Металургійні та металообробні заводи все ще є гордістю Дніпропетровська та основою його економіки. Історія флагманів галузі вивчена досить добре та повно. Невеликим заводам щодо цього пощастило значно менше. А про перший ливарний завод сьогодні пам’ятають тільки те, що він колись був на вулиці Ливарній і належав родині Заславських.
Завод було засновано 1832 р. купцем 2-ї гільдії Заславським на власному дворовому місці під №№ 1 і 2 у 1-й поліцейській частині. Незабаром після відкриття завод став одним із найбільших підприємств міста. За наявними сьогодні відомостями кількість працівників, зайнятих на виробництві, становила 30 осіб, що було великою рідкістю на ті часи.
У 1872 р. сімейна справа перейшла до Фроїма Абрамовича Заславського, який серйозно модернізував завод, збудував двоповерховий виробничий корпус, встановив парову машину в 12 к.с. Наприкінці 1880-х гг. будинок Заславського займав земельну ділянку площею приблизно 900 саж. Завод, що в цей час іменувався чавуноливарним і механічним, мав механічне, машинне, ливарне, столярне та слюсарне відділення, малярську майстерню, комори для матеріалів і готової продукції. Кам’яним був лише головний корпус.
Ще один корпус був змішаним, з кам’яним першим та дерев’яним другим поверхом. Інші десять будівель, включаючи два житлові будинки, були дерев’яними. У цей час основною продукцією заводу були різноманітні ручні сільськогосподарські машини: молотарки, соломотряси, віялки, соломорізки та ін. Виготовлялися також і запасні частини до них, і просто дрібні залізні вироби.
1880-ті роки були важкими для підприємства. З відкриттям нових заводів (йдеться не лише про гігантів — Брянку та Гантку, а й про низку дрібних ливарних заводів, що з’явилися після будівництва залізниці) різко зросла конкуренція та впали обсяги замовлень. За описом майна, складеним 1 березня 1891 року, домоволодіння оцінювалося в 8 950 крб., а все майно, разом із будинком, обладнанням, готовими виробами, матеріалами, меблями та заборгованостями — у 26 622 рублів 09 коп. А ось боргів на ньому вважалося на 20 889 рублів 07 копійок.
Фінансова криза підприємства супроводжувалася і серйозною сімейною кризою. Єдиний син Фроїма Заславського – Гешель помер молодим. Його дружина і сини Борис і Абрам залишилися під опікою діда. Дочки: Сара (Софія), Анна, Рейза, Любов, Лея (Людмила) та Олександра виявилися глибоко замішані у політиці. Софія, прихильниця марксизму, була вислана з Харкова назад до Катеринослава за участь у студентських заворушеннях.
Під її вплив потрапили принаймні Любов та Людмила Заславські, які заснували учнівський гурток, з усіма атрибутами епохи: диспутами, нелегальною літературою. Людмила Заславська і надалі залишилася прихильницею марксизму, приєдналася до більшовиків та залишила певний слід в історії цієї партії.
За заповітом від 26 червня 1890 р. Ф.А. Заславський залишив все майно дружині Ганні Марківні у довічне користування, зобов’язавши її виплатити дочкам при виході заміж по 1000 рублів та призначивши зміст онукам до повноліття по 15 рублів на місяць. Після смерті дружини завод мав перейти онукам.
Ганна Марківна пережила чоловіка не набагато. Вже 30 січня 1891 р. Сирітський суд затвердив опікунів над майном малолітніх Бориса та Абрама Заславських. Опікуни (Ребека Заславська, Арон Шварц, Ісаак Торговицький) ухвалили найпростіше рішення щодо управління майном. Завод повністю зданий в оренду І. Я. Заславського, близького родича сім’ї.
На початок 1900-х років. І. Я. Заславський значно розширив асортименти продукції. Окрім традиційного виробництва було відкрито паркетну фабрику та мармурово-гранітну майстерню. Водночас завод він експлуатував варварською. Як наслідок, на 1909 рік, попри різке подорожчання землі та нерухомості, завод оцінювався лише 7 000 рублів, менше, ніж він коштував 1891 року. І. Я. Заславський чудово користувався ситуацією, що склалася.
Так, наприклад, вже в 1910 році він запропонував за оренду заводу лише 1 500 рублів на рік, замість колишніх 2200 рублів. Самих спадкоємців найстарішого ливарного заводу доля занепаду підприємства хвилювала мало. У 1909 році Ребека Заславська за згодою синів заклала його на 3500 рублів. Отримані гроші пішли на оплату навчання Бориса (Харківський Технологічний Інститут) та Абрама (Київський Комерційний Інститут).
Після раптової смерті А. Г. Заславського у травні 1910 року єдиним спадкоємцем заводу став Борис. Однак він отримав лише проблеми. Управління майном було настільки поганим, що не було виплачено навіть обіцяного дочкам посагу. Рейза, Хана, Любов, Лея та Олександра подали до суду на брата. 29 листопада 1916 року їх загальні претензії у сумі 22 146 рублів були повністю задоволені судом. Торги на завод було призначено початку 1917 року, але не відбулися. Через кілька років завод був націоналізований новою владою.
Надалі тут розташовувався лісозавод, склади, а наприкінці 1960-х років домоволодіння на вул. Ливарній, 16 було повністю знесено. Сьогодні про існування заводу нагадує лише назва вулиці, на якій він колись стояв. Ось так, можливо трохи сумно, закінчується ця історія, в якій було місце і успіху, і сімейним сваркам.
