Протягом усього ХХ століття скромний будинок за адресою Шевченка, 36 перебував у центрі «будівельної активності». Його збереження можна вважати як випадковістю, так і дивом. Тим не менш, всьому можна знайти якесь логічне і раціональне обгрунтування. Як би там не було, такому розвитку подій можна лише порадіти.
У 1804 році, після рішення губернського Дворянського зібрання передати свою будівлю новоствореній Класичній гімназії, постала необхідність облаштування нової резиденції. У результаті дворянство придбало значну ділянку землі (яка складалася з двох стандартних ділянок за планом 1792 року) на перетині сучасних вулиць Шевченка та Січових Стрільців. Водночас існує й альтернативна версія подій: спершу було придбано нову ділянку, а вже потім подаровано перший будинок гімназії. У будь-якому разі, у 1800-х роках Дворянське зібрання вже мало нову будівлю. Цікавий факт: для оформлення нової резиденції у 1804 році були надані предмети інтер’єру та меблі зі складів Потьомкінського палацу.
Оригінальних описів і зображень будівлі Дворянського зібрання не збереглося. Відомо лише, що це була велика дерев’яна споруда з мезоніном і портиком із п’ятьма колонами на фасаді. Цікаву історію про цей будинок у 1887 році описав Микола Риндовський у своєму листі до «Катеринославського Ювілейного листка». Він згадав анекдот: «З приводу п’яти колон розповідали, що, коли в 1818 році Великий Князь Микола Павлович (майбутній імператор) відвідував Катеринослав, то, як генерал-інженер, звернув увагу на цей архітектурний недолік і зробив зауваження губернатору чи голові дворянства. У 1826 році, під час коронації, катеринославський голова дворянства зустрівся з імператором у Москві, і той поцікавився, чи прибрали вже «зайву» колону. У відповідь прозвучало, що п’ята колона була демонтована ще тоді».
Протягом десятиліть будівля Дворянського зібрання була центром суспільного життя міста. У ній проводилися найважливіші заходи: бали під час дворянських виборів та ярмарків, офіційні прийоми, раути, зустрічі й банкети. Також у цьому приміщенні реалізовувалися громадські ініціативи, зокрема в 1834 році тут відкрили Публічну бібліотеку. Однак історія садиби завершилася трагічно: у середині 1838 року будівля була знищена пожежею. Після цього імператор Микола I наказав передати дворянству руїни Потьомкінського палацу, а згарище старого будинку продали в приватні руки.
У 1840-х роках на цьому місці звели кам’яний наріжний будинок із дерев’яним мезоніном, який зберігся до наших днів. Подальший розвиток цієї ділянки значною мірою визначило розширення території Троїцького базару, який охопив значну частину кварталу. У перші десятиліття XIX століття тут, крім Дворянського зібрання, розташовувалися й інші громадські будівлі, що належали місту. Однак, після пожежі 1838 року ці споруди не відновлювалися. Дворянство продало свою садибу, а міська влада вирішила використати землю по-іншому. Згодом територія опинилася в оточенні торгових рядів і прилавків.
Нові власники землі раціонально підходили до її використання. Вже у 1870-х роках ділянку, що належала купцю Василю Приходьку, було забудовано кам’яними двоповерховими будівлями. У 1885 році тут працювали кілька магазинів і вірменський трактир із номерами, який утримував Саркіз Ованес Огли. Згодом, до 1887 року, трактир замінив готель «Сімферополь», яким володів Касим Ефенді Феріль. Проте загальний стан прилеглих до базару вулиць залишав бажати кращого. У 1885 році газета «Степ» згадувала про цю місцевість: «Поліцейська вулиця, з її частинами біля дворів Малохатки та Мізко, а також трактиру у дворі п. Приходька і рибних лавок, є абсолютно непрохідною без затискання носа».
До 1890 року будинок належав спадкоємцям В. Приходька, а наприкінці 1890-х перейшов до купця Івана Звєрєва. У 1900-1910-х роках у будівлі Звєрєва розміщувалися невеликі торговельні заклади, переважно бакалійні. Серед них виділялися книжковий магазин «Слово» і кондитерська «М. Беккер». У будинку також працювали оцтовий завод Петра Буділова та кілька невеликих майстерень. Колишні трактирні номери, імовірно, були переобладнані в скромні квартири для проживання.
У 1920-х роках кількість квартир у будинку значно зросла. Приміщення, які раніше займали магазини, майстерні та кафе, поступово переобладнували під житло. До 1980-х років із колишнього розмаїття торгових закладів у будівлі залишилася лише хімчистка № 44, що належала фірмі «Славутич».
При цьому найстаріший будинок садиби, дивовижним чином, залишився практично незмінним. Його не надбудовували, не розширювали й не піддавали суттєвим перебудовам. Можливо, причина в тому, що будівлю неодноразово планували знести. Проте, цей унікальний зразок архітектури епохи класицизму, один із найстаріших будинків міста, все ще стоїть. Будемо сподіватися, що він збережеться ще на довгі роки як пам’ятка минулих часів, попри розташування в одному з центральних районів міста.
