна». Роботи по новому ОТРК йшли з 1994 по 2003 рік, але так і залишились у ескізах та на папері. Знайти гроші на їх фінансування не вважали за потрібне.
У наступні роки Україна позбулась усіх комплексів, окрім Точки-У. Парадокс був у тому, що ракети до «Ельбрусу» ми могли б теоретично обслуговувати та проводити їх технічний огляд. Ракети ж до комплексу «Точка» та «Точка-У» вироблялись тільки у Росії, як і паливо до них. Втім, Україна могла б залишитись і без цих ракет. Вже за часів президенства Віктора Януковича до України приїжджала комісія з Росії, яка провела інспекцію усіх наявних в Україні ракет до «Точок». За її результатами більшість було визнано непридатними або такими, що вичерпали строки зберігання, і рекомендовано було їх утилізувати.
Замінити застарілі комплекси мав би новий ОТРК «Сапсан». Його теж розробляли на «Південмаші», і він по суті був оновленою версією «Борисфену». За дальністю новий комплекс був трохи скромнішим – до 280 кілометрів. Початок розробки припав на президентство Віктора Ющенка, коли вперше ясно окреслилось політичне протистояння з Росією. Було виділено початкові кошти у розмірі 6,8 млн доларів, але це була «крапля в морі».
Загальна вартість проекту спочатку була окреслена в $450 млн (у цю суму входило виготовлення дослідного зразка). Поступово вартість комплекса зросла майде вдвічі. Постійне затягування проекту також не сприяло інтересу Міністерства оборони до нового комплексу. Спад української економіки після кризи 2008 року
У роки спаду української економіки в результаті негативного впливу світової фінансової кризи проект «Сапсан» не фінансувався. Формально підтримку відновили після прийнятої у листопаді 2011 року Державної цільової оборонної програми зі створення БФРК “Сапсан“. Але згодом, вже у 2013 році, міністр оборони Лєбєдєв заявив про остаточну зупинку програми. Однозначно, без російського впливу тут не обійшлося, оскільки прямим конкурентом був російський комплекс «Іскандер». У разі доведення «Сапсана» до серійного випуску на ринку подібних ОТРК росіянам довелося б трохи потіснитися.
Після подій 2014 року інтерес до вітчизняних ОТРК повернувся, але час вже було суттєво упущено. Звернули увагу на ОТРК «Грім», який розроблявся за обігові кошти самого «Південмашу» та гроші іноземного замовника. Саме Саудівська Аравія (яка і замовила цей комплекс) повинна була отримати першою в світі український ОТРК.
Міністерство оборони України, як не дивно, не зацікавилось перспективною розробкою. Усі роботи і надалі фінансувалися за гроші самого підприємства, а держава лише спостерігала за цим. Дніпровські спеціалісти-ракетники запевняли, що за умов достатнього фінансування можливо було б довести комплекс до готовності вже у 2018 році.
Але цього так і не сталося. На момент повномасштабного вторгнення зі стану комплексу «Грім» було доведено до робочого стану лише деякі окремі елементи. Повна документація була відправлена у Саудівську Аравію.
Лише на 2022 було озвучено плани про включення комплексу у держоборонзамовлення. Також планувалося замінити шасі – на чеську Tatra, яку було обрано як уніфіковане для Збройних Сил України. Але, нажаль, все це було запізно.
Наразі, доведення комплексу до робочого стану виключно у Дніпрі неможливе навіть за умов належного фінансування. Однак, при продовженні робіт за кордоном цілком імовірно, що через 2-3 роки Україна таки отримає свій оперативно-тактичний ракетний комплекс. Балістичні ракети, розроблені дніпрянами, обіцяють буди нічим не гіршим за російський «Іскандер-М». Ба більше, за умов доступу до сучасної елементної бази наші ракети будуть більш точними за зброю агресора.
Тому можна вважати, що історія ОТРК українського виробництва і дніпровською балістичною ракетою наразі поставлена на паузу. Скоріш за все, роботи будуть продовжені, оскільки країни-партнери поки що не поспішають поставляти нам ракети ATACMS чи їм подібні, тому розраховувати в цьому плані ми можемо лише на власні сили.
