Ця неординарна особистість (хоч нажаль і призабута) – український громадсько-політичний діяч, просвітянин, публіцист, редактор, педагог і краєзнавець, агроном, учитель першої української гімназії в Катеринославі. Декан механічного відділу заснованого у 1917 технікуму (вищої школи) в Катеринославі.
Сергій народився як друга дитина в родині дворянина Василя Бачинського. Після закінчення кадетського корпусу у місті Орлі, він продовжив свою освіту в Петербурзі, вступивши до військової Андріївської школи, а пізніше перейшов до лісного інституту. Починаючи з 1905 року, він активно працював у Селянській спільці на Катеринославщині та організував перші гуртки українських соціалістів-революціонерів у Петрограді та Катеринославі.
Свою суспільно-політичну діяльність Сергій почав ще в Петербурзі, а з 1904 року вступив до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів). Він проводив агітаційну та пропагандистську роботу серед українських студентів, робітників і військових в столиці Російської імперії, а під час канікул в селах південних губерній України. У 1906 році він був змушений перейти в нелегальний статус, щоб уникнути арешту. Наприкінці 1908 року і на початку 1909 року він емігрував до Франції, з цією ж метою. У Парижі він закінчив математичний факультет університету, а в Тулузі — агрономічний. Працював як учитель, інспектор народних шкіл і керівник інформаційного українського бюро у Парижі, продовжуючи свою революційну діяльність навіть у Франції, за що йому доводилось п’ять разів бути адміністративно покараним і бути виселеним зі столиці.
У 1908 році він також був пред’явлений до військового окружного суду Одеського військового округу. Тільки в серпні 1917 року, здобувши амністію, він повернувся з-за кордону до Катеринослава, де працював як вчитель у першій українській гімназії та активно займався громадсько-політичною та журналістською діяльністю. У Катеринославі та на Катеринославщині він очолював міські та губернські організації українських есерів, а пізніше також Херсонську та Таврійську. Він також був членом Центрального Комітету партії українських есерів. Однак влітку 1918 року через політичні розбіжності він вийшов з партії есерів.
Сергій був активним членом Президії Трудового конгресу і допомагав реалізувати ідею об’єднання українських земель в єдину Українську Народну Республіку. Він організував селянську соціалістичну партію (ССП) в Кам’янці-Подільському. Проте у 1923 році він покине цю партію через розбіжності з керівництвом стосовно статуту та програми.
Сергій був делегатом на Всеросійські Установчі збори в Петербурзі та на Установчі збори України від партії українських есерів, а також членом Центральної Ради УНР. Він став заступником голови фракції Малої Ради, яка функціонувала між сесіями Центральної Ради. Також він працював у Києві. Але з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського, він повернувся до Катеринослава, де став деканом Технічної вищої школи та займався видавничо-журналістською та громадсько-політичною діяльністю. Він сприяв приходу Директорії до влади і редагував газету «Республіканець» в Січеславі (1918-1919).
Він був також обраний членом Трудового конгресу від Селянської партії та членом Президії Трудового конгресу в Києві. В якості заступника міністра іноземних справ Директорії УНР, він брав участь у переговорах з представниками Антанти в Одесі та Бірзулі.
Після евакуації під натиском більшовицьких військ у листопаді 1920 року він переїхав разом з урядом УНР до Тарнува (Польща), де долучився до створення Ради Республіки УНР. Він був обраний членом президії Ради Республіки і виконував обов’язки Першого секретаря цієї організації.
Бачинський залишив значний творчий спадок, в основному у вигляді рукописів, але майже всі вони були знищені НКВС. За матеріалами слідства, відомо про перелік трьох опублікованих і п’ятнадцяти неопублікованих творів автора. До опублікованих творів відносяться, зокрема, «Матеріали до історії української еміграції» (1923), «Транспорт в Совдепію», «На Катеринославщині», «З великої України», «Шлях Української Держави», «Крути», «Шлях Польщі», «Про Петлюру та Пілсудського», «Військо і політика», «Що для всіх мас є добре?», «За кордоном» та інші. Також були дві спільні праці з членами Президії Ради Республіки: «Відозва до українського народу» (1922, Тарнув) і «Універсал Ради Республіки до українського народу» (березень 1921, Тарнув).
Поміж його опублікованими роботами також були книги і брошури, включаючи «Історія Кременця», «Історія Кременецької „Просвіти“», «Описи важливих пам’ятників — історичного та наукового значення» (усі вони були видані в Крем’янці в 1923 році), статті і фейлетони.
Крім того, матеріали слідства також вказують на те, що були надруковані інші твори Бачинського, такі як «Зведення про діяльність Ради Республіки» (1922, Тарнув), «Історія Крем’янця» (1923, Кременець), «Історія Кременецької Просвіти» (1923, Кременець), «Опис важливих пам’ятників — історичного та наукового значення» (1923, Кременець), «Історія Межиріччя» (1938), «Результати дослідів та спостережень по використанню штучних добрив» англійською мовою (1928, Англія), а також брошури, видані англійською та польською мовами.
З літа 1921 року до серпня 1936 року працював у Волинському регіоні (міста Кременець, Острог, Дермань, Луцьк, Рівне та інші населені пункти). Бачинський займав посади повітового агронома, вчителя, директора школи та директора сільськогосподарської дослідної станції. З вересня 1936 року до жовтня 1939 року він перебував у Межиріччі без офіційної роботи через нагляд польської поліції.
У літній період 1939 року, уникаючи можливого арешту, він таємно виїхав до Луцька. Перед виїздом він заховав у схованці найважливіші свої твори (опубліковані та у рукописах), цінні документи та родові коштовності.
Через сім місяців після його арешту, агенти НКВС виявлять це сховище з матеріалами. 3 вересня 1940 року було складено два протоколи у присутності свідків, в яких ці матеріали були використані як докази його «антирадянської контрреволюційної (антибільшовицької) діяльності». А до СРСР він потрапив так.
20 вересня 1939 року, не бажаючи емігрувати до Німеччини, він повернувся до Межиріччя, де вже розташовувалися війська Радянського Союзу. В селі Велика Харуча, Межиріцького району Рівненської області, він обійняв посаду вчителя-директора початкової школи. 29 лютого 1940 року його арештували органи НКВС. 24 травня 1941 року Київський обласний суд засудив його (за статтею 54-13 Кримінального кодексу з санкцією статті 54-2 Кримінального кодексу) до найвищого покарання — страти. Вирок був виконаний 22 червня 1941 року в Києві. Вочевидь, виконання було пришвидшено початком радянсько-німецької війни.
