Будівлі, які іменують хмарочосами, зазвичай вражають уяву глядачів своєю висотою. У сучасному розумінні це як правило висота від 150 метрів та вище. Але більше сотні років тому уявлення про це були геть інші. Саме тоді в Катеринославі і з’явилась будівля, яка справила дуже сильне враження на мешканців міста як своїм зовнішнім виглядом, так і висотою.
На початку XX сторіччя в Катеринославі була доволі складна ситуація з місцем для громадських зібрань. В місті діяло декілька театрів, але при цьому не було, наприклад, жодного місця де громадяни могли б проводити власне дозвілля. Єдиним виключенням з цього був Англійський клуб, але дозволити собі відпочити там могли здебільшого заможні громадяни.
Була потрібна спецалізована будівля для проведення зібрань, виставок, творчих зустрічей, балів і тому подібних заходів. Із тих будівель, які вже були наявними в Катеринославі, жодна не підходила, або не була доступною.
Тому розпочалися пошуки місця під нову будівлю. Для цього якнайкраще підходила територія колишньої садиби Кізілова. Її територію якраз орендували Катеринославські суспільні збори, тому можна було розраховувати на те, що нове будівництво розпочнеться без зайвих проблем. На той час на великій ділянці розміщувався сад, естрада, літній ресторан та великий дерев’яний літній театр.
Після смерті Кизилова садиба перейшла у спадок родині Старостіних. У 1909 році Громадські збори викупили у нащадків садибу і провели конкурс на будівництво на цій ділянці театру-клубу. Переможцем конкурсу став проект харківського архітектора О.М. Гінзбурга.
Офіційна марка проекту – «Ежик». Російською мовою абревіатура: «Екатеринославская железобетонная изюминка конструктивизма». У залі міської управи було обговорено і затверджено проект «Театру-клубу» для Громадського зібрання» у вигляді невеликого хмарочоса, тобто висотного каркасного будинку баштового типу, вирішеного в стилі конструктивізму.
Проект приваблював насамперед своєю стильовою неординарністю, раціональністю об’ємно-планувальної композиції та використанням сучасних технологій. За стилістикою будівлю можна віднести до зразка так званого «раціонального» модерну (або протоконструктивізму), який набув свого поширення в країнах Західної Європи на початку ХХ ст. Саме для «раціонального» (пізнього) модерну характерний поряд із відмовою від симетрії, підпорядкування об’ємно-планувальних рішень функції будівлі, акцент на вертикальній побудові об’ємів та декору. Ще присутній певний мінімалізм у декоруванні – мінімальне використання ліпнини поряд із використанням живопису та мозаїки.
Про це може свідчити ескіз фасаду, виконаний А. Гінзбургом. Будівництво клубу було розпочато у 1910 році та тривало з перервами до 1913 року. Причиною затримок були не лише проблеми з фінансуванням, а й складнощі під час будівництва. Будівля мала надто революційні конструктивні та планувальні рішення, вимагала додаткових узгоджень та дозволів. Те, що будинок зазнав перебудов, ще до закінчення будівництва свідчать іконографічні матеріали від 1912 року – комплект креслень, з визначенням запланованих перетворень та листівка 1913 року.
У серпні 1911 року почали рити котлован під фундамент архітектурної споруди. І вже перед початком літа 1913 року будинок було введено в експлуатацію, отримавши назву «Театр-клуб для громадських зборів». Для наших городян такий будинок був чимось новим, вони такого ще не бачили, за його будову називали “Катеринославським хмарочосом”. Ця споруда була і клубом і театром, в ньому було два зали: невеликий і величезний (на 4000 місць).
Багатоповерхова, із залізобетону, будівля вражала об’ємністю, висотою, оригінальністю: витягнуті щілисті вікна, лоджії, тераси, відсутність будь-якого декору на фасаді. Споруда викликала інтерес городян своїм безперечним новаторством. Споруда поєднувала функції клубу і театру.
28 жовтня 1913 р. на сцені «Клубу громадського зібрання» пройшов концерт відомого російського піаніста та композитора Сергія Рахманінова. Концерт пройшов за повного аншлагу. У тому ж році . зі сцени Клубу виступав з віршами відомий російський поет Ігор Северянин.
Повноцінного функціонування клубу Громадських зборів не відбулося. Комісія дозволила у театральній залі лише проведення концертів. Проведення вистав та використання балкону дозволено не було.
Після революції будинок був довго у зачиненому вигляді. Лише у 1927 році його передали клубу залізничників. Але і цей «орендатор» пробув тут недовго, у подальшому на три роки тут влаштувався міський театр імені Горького.
Остаточний «хазяїн» тут з’явився лише у другій половині 1930-х років. Ним виявилася філармонія, яку у цей час і заснували.
1936 року Дніпропетровська обласна виконавча рада вирішує організувати державну естраду та філармонію. Перший концерт відбувся того ж року, на ньому виступила Ксенія Дзержинська – солістка Великого театру СРСР. Надалі тут виступали: Марія Богуславська, Дмитро Рожков, Борис Мальцев та Віра Метелецька. Глядачі змогли побачити хорову капелу, струнний квартет та жіночий вокальний ансамбль. Також популярністю користувався дует сатириків Григорія Лірова та Іллі Набатова.
На початку 1939 року у будівлі філармонії утворився повноцінний симфонічний оркестр у складі 55 осіб. Головним консультантом було запрошено М. Рахліна, постійним директором призначено киянина Соломона Фельдмана. Вже 30 квітня 1939 року у залі Палацу залізничників відбувся перший концерт Дніпропетровського симфонічного оркестру.
На сцені філармонії в передвоєнні роки встигли виступити різні знаменитості першого ешелону: Клавдія Шульженко, Любов Орлова, Аркадій Райкін, джазовий оркестр Леоніда Утьосова та інші зірки естради тих часів.
Під час Другої світової будівля не зазнала суттєвих уражень. Це дуже дивно, оскільки вона була доволі великою навіть на 1940-і роки. Але її не пошкодили ані снаряди, ані бомби ні в 1941, ні в 1943 році. Тому ввести її знов в експлуатаційний стан було набагато легше, ніж інші великі будівлі міста після його звільнення від німців.
Післявоєнні роки знову були позначені концертами першокласних зірок. Зокрема, 6 серпня 1949 року виступив з концертом знаменитий композитор, заслужений діяч мистецтв Матвій Блантер. Але з початком 1960-х тут знов розмістився Палац культури залізничнів. Філармонія переїхала в інший будинок.
Одночасно на верхніх поверхах розташовувався Театр юного глядача. Як розповідають люди старшого покоління, у повоєнні роки Палац був справді осередком культури – одним із яскравих вражень старожилів були вкриті килимовими доріжками мармурові сходи, та задрапіровані червоним оксамитом перила. Колективи художньої самодіяльності Палацу залізничників були відомі по всій країні.
Однак, останній капітальний ремонт у будівлі проводився 1967 року. Після цього проводились лише профілактичні заходи щодо підтримки життєздатності будівлі. Після того, як наприкінці 90-х років через фінансові труднощі, залізниця припинила фінансування Палацу культури, процес руйнування будівлі пішов прогресуючими темпами. 2001 року злощасну будову було передано у комунальну власність, і до неї знову повернулася Обласна філармонія.
Жахливий стан будівлі неодноразово викликав жваві обговорення серед міської влади та городян. Так, передбачалося, що буде проведена реставрація. Власними коштами її провести філармонія була не в змозі, тому для цього потрібна була повноцінна міська програма.
Періодично в міському бюджеті закладались невеликі суми для підтримання будівлі в робочому стані. Їх не вистачало на повноцінний ремонт, і тому потреба в реконструкції тільки нарастала.
Лише у 2019 було представлено проект реконструкції будівлі. У 2021 році його остаточно затвердили.
Згідно з техзавданням, за 67 мільйонів гривень підрядник повинен був упорядкувати зовнішню частину філармонії. Там повинні були утеплити стіни та дах, замінити покрівлю. Повинно було змінитись і облицювання будівлі – її покрити керамічними плитами. Також відремонтують тераси і підсвітлять фасад. Ще в планах було встановити водостоки, замінити вхідні двері. Передбачалося встановити нові вікна (у тому числі панорамні), реставрувати сходи і змонтувати пандуси.
Реалізація проекту була запланована на 2022 рік. Звісно, війна «зкоригувала» всі плани і тепер їх реалізація залежить не тільки від міської влади Дніпра. Що ж, як кажуть – поживемо — побачимо.
