До початку ХХ століття це було глухе передмістя Катеринослава. З другої половини ХХ століття ця територія стала одним із багатьох житлових масивів Дніпропетровська із залишками колишнього патріархального колориту.
Колись на території Мандриківки шуміло море. Наразі від нього залишилися лише відкладення, які вивчають дніпровські та зарубіжні геологи. Викопні залишки з Мандриківки зберігаються в колекціях музеїв у Києві, Петербурзі, Геттінгені та інших містах.
Виявили ці відкладення ще наприкінці ХІХ століття. У 1886 р. рили колодязь у плодовому саду біля 3-го Мандриківського (нині Селянського) узвозу. Випадково разом із землею підняли пісок, у якому виявились численні раковини морських молюсків. Власник саду послав частину знахідок до Харківського університету, частину, що залишилася, розібрали місцеві любителі старожитностей.
П’ять років по тому петербурзький геолог Н.А. Соколов, який досліджував околиці Катеринослава, дізнався про цю дивну знахідку. Він став перекопувати всю землю, яку дістали з колодязя, а 1894 р. пробурив там свердловину і заклав шурф. На глибині 15 метрів виявили масу раковин морських молюсків, рештки коралів, навіть зуби акул. Вже за радянських часів геологи ретельно досліджували т.з. «Мандриківську фауну» і зробили висновок: пісок цей утворився 40-45 мільйонів років тому.
Слобода Мандриківка почала формуватися наприкінці XVIII ст. Обставини її виникнення тісно пов’язані з появою Катеринослава. Як відомо, на місці центру сьогоднішнього Дніпропетровська тоді розташовувалась слобода Половиця, яка мала близько 150 дворів та до 1500 осіб населення. Але 22 січня 1784 р. імператриця видала доленосний указ «Губернському місту Катеринославу бути за найкращою зручністю з правого боку річки Дніпра у Кайдака…», тобто. на місці Половиці. І ось уже з 1784 р. жителі Половиці почали розбредатись по різних навколишніх селах.
На прізвисько Мандрики, що біля нього оселилися Половицькі жителі, назвали селище своє Мандриківкою». Можна було б вважати Андрія Мандрику легендарною особистістю. Але в документах з історії Половиці, опублікованих єпископом Феодосієм Макаревським у 1880 р., справді зустрічається ім’я полкового єсаула.
Отже, засновник селища відомий. Але не все так просто, як на перший погляд. Річ у тім, що у проектних планах Катеринослава 1783 — 1786 гг. на місці Мандриківки вже позначено кілька великих ділянок із забудовою. Швидше за все, Мандриківка почала заселятися ще до імператорського указу як «виселок» Половиці. Можливо, осавул Андрій Мандрика «сидів зимівником» тут і до 1784р. Ну а вже потім сюди потягнулися мешканці Половиці та утворилася нова слобода.
Спочатку територія Мандриківки мала увійти до складу Катеринослава. Землю її приписали до загальноміської вигінної землі. 31 квітня 1799 р. за розпорядженням Катеринославської міської думи провели перепис населення у місті та на його околицях. У Мандриківці цей перепис виявив 22 особи «людей різного звання». У XVIII — XIX століттях Мандриківка більше згадувалась як «приміське село» або «передмістя» Катеринослава зі звичайною сільською забудовою.
Жителі займалися землеробством та рибальством. До середини XIX століття у житті села особливих змін не сталося. Хіба що збільшилося населення – у 1850 р. воно склало 393 мешканці (у 61 дворі). На той час Мандриківка знову не входила до складу Катеринослава – вона значиться як село Катеринославського повіту. У 1858 р. тут було 366 жителів, а наприкінці століття (1897) – 895 осіб та 97 дворів. Крім «корінних» мешканців, у Мандриківці селилися ремісники з міркувань «ближче до міста».
Патріархальне життя Мандриківки, як і всього краю, порушило індустріальний бум кінця XIX століття. Катеринослав тим часом обріс робочими передмістями. Частина населення перебралася до передмість, у тому числі й до Мандриківки. Насамперед, це міські робітники, ремісники та кустарі. Слобода дедалі сильніше втягувалася в орбіту Катеринослава. Північна частина офіційних документах кінця XIX — початку XX століть постійно фігурує як частина Катеринослава. Тут утворилися вулиця Мандриківська, чотири Мандриківські узвози та Мандриківська набережна.
Тиск міста «розірвав» Мандриківку на дві частини — ближню та дальню. Південна частина – лоцманська чи селянська – зберегла частку самостійності. Вона належала до Лоцмансько-Каменської волості Катеринославського повіту. У 1913р. тут було 206 дворів та 1222 «душі» населення. А в міській Мандриківці почали з’являтися і промислові підприємства: два цегельні, меблева фабрика, пивоварний завод і «красильний заклад», навіть садівництво. І лише за радянських часів обидві частини Мандриківки увійшли до складу Дніпропетровська.
У 1829 р. Росія виграла чергову війну зі своїм «вічним» південним сусідом та ворогом — Туреччиною. Було укладено Адріанопольський мирний договір. Під час цієї війни в полон Росії здався один із нащадків останнього кримського хана (Шагін-Гірея), що колись переселилися до Туреччини. Звали його Аслан-Гірей, він був комендантом фортеці Варни чи Шумли. Після полону Аслан-Гірей переїхав жити до Росії зі своїм племінником.
Місцем проживання їм визначили тихий за тодішніми мірками Катеринослав. Імператор призначив князеві пенсію — 250 рублів асигнаціями на місяць. 20 жовтня 1835р. татарський князь прийняв православ’я. Аслан-Гірей став Олександром Никаноровичем. А сприйняв батьком при хрещенні був катеринославський губернатор Никанор Михайлович Лонгінов (звідси і нове по батькові). Сприйняною матір’ю татарського князя стала дружина катеринославського городничого Ессена.
У листопаді 1835 р. князь Аслан-Гірей повінчався з вдовою Пауліною Рудольфівною Мекленбурцевою, яка у 1837 р. також змінила своє лютеранське віросповідання на православне «і перейменована Марією». Подружжя Аслан-Гірей оселилося в Мандриківці, де князь і прожив до 85 років. Це був міцний, здоровий, бадьорий, рухливий старий, зовсім несхожий на 80-річних людей похилого віку. З Мандриківки він часто приходив у місто у своїх справах. Російською він говорив абсолютно вільно і правильно.
Князь Олександр Ніканорович Аслан-Гірей помер у Мандриківці 11 квітня 1887 р., не доживши кількох тижнів до святкування містом 100-річного ювілею від дня заснування. Поховали його на міському цвинтарі (тепер стадіон «Металург»). А садиба його була прямо навпроти тієї хати, де, за чутками, жив Пушкін 1820 року.
Патріархальне життя старої Мандриківки зовсім відійшло у минуле з початком будівництва Набережної (з 1975 р. — Набережна Перемоги). З 1969 р. почали зводити Мандриківський житловий масив, а через кілька років — Лоцманський. Нині все це називається одним ім’ям – Перемога. Перші три масиви (Перемога-1, 2, 3) розташувалися на місці старої Мандриківки. Кілька вулиць села, що залишилися, сховалися за багатоповерхівками.
З кінця 1960-х років територія Мандриківки, найближча до «старого міста», стала енергійно забудовуватись корпусами вищих навчальних закладів. Спочатку влада вирішила виділити велику ділянку нижче Монумента Слави під будівництво фізико-технічного інституту. Проте амбітний проект зробити з «фізтеху» окремий навчальний заклад не було реалізовано. В результаті територію «віддали» іншим вишам. Нині тут окремі кафедри металургійної академії та хіміко-технологічного університету та цілий масив корпусів Інституту фізкультури.
У 1990 р. на цій ділянці Набережної відкрили нову будівлю Палацу піонерів – тепер Палац дітей та молоді. Це велика споруда складної архітектури. Здалеку здається, ніби воно складено із дитячих кубиків.
Ринковий час приніс нові споруди – найпомітнішим є головний офіс «ПриватБанку». А на протилежному боці, ближче до Дніпра, розташувалася мережа розважальних закладів. У тих місцях, де ще сто років тому стояли глиняні хати під солом’яними дахами, тепер височіють багатоповерхівки, офіси банків, розважальні фешенебельні клуби. Колись жителі стародавніх селищ бігли від нового міста — сьогодні місто прийшло в колишнє передмістя і перебудувало його на свій лад, перетворивши на жвавий житловий масив.
