Серед непересічних постатей в історії української науки і культури кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. – один із перших академіків Всеукраїнської академії наук, член-кореспондент Російської академії наук Андрій Митрофанович Лобода, ім’я якого в енциклопедіях супроводжується визначеннями «фольклорист», «етнограф», «літературознавець», «педагог», «історик театру».
Андрій Митрофанович Лобода народився в литовському м. Свенцянах (Швенчоніс) 26 червня 1871 р. в родині засідателя повітового суду колезького секретаря (10‑й чин Табеля про ранги) Митрофана Федоровича Лободи, українця за походженням.
А.М. Лобода вважав себе чернігівцем, про що й написав у короткій автобіографії, надрукованій у газеті «Вечерний Киев» 17 лютого 1928 р. (Принагідно зауважимо: факт публікації його автобіографії свідчить про те, що на той час він не був репресованим). Це ж зазначається і в редакційній статті «Академік Андрій Лобода», вміщеній у 6‑й книзі «Записок ІФ ВУАН».
Більше ніяких відомостей про родину в жодній публікації немає. Вірогідність його чернігівського коріння підтверджується наявністю цього прізвища в «Списку чернігівських дворян 1783 року» опублікованому О.М. Лазаревським у 1890 р. Серед претендентів на дворянство по Конотопському повіту значиться: «Лобода Андрей, полковой хорунжий. Женат на дочери бунчукового товарища Троицкого Евдокии. Дети: Павел – 4 лет, Наталья – 1 года; Лобода Федор, войсковой товарищ. Женат на дочери бунчукового товарища Лысенка Ульяне. Сын Василий – 4 месяца. Оба имеют в Конотопе и в селах и в хуторах подданных 61 душу мужского пола и 52 женского».
Відомо, що багато вихідців з Чернігівщини працювали на адміністративних посадах, в канцеляріях і судах Катеринослава першої половини і середини ХІХ ст. На якійсь із посад тут чи в Новомосковському повіті працював батько Андрія Митрофановича, оскільки він був одружений на Марії Гегело, доньці Новомосковського поміщика.
У 1890 р. Андрій Лобода закінчив Катеринославську класичну гімназію. На той час в Окружному суді працював слідчим його рідний дядько Василь Петрович Гегело, друг юності видатного українського бібліографа Михайла Комарова, а пізніше – добрий приятель Д.І. Яворницького, передплатник ряду українських видань, член різних наукових (НТШ у Львові, Губернської вченої архівної комісії) і добродійних об’єднань, жертводавець коштів на ряд видань, на спорудження пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві, на придбання речей для Катеринославського краєзнавчого музею.
Мабуть, відносини між племінником та його дядьком В.П. Гегело були щирими і теплими, як вірогідно, й те, що не обходилися і без матеріальної допомоги. У всякому разі, коли в 1904 р. була опублікована монографія професора А.М. Лободи «Русские былины о сватовстве», він подарував примірник дядькові з написом: «Дорогому В. П. Гегелло на добрую память о племяннике. А. Лобода». Ця книга зберігається нині в бібліотеці Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. В «Автобіографії» А.М. Лобода зазначав, що, будучи гімназистом, він опанував латинську і грецьку мови настільки, що міг вільно читати книги.
Після закінчення гімназії у тому ж році Андрій Лобода вступив на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету, де його вчителями були професори П.В. Владимиров, М.П. Дашкевич і Т. Флоринський. Під керівництвом професора П.В. Владимирова Андрій Лобода виконав конкурсну (медальну) роботу, у якій подав критико-бібліографічний
огляд праць з російського богатирського епосу.
За неї він отримав золоту медаль та премію імені Пирогова. Його дипломна робота «Банович Страхиня. Материалы для изучения южнославянского народного эпоса» була опублікована в «Университетских известиях» Київського університету (1894. № 1. С. 1–45). Вона засвідчила дослідницький талант Андрія Лободи, а тому за клопотанням керівництва факультету та університету його залишили стипендіатом для підготовки до професорського звання при кафедрі російської мови і літератури.
А.М. Лобода був людиною соціально активною. Так, у 1906 р. він став одним з ініціаторів повторного відкриття Вищих жіночих курсів у Києві. З 1915 р. був головним редактором «Университетских известий», входив до історичного товариства Нестора-літописця, на засіданнях якого часто виступав з доповідями, а з 1905 року, ставши секретарем товариства, публікував ґрунтовні звіти про його діяльність.
Він же був членом Українського Наукового Товариства в Києві. В автобіографії (1928 р.) А.М. Лобода пише, що у нього дуже добрі відносини були з професором В. М. Перетцом, але з деякими викладачами факультету вони «сильно погіршилися через українство»: «Мені не прощали того, що я з 1908 р. став членом Українського Наукового Товариства у Києві, подавав туди деякі свої замітки і читав в університеті та на жіночих курсах українську літературу».
З утворенням Української Академії наук восени 1918 р. розпочалася нова сторінка життя і діяльності Андрія Митрофановича Лободи. У 1919–1923 рр. він був головою господарчої управи Академії.
Тринадцятого лютого 1922 р. на спільному засіданні Ради ВУАН більшістю голосів проти чотирьох «через потайне голосування А.М. Лободу обрано на дійсного академіка по кафедрі етнографії та
фольклору». Уся робота Етнографічної комісії майже з самого початку її організації фактично провадилася в дусі прогресивних поглядів А. Лободи.
Незабаром Комісія стала видавати «Етнографічний вісник», якого протягом 1925–1932 рр. з’явилося 10 випусків (книг). Окрему сторінку в діяльності А.М. Лободи становить його організаційна робота на ниві краєзнавства. В листопаді 1922 р. при ВУАН була створена Комісія краєзнавства, до складу якої ввійшли чотири академіки (від трьох відділів): А.М. Лобода, О.В. Фомін, І.І. Шмальгаузен, М.В. Птуха.
Комісія краєзнавства встановила зв’язки з місцевими осередками краєзнавчого руху в Україні, якими були переважно краєзнавчі музеї (один час їх називали Окружними пролетарськими музеями) або філії колишнього Українського Наукового Товариства.
У 1924 р. Андрій Митрофанович Лобода був обраний дійсним членом філологічної секції Наукового товариства Шевченка, а наприкінці того ж року був обраний членом-кореспондентом Російської
Академії наук. Однак головними напрямами його діяльності була організація етнографічної і, більш широко, краєзнавчої роботи. Він друкує програмні статті у різних виданнях, зокрема в «Бюлетені Комітету краєзнавства». У 1925 р. у Харкові відбулася конференція «Дослідження продуктивних сил та народного господарства України», на якій він виступив з доповіддю «Краєзнавство, його минуле та сучасні завдання при будуванні нового життя».
Він же був членом місцевих краєзнавчих товариств (Слобідського у Харкові та, як вже зазначено,
Дніпропетровського). У 1927 році за велику науково‑організаційну та дослідницьку працю в етнографічній і краєзнавчій царині Всесоюзне географічне товариство нагородило А.М. Лободу золотою медаллю.
Останні роки життя і творчості А.М. Лободи досі залишаються білою плямою в його біографії. Одні дослідники зазначають, що через підірване напруженою працею здоров’я у 1925 р. він змушений
був відмовитися від педагогічної та науково‑адміністративної діяльності, інші натякують на те, що в 1928 р. він був репресований. Точно ж відомо, що він помер 1 січня 1931 р. і похований у Києві
