Дніпро – місто, що розкинулося по обидва боки однойменної річки, завжди мало два обличчя: правий берег із його історичним центром і лівий – колись тихий, майже сільський, а нині пульсуючий ритмом сучасного життя. Лівий берег Дніпра, або, як його називають місцеві, «Лівобережка», – це не просто географічна назва, а цілий світ зі своєю історією, характерами й амбіціями. Якщо правий берег хизується старовинними будинками й пам’ятками, то лівий – це історія про те, як із пустирів, боліт і робітничих селищ виріс потужний район, що став домом для сотень тисяч людей.
Розвиток інфраструктури Лівого берега – це сага про індустріалізацію, радянське планування й пострадянське переосмислення. Ще сто років тому тут були переважно плавні й хутори, а сьогодні – багатоповерхівки, торговельні центри й широкі проспекти. Це місце, де бетонні «хрущовки» сусідять із модними новобудовами, а старі заводи – із парками й кінотеатрами. У цій статті ми простежимо, як Лівий берег із периферії перетворився на самодостатній район, які етапи пройшла його інфраструктура й що робить його особливим для дніпрян.
Історія Лівого берега починається з природи. До XX століття ця територія була частиною плавнів Дніпра – заболочених низин, порослих очеретом, де гніздилися птахи й ховалися рибалки. Місцеві хутори, як-от Кам’янка чи Ломівка, жили своїм тихим життям: люди ловили рибу, вирощували городину й не мріяли про міську метушню. Перші згадки про ці землі сягають XVIII століття, коли козаки з правого берега переправлялися сюди на човнах, щоб пасти худобу чи ховатися від ворогів.
Усе змінилося в XIX столітті, коли Дніпро (тоді ще Катеринослав) почав обростати промисловістю. Залізничний міст через Дніпро, збудований у 1884 році за проєктом Миколи Белелюбського, став першим кроком до освоєння лівобережних земель. Цей міст, відомий як Амурський, з’єднав правий берег із залізничною станцією Нижньодніпровськ, що відкрила двері для торгівлі й переселенців. Але справжній поштовх дало XX століття, коли радянська влада вирішила зробити з Катеринослава індустріальний гігант. Колишні рибальскі поселення стали перетворюватись на робочі.
У 1930-х роках Лівий берег почали забудовувати для потреб промислових працівників. Поблизу станції Нижньодніпровськ з’явилися перші бараки й робітничі селища, а в 1932 році запрацював Придніпровський хімічний завод – один із перших великих підприємств району. Тоді ж проклали перші ґрунтові дороги, як-от нинішній проспект Слобожанський, що вів від мосту до заводів. Життя було простим: дерев’яні хати, криниці, городи – типова картина для периферії.
Після Другої світової війни Лівий берег отримав шанс на велике майбутнє. У 1950-х роках радянська влада вирішила продовжувати використання Дніпра як індустріального центру, і лівобережні землі стали ідеальним майданчиком для заводів і житла. У 1958 році відкрили Придніпровську ТЕС – гігантську теплоелектростанцію в районі Кам’янки, що забезпечила енергією не лише Лівий берег, а й половину міста. Її високі труби й досі видно здалеку, нагадуючи про той час. Поруч почали зводити нові підприємства: Дніпропетровський шинний завод (1956), завод металоконструкцій (1960), лакофарбовий завод (1962). Ці велетні притягнули тисячі працівників із сіл і містечок, яким потрібні були дах над головою й міське життя.
Так почалася епоха масового житлового будівництва. У 1960-х на Лівому березі з’явилися перші «хрущовки» – п’ятиповерхові панельні будинки, що стали символом радянської урбанізації. Ці сірі панельки з маленькими кухнями й тонкими стінами були першим кроком до міського життя для тисяч людей, які приїхали працювати на заводи.
Індустріальний район народився пізніше – 23 травня 1969 року його виділили з АНД, коли промисловий розмах вимагав чіткого поділу. Тут оселилися нові велетні: у 1956 році було закладено Дніпропетровський шинний завод, а в 1960-х – завод металоконструкцій. Навколо них почали будувати житло – ті самі панельні п’ятиповерхівки, пізніше до них додались і 9-поверхівки брежнєвської доби
Інфраструктура була теж багато в чому відсутня і зводилась поступово. Слобожанський проспект (тоді імені газети «Правда») став головною артерією лівого берега. З 1960-х років відбувалася інтенсивна забудова ділянки проспекту «Правди» (Слобожанського) від «Нового» моста до віадука у місці перетину із залізничною лінією.
Будівництво основної частини житлового масиву Сонячний проходило у першій половині 1970-х років. Існуюча основна частина Сонячного спочатку мала назву «мікрорайон Лазурний» і вважалася лише частиною майбутнього житлового масиву. Концепція житлового масиву справді оригінальна. Домінантами є чотири 16-поверхові панельні будинки, повернутих до Дніпра торцевою частиною, вкритою жовтою плиткою.
Саме ці чотири фасадні поверхні сонячного кольору визначають архітектурний образ житлового масиву. За радянських часів ці фасади поряд з естетичною виконували функцію політичної реклами. По всій поверхні жовтих фасадів були розміщені літери «КПРС», що світяться ввечері і в нічний час – по одній на кожен будинок. Люди середнього та старшого покоління чудово пам’ятають, як у святкові дні включалася ця ілюмінація, насичена ідеологічним змістом.
У середині 2000-х років уже на верхівках жовтих будинків встановили літери «СДПУ(о)» – за назвою Соціал-демократична партія України (об’єднана). Літери простояли дуже короткий період. А зараз жовті фасади перетворилися на величезні мурали. Також разом із будівництвом самого Сонячного було кардинально перетворено його оточення. Насамперед, впорядкована набережна – посаджений бульвар, влаштовані сходи та впорядкований пляж.
У середині 1980-х років Дніпропетровськ інтенсивно забудовувався житловими масивами – закінчувалося будівництво Тополі, зводився Лівобережний. Увагу архітекторів привернула і описувана нами ділянка лівобережного Задніпров’я. У цьому місці 1982 року з’явився Кайдацький міст , який значно покращив сполучення лівого берега Дніпра з правим. Після відкриття мосту магістраль Київ-Донецьк (Донецьке шосе) стала однією з найжвавіших, прийняла на себе навантаження транзитного автотранспорту.
У 1985 р. будівельникам було видано проектну документацію на спорудження нового житлового масиву – «Фрунзенський». Передбачалося, що це буде один із найбільших районів міста – на території понад 300 га, з населенням близько 300 тисяч осіб. Район Фрунзенський став останнім масштабним будівництвом радянської доби такого масштабу у Дніпропетровську.
Фрунзенський масив у Дніпропетровську проектувався як «дніпропетровська Венеція», подібно до київської Русанівки – «нашумілого» свого часу житлового району на лівому березі Дніпра, оточеного каналами та фонтанами.
Будівництво першої черги масиву відбувалося у 1985–1987 роках. Частина території була утворена шляхом гідронамиву. Багатоповерхівки Фрунзенського справді отримали світло-синій та червоно-коричневий кольори. Наразі район розділений на 2 частини – Фрунзенський-1 та 2 – по різні боки Донецького шосе. У 2015 р. житловий масив перейменували на Ломовську та Кам’янську (за назвами історичних поселень).
А що ж сталося із планами влаштування «Венеції»? Було вирито лише один канал, що з’єднує озеро Московське з Дніпром. Цей канал та лісопаркова територія, що прилягає до нього, служать зараз місцем відпочинку мешканців району.
