Крутий поворот у долі його родини призвів до того, що людина, яка мала б бути серед аристократів і не перейматись життєвими проблемами, пірнула у світ мистецтва. Роботи Беклемішева колись знав весь світ, а одна з них — особливо важлива для України.
Володимир Беклемішев народився 15 серпня 1861 року в родині харківського дворянина Олександра Беклемішева та його дружини Клеопатри, дочки поміщика Миколи Панова. Сім’я проживала в маєтку своїх батьків у Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Олександр Беклемішев був також відомим театральним декоратором і художником-аматором, і його акварельні твори були визнані і представлені в різних музейних колекціях.
Володимир виростав в маєтку, де вже з маленьких років спостерігав за батьком під час його творчого процесу. Коли юнаку виповнилося 12 років, родина переїхала до Харкова з метою надати йому якісну освіту. Однак цей переїзд призвів до розкриття таємниці, яку приховував від своєї родини батько. За звинуваченням у підробці грошей, Олександра Беклемішева визнали винним у суді, позбавивши його прав на маєтність та засудивши до чотирьох років каторжних робіт.
Після цих подій старша сестра на ім’я Ніна взяла на виховання молодого Володимира. Первинну освіту хлопчина, як і всі аристократи, здобував вдома. Згодом його направили до другої Харківської гімназії, де створили об’єднання, спрямоване на підтримку менш забезпечених учнів. Ця організація надавала фінансову допомогу для оплати навчання, забезпечення підручниками, а також надавала їжу та одяг. Великий український художник Дмитро Безперчий викладав тут малювання і помітив особливий талант юного учня, допомігши йому лягти основи для подальшого розвитку. У той час малювання було малопопулярним і малоцікавим предметом, його розглядали як приватне, непотрібне і навіть зайве заняття. Уроки малювання проводилися окремо від основних лекцій, і оцінки за них не враховувалися. Дмитро Іванович вирішив змінити це ставлення до предмету і, вклавши багато зусиль, зацікавив учнів та переконав, що малювання — це не лише розвага, але й необхідний урок.
Тим часом юний Володимир відвідував заняття в приватній школі художниці Марії Раєвської-Іванової, яка створила справжнє мистецьке училище. Українська митця приймала дітей з простих родин і навчала їх мистецтву випалювання на шкірі та дереві, тисненню на шкірі, розпису по фарфору, живопису на єдвабі та оксамиті, малюванню кахельних печей та стін. Т
ут молодий художник вперше набув певних знань і навичок, які дозволили йому працювати на більш професійному рівні. Марія Дмитрівна вважала, що грамотне малювання неможливе без уміння аналізувати форму предмету. Лише коли учень навчиться бачити і розуміти особливості структури форми, він зможе свідомо створювати зображення на площині, а не просто копіювати механічно з природи. На заняттях в цій школі Володимир навчився аргументувати свої вирішення завдань, проводити аналіз композиційних схем, виділяти основні і вторинні елементи, розуміти напрямок головних ліній і багато іншого.
Один із вчителів, який відіграв важливу роль у художній освіті Володимира Беклемішева, був художник-пейзажист Єгор Шрейдер. Відзначальною особливістю його викладацької діяльності було те, що він завжди був у пошуку нових напрямків. Він надавав серйозну професійну підготовку молодому митецьові, сприяючи розвитку індивідуальних здібностей юнака.
Завдяки набутим знанням і навичкам, Володимир без особливих труднощів вступив до Імператорської Академії мистецтв осінню 1878 року та через рік приєднався до класу скульптури, який вів професор Лаверецький. Навчання скульптурі в цьому освітньому закладі базувалося на академічних принципах і традиційних класичних стандартах. Молодий художник часто вибирав сюжети зі Святого Письма або міфології. Серед його робіт збереглися воскові рельєфи такі як «Зустріч Соломона з царицею Савською», «Мойсей у пустелі, який виливає воду з каменю для згасання спраги ізраїльтян», «Нагірна проповідь», а також гіпсова статуетка «Полікрат», що передає рух і динаміку.
У заключні роки навчання в Академії, молодий скульптор отримав дві золоті медалі: одну за статую «Каїн, катований совістю», а іншу за барельєф «Положення в труну». Ці визнання надали Володимирові можливість вивчати за кордоном за рахунок фінансування академії.
Подорож молодого скульптора за кордон розпочалася з відвідин Парижа, проте вже у червні 1888 року скульптор прибув до Риму і встановився на прославленій Via Sistina. Однією з його перших робіт під час закордонного перебування була композиція «Захист божества», яку в своїх листах 1889 року він назвав «Жрицею». Це був його перший самостійний твір, на якому зображена жриця в античному хітоні, яка рукою, ніби захищає статуетку богині. Цікавим було не лише нестандартне композиційне вирішення скульптури, але і введення автором в неї кольору. Так, тіло і волосся жінки були тоновані, створюючи контраст з білим одягом, а забарвлення невеликої фігурки «ідола» за її спиною імітувало золото.
Пізніше майстер створив скульптуру «Втеча раба», яка вражала глядача не лише відмінною технікою, але й захоплюючим поєднанням енергії та ніжності.
Автор намагався передати почуття великої тривоги і страху у фізично сильній людині. У творі зображено раба, що тримає свого сина на руках, і втомившись, він припиняє рух і прислухається до зближеного переслідування. Він стрімко стискає дитину до себе, хвилюючись пригортається до неї. Чоловік набирає останні сили, готовий бігти далі заради майбутнього своєї дитини, і він вирішив боротися до останнього за свободу свого хлопчика. Глядач відчуває внутрішній рух героїчного образу — від почуття нестерпного страждання до відчуття непохитності і незламності.
У 1893 році цей твір був відправлений до Чикаго на Всесвітню виставку, приурочену до 400-річчя відкриття Америки Колумбом. Великий за розмірами скульптурний шедевр стояв у одному з залів російського відділу поруч із відомим твором Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Повернувшись на рідну землю, Володимир Беклемішев виставив свої італійські твори на виставці 1892 року та був нагороджений званням академіка.
На той момент йому було всього тридцять три роки, але він вже відмінно керував скульптурною майстернею та був членом Ради професорів. У тридцять дев’ять років його обрали ректором Академії. Починаючи з цього моменту, активна педагогічна діяльність стала головним аспектом його життя. Володимир Олександрович був також дійсним таємним радником, активно брав участь у громадському житті, організовуючи різноманітні виставки і представляючи Академію в різних комісіях та комітетах.
Володимир Беклемішев завжди ставився до своєї роботи з великою любов’ю і самозабутністю. За нестачі часу для власного творчого процесу, він працював над своїми скульптурними творами у вечори. Більшість його спадщини складають статуетки сучасних вчених, музикантів, художників, акторів і балерин, які він ліпив, спираючись на живу натуру.
Майстер створив понад тридцять скульптур, які відзначалися пластичністю, м’якістю ліплення та гармонійним виразом. Однією з найкращих робіт скульптора була невелика статуетка під назвою «Танцівниця». В ній він намагався зафіксувати граціозний, виразний і одночасно класичний мотив танцю. Особливу увагу глядача привертали дві маленькі фігурки Віри Фокіної, які зобразжали балерину у вигляді вакханки з глечиком вина. Скульптор майстерно передав гнучкість і динаміку її рухів в цій складній композиції.
Особливе місце у творчості майстра займає погруддя Тараса Шевченка, створеним за замовленням Олексія Алчевського для недільної школи в Харкові. Ця робота має особливе значення, оскільки є першим погруддям Кобзаря в Європі на той час. Хоча існували скульптурні зображення Кобзаря ще за його життя та невдовзі після його смерті, більшість з них так і залишилися невстановленими та невідкритими через заборону царської влади щодо увічнення Тараса Шевченка монументальними засобами мистецтва.
Українська педагогиня Христина Алчевська особисто звернулася до відомого скульптора і змогла отримати згоду на створення погруддя Тараса Григоровича з білого мармуру. В цьому витворі мистецтва вдалося передати реалістичний образ поета через пластично виразні монументальні форми. На погрудді зображено момент душевної туги і гірких роздумів. Портрет вражає високим чолом, насупленими бровами та густими вусами, і голова слегка схиляється та обертається вліво до плеча. Образ Тараса Шевченка вражає внутрішньою силою, мужністю та напруженістю.
На щастя, ця скульптура досі зберігається і виставляється у державному музеї імені Шевченка в Києві. Історія її врятовання надзвичайно цікава. Перша спроба її знищення відбулася ще в 1899 році, коли Алчевський збанкрутував та передав маєток разом із погруддям купцю, який велів знищити роботу Беклемішева. Проте родина Алчевських змогла врятувати бюст і тривалий час приховувала його вдома. У 1933 році погруддя було передано до Державної шевченківської картинної галереї в Харкові. Під час Другої світової війни цей шедевр також героїчно врятували.
Цікаво, що Володимир Беклемішев організував кілька виставок художніх робіт, присвячених Тарасу Григоровичу, в Петербурзі при Академії мистецтв. Сам скульптор був членом Товариства імені Шевченка і активно допомагав потребуючим. Також варто зазначити, що він брав участь у конкурсі на проєкт пам’ятника Тарасу Григоровичу в Києві.
Після подій жовтня 1917 року Володимира Беклемішева відсторонили від викладання, і він залишив Петроград, відмовившись приймати більшовиків. Того часу його дружина вже померла, а їхні дві доньки жили у Парижі. За рік Беклемішева арештували і звинуватили в причетності до кадетської партії. Проте навіть за ґратами він не відмовився від своєї майстерності, створюючи фігурки із воску.
Завдяки старанням своїх учнів, які боролися за його визволення, Володимир Олександрович вийшов на свободу і вирушив до міста Новоржев, де 21 грудня 1919 року помер від тяжкої хвороби. В даний час твори цього майстра зберігаються у Київському державному музеї імені Тараса Шевченка, Художньому музеї у Дніпрі та Київському музеї російського мистецтва.
