Військова діяльність Андрія Гулого-Гуленка – відомого повстанського ватажка, генерал-хорунжого армії УНР у 1918–1919 роках тісно пов’язана з Катеринославщиною. Він відіграв значну роль у встановленні влади УНР у Катеринославі та обороні міста в січні 1919 року, розгортанні повстанської боротьби на теренах краю восени – взимку 1919 років.
Перш ніж перейти до розгляду військової діяльності отамана періоду визвольних змагань, варто розглянути питання про імена, під якими він фігурує в історичних джерелах та літературі. Отже, в офіційних документах кінця 1918–1919 рр. він згадується як Гулій або Гулий. Саме під таким прізвищем очолював Катеринославський Кіш та Південно-Східну групу (до речі саме Південно-Східну, а не Південну, як часом трапляється в літературі) Дієвої армії УНР.
Уперше прізвище Гуленко він використав під час перебування в Кам’янці навесні 1919 року. Під час повстанської боротьби 1919–1921 рр. отаман згадується вже під подвійним прізвищем Гулий-Гуленко. У більшовицьких документах його називають Гулим або Гулим-Гуленко. Останній варіант його прізвища найбільш поширений в історичній літературі.
А. Гулий народився в селянській родині 1886 р. у місті Новоархангельськ Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.). Здобув ґрунтовну освіту в Рішельєвській гімназії в Одесі, Ново-Олександрівському сільськогосподарському училищі. А. Гулий брав участь у Першій світовій війні,
нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у царській армії – штабс-капітан.
Відомим ватажком повстанського руху майбутній генерал-хорунжий армії УНР (це звання він здобув після Першого зимового походу) став у процесі підготовки антигетьманського повстання. До пошуків зв’язків з його організаторами А. Гулія підштовхнула кадрова політика військового міністра Української держави Михайла Рогози. З лав військових сил Гетьманату звільнялися колишні офіцери
військового часу, які не мали належної освіти. Серед них опинився А. Гулий.
Під час підготовки антитигетьманського повстання А. Гулий був призначений С. Петлюрою начальником Катеринославського Коша армії УНР. Отже, він не був самопроголошеним отаманом, як частина інших ватажків. І. Мазепа згадував, що отаман А. Гулий-Гуленко прибув до Катеринослава із Фастова як призначений командуючим Катеринославським Кошем. Микола Горобець – колишній виконувач обов’язків кошового отамана Республіканського війська
Катеринославщини – став його помічником.
Групі Гулія вдалося встановити владу Директорії в Катеринославі. З місцевих газет відомо, що А. Гулий-Гуленко виступав з промовою під час урочистого поховання українських козаків на Соборній площі, які загинули в боях у Катеринославі.
Захоплення Катеринослава, розгром махновців були значними успіхами, тому невдовзі А. Гулій став керівником Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. Її штаб знаходився в Єлисаветграді. 22 січня 1919 р. А. Гулій отримав стратегічне завдання від Головного Отамана С. Петлюри: «Південно-східнй групі Гулія вести операції супротив більшовиків в Катеринославщині для міцного утримання Катеринослава, Новомосковська, Олександрівська і ні в якому разі не допустити ворога на правий берег Дніпра».
Відповідальний за захист Катеринослава отаман Гулій, командуючий республіканським військом Катеринославщини, після отримання наказу про оборону міста, негайно зв’язався з представником керівництва армії УНР. Гулій наполягав на тому, що він потребує поповнення, а також зброї та боєприпасів. Всього цього його підрозділам вкрай не вистачало.
Набої та зброя не надійшли своєчасно і невідомо, чи надійшли взагалі, бо 24 січня 1919 р. у розпал боїв А. Гулий-Гуленко повторив своє прохання про постачання Катеринославського Коша всім необхідним для успішного захисту міста. Зазначимо, що становище захисників Катеринослава ускладнювалося не лише через наступ більшовиків. І. Мазепа згадував, що стратегічна ситуація навколо Катеринослава була майже безнадійною. З півночі після відступу П. Болбочана українським військам загрожувала Харківська більшовицька група.
Отаман М. Григор’єв, який підтримував зв’язок з Катеринославською групою, конфліктував з Генштабом, демонстративно ігнорував накази командуючого Південно-Східною групою. Водночас, А. Гулій запитував командування про стосунки з білогвардійцями і, отримавши відповідь про можливе примирення, просив заборонити М. Григор’єву вести бойові дії проти добровольців Денікіна. Крім цього, А. Гулій був змушений знімати зі стратегічного напрямку загони за наказом вищого керівництва армії для роззброєння полку П. Болбочана, якого звинувачували у зраді УНР. Невдоволені діями Гулія, вояки Богданівського полку, колишні підлеглі Болбочана, не виконували наказів командуючого групою.
Бої мали винятково запеклий характер, про що свідчать джерела з обох сторін. Гулій 25 січня перебував у Катеринославі і сповістив Київ про значні втрати українських загонів: «Люду залишилось дуже мало, приблизно 400». Українські полки, які захищали Катеринослав, з боями почали відступати у напрямку станцій П’ятихатки та Долинська, а згодом опинилися на півдні України. Так історія українського Катеринослава за доби Директорії припинила своє існування.
Після того Гулого-Гуленка заарештувала за відхід без команди. Втім, згодом розібрались і відпустили. Він відмовився від пропозиції очолити Запорізький корпус, який після арешту вищезгаданого П. Болбачана потребував авторитетного керівника. Згодом А. Гулий-Гуленко таки повернувся до лав регулярної армії УНР на посаді штаб-старшини для доручень при Військовому міністрі УНР.Але його стихією був саме повстанський рух, тому, коли у серпні було створено Центральний повстанський комітет, А. Гулий-Гуленко приєднався до нього.
Восени 1919 р. С. Петлюра був змушений знову налагоджувати контакти з ватажками нерегулярних з’єднань. Втрати в боях з Білою армією та епідемія тифу змушували поповнювати збройні сили УНР
загонами повстанців. На керівні посади війська залучалися колишні отамани, до того усунені зі складу Дієвої армії УНР за порушення дисципліни, навіть такі одіозні, як Ю. Божко.
На початку листопада 1919 р. С. Петлюра призначив отамана А. Гулого-Гуленка керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Звенигородщини, Черкащини та Чигиринщини. А. Гулий-Гуленко згадував про свою діяльність: «Після переговорів з Петренко та іншими членами вступив до його складу і направився у район Знам’янка–Катеринослав з метою підняти повстання проти Добрармії, незважаючи на спротив деяких членів уряду, які були за примирення з Денікіним». Йому вдалося зосередити керівництво всіма повстанськими загонами цього регіону. Для координації повстанців на Катеринославщині А. Гулий-Гуленко направив М. Мелешка, якому вдалося захопити Верхньодніпровськ.
А. Гулий-Гуленко виявився успішним організатором повстанства у запіллі Денікіна на Катеринославщині та Херсонщині. 10–11 лютого 1920 р. А. Гулий-Гуленко зустрівся з армією Зимового походу. М. Омелянович-Павленко прийняв рішення включити дисципліновані, вишколені частини гулівців до складу Збірної Запорозької дивізії, згодом 1-а Запорозької дивізії, командиром якої було призначено саме А. Гулого-Гуленка.
Після участі в Зимовому поході він воював проти більшовиків у складі українсько-польської армії, брав участь в організації Листопадового рейду з боку Румунії як керівник Бессарабської групи. Після невдачі Другого Зимового походу А. Гулий-Гуленко перебував за кордоном на теренах Польщі та Румунії.
У 1922 році нелегально перейшов кордон з УСРР для продовження підпільної боротьби, але був заарештований в Одесі. У 1925 році Надзвичайна сесія Харківського губернського суду винесла вирок А. Гулому-Гуленку: 10 років ув’язнення із суровою ізоляцією та конфіскацією всього майна.
На суді А. Гулий-Гуленко визнав факт боротьби проти більшовиків, бо хотів принести користь українському народу. Отаман зазначив, що НЕП позбавив УНР підтримки народу, тому подальша повстанська боротьба зашкодила б українському народу.
Існує версія, що у 1927 році генерал-хорунжого амністували. Він виїхав на Донбас працювати агрономом, бо мав відповідну освіту. Після 1927 року достовірна інформація про нього, згідно цієї теорії зникає.
Насправді ж 30 квітня 1929 року Гулий-Гуленко був засуджений Колегією ОДПУ до розстрілу за статтею 58-6 та 10 травня розстріляний у Москві, похований на Ваганьківському кладовищі.
