У більшості дніпропетровців слово «Ігрень» асоціюється з відомою лікарнею. А чи були ви на вулиці Спогадів чи на Гостинній вулиці? Такі назви – теж своєрідна «візитна картка» цього району. А що вам відомо про Ігорську школу художників? Запрошуємо поглянути по-новому на Ігрень — колишнє «місто-супутник» Дніпропетровська, складене з селищ Нова Ігрень, Рибальське та Одинківка. Кожен із них — своя історична доля.
Колишнє «містечко Одинкове (воно ж Куличенкове)» на лівобережжі Самари — найбільш північно-східна частина міста, нині частина житлового масиву Ігрень. Село Одинкове «складалося» із зимівників та хуторів військових старшин козацького міста Самар або Старої Самари, розташованого на протилежному березі річки (про нього наша наступна розповідь).
У 1776 р. вся ця місцевість була віддана у приватне володіння (рангову дачу) статському раднику Семичеву. Він і заснував село Одинкове, заселивши його на свій розсуд «сімейним і осілим народом». У 1782 р. в Одинківці проживало «постійних осілих мешканців чоловіків 95 та жінок 71 душа».
А 1797 року селом володів уже секунд-майор В.А. Куличенко, на його прохання сюди було перенесено зі скасованої фортеці Богородицький ретраншемент (останній залишок Старої Самари) церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка 1903 р. все ще стояла в Одинківці. В той рік тут було до 170 дворів та близько 1 тисячі «душ» населення. Біля села розташовувався маєток сімейства Куліченка, 1150 десятин землі, тут розводили робочого коня. У 1910 р. Одинківка мала «понад 600 жителів, православну церкву, лавку та дві пристані».
Рибальське — колишня німецька колонія — простяглося нижче залізничного мосту до гирла Самари (головна вулиця цієї частини міста — Томська). Книга «По «Катерининській залізниці», випущена в 1903 р., повідомляє такі відомості: «колонія Рибальське є не що інше, як виселок колонії Йозефсталь, заснований майже одночасно з останньою; нині у Рибальському близько 60 дворів із населенням до 800 душ; є школа, слюсарно-ковальська майстерня, цегельня, каменоломні та 2 лісові пристані». Згадана Йозефсталь — сучасна Самарівка — одна з найбагатших німецьких колоній, заснована ще при Катерині II, що мала до 1903 1800 душ.
Варто відзначити, що Рибальське, незважаючи на те, що «виселок», старше за навколишні селища. Цей район – передмістя козацького міста Самар (Стара Самара) активно заселявся козаками, а нижче – біля гирла Самари – у XVIII столітті знаходився Усть-Самарський ретраншемент (велике укріплення). Навіть село Стара Ігрень було засноване 1780 р. на землях, орендованих у поселян села Рибальське та у графині Воронцової-Дашкової.
Частину території Рибальського було затоплено після будівництва Дніпрогесу (1932), коли води Самари піднялися на кілька метрів. У радянські часи Рибальське називалося Красноармійськ. Зараз про це нагадує пристань «Червоноармійськ» на правому березі Самари, нижче за залізничний міст. Сьогодні Рибальське – східна низинна частина лівобережжя Самари, між Старою та Новою Ігренню, – модне місце для будівництва дачних котеджів.
Цілий район північно-східної частини лівобережжя Самари, навколо станцій Ігрень та Ксеньївка – відомий під загальною назвою Ігрень. Станція Ігрень — одна з найстаріших у межах Дніпропетровська. Відкрито її було в 1873 р. як станція Лозово-Севастопольської залізниці. Залізниця тоді внесла пожвавлення у розвиток цієї частини Присамар’я. Залізний міст через Самару зв’язав обидва береги вище за гирло річки. На ті часи це була досить велика споруда — довжиною 106 сажнів (сажень — 2,1 м).
У січні 1895 р. станцію передали Катерининській (Придніпровській) магістралі. Перша назва станції — Одинково — за назвою села, яка розташовувалася за 3 версти на північ. Але вже 1904 р. станцію перейменували — назвали «Ігрень». В окрузі був один відомий населений пункт — Ігрень (Стара Ігрень) — кілька верст нижче за течією річки.
Згодом місцевість навколо нової залізничної станції почали також називати Нова Ігрень. Наразі назва «Ігрень» міцно асоціюється у свідомості городян саме з цим масивом. Але ще більше назва «Ігрень» асоціюється зі знаменитою лікарнею, яка (хоч би що там говорили) давно стала головною «пам’яткою» житлового масиву.
На території житлового масиву Ігрень є невелика залізнична платформа, пункт зупинки — Ксеньївка. Відомий краєзнавець Михайло Богомаз розповів у книзі «Станція називається» дивовижну історію походження назви – Ксеньївка.
Ця платформа виникла в першій чверті ХХ століття. Помічником начальника Катерининської (тепер – Придніпровської) залізниці працював тоді інженер з особливих доручень Петро Михайлович Крендовський. Для того, щоб вивозити свою сім’ю на літо з запорошеного і задушливого Катеринослава, він придбав невелику земельну ділянку в Ігрені і збудував тут дачний будиночок. Якийсь час у нього народилася дочка, названа Ксенією. Молодий інженер щодня поспішав до неї з роботи на дачу. Співробітники питали, куди він їде, — і він відповідав: «На побачення з Ксенією!».
В Управлінні думали над назвами нових пунктів зупинки, і тоді колеги Крендовського назвали цю платформу Ксеніївкою, поважаючи товариша як хорошого спеціаліста і відмінного сім’янина.
Назва «Ксеніївка» існує вже понад 80 років, зберігшись під час воєн та різних перипетій. Воно стало символом батьківського кохання. А як склалася доля Ксенії? М. Богомаз пише, що ще 1992 року вона жила на житловому масиві Ігрень на вулиці Гвая неподалік платформи свого імені.
У 2004 р. у Палаці культури ДІІТу відбулася спільна виставка незвичайної групи художників. Їх чотири – Валерій Гречаний, Євген Деркач, Олександр Самойленко та Володимир Падун. Самоназва – «Ігреньська школа». Їх поєднують загальний естетичний підхід та особливе світовідчуття. Вони «відображають безкраї степові простори, затишні плавні, величні річкові береги своєрідною мовою».
Кольорова графіка Валерія Гречаного представляє природу у різні пори року. Яскравими фарбами зображує Олександр Самойленко луки, узлісся гаю, береги Самари. І все це – у легкому тумані. На картинах Володимира Падуна «колірна гама підібрана так, що дерева, квіти, соняшник, зорана земля постають перед глядачем у пісенній манері». Художник Євген Деркач дає нам картини південної природи в манері прохолодного напівстепового-напівлісного Присамар’я. Самарські простори дарують майстрам свою особливу енергетику.
Нинішнім центром Ігрені є колишнє селище Катерининське. На початку 1900-х років тут були степ та ковила, і місцеві жителі полювали на перепелів та куріпок. У 1907 р. управління Катерининської залізниці організувало товариство із забудови селища залізничників, названого Катерининським. Тоді ж територію розпланували під майбутні вулиці. Згодом селище навколо станції розширювалося і за радянських часів отримало назву Карла Маркса.
Влітку 1959 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було створено нове місто Ігрень — із трьох селищ — імені Карла Маркса (навколо станції Ігрень, ж/м Нова Ігрень), Одинківка та Красноармійськ (Рибальське). На той час тут мешкали 18,2 тисячі осіб. У липні 1974 р. газета «Дніпро Вечірній» пише: «сьогодні місто-супутник — один із затишних куточків Дніпропетровська. Тут проживає понад двадцять три з половиною тисячі мешканців». А «повноправною» частиною Дніпропетровська Ігрень стала у 1977 р. Тепер це — один із трьох «вузлів» Самарського району (плюс Нижньодніпровськ-Вузол та Придніпровськ).
Після всього сказаного вище хотілося б, щоб слово «Ігрень» викликало не лише «лікарняні» асоціації, а й весь спектр образів – як і будь-який район Дніпра. Звичайно, і тут своя критична маса проблем, але, дивлячись на самарські простори, водну гладь, велику кількість рослинності, церковні бані, стає зрозуміло, що перспективи району — не в промисловому розвитку — в рекреаційній галузі.
