Важко не знайти такого любителя українського футболу, який би не чув про Артема Федецького. Він пограв і на заході, і на сході, двічі був у фіналі єврокубків, був важливим гравцем національної збірної. На полі він завжди був відданим і наднадійним гравцем, якого поважали як товариші по команді так і суперники. Про його непросту кар’єру та здобутки сьогодні і піде мова в нашому матеріалі.
Футбол для Артема Федецького був не просто мрією – він став частиною його ДНК. Син Андрія Федецького, легендарного бомбардира луцької «Волині», Артем із дитинства жив у світі спорту. Тато віддав “Волині” 17 років. Звісно, син ходив на його матчі, дивився тренування, і вже тоді знав, що хоче бути футболістом. У 90-х хлопець робив перші кроки на полі в складі аматорського ФК ЕНКО в чемпіонаті Волинської області, а згодом потрапив до юнацьких команд «Волині» та «Шахтаря».
Артем зізнавався, що шлях до професійного футболу був тернистим. Він розумів, що треба багато працювати. Але наполегливість дала результат. У 16 років він дебютував у другій лізі за «Шахтар-3», а згодом грав за київський «Арсенал» і ФК «Харків», в який його здали в оренду із донецького клубу. Перший до захисника (саме на цій позиції грав Федецький) великий успіх прийшов у сезоні 2008/2009, коли «Шахтар» виграв Кубок УЄФА, перемігши бременський «Вердер». Артем, хоч і рідко виходив на поле, отримав медаль «За працю і звитягу» – першу нагороду, яка стала для нього символом того, що мрія дитинства здійснилася і він на вірному шляху.
Справжнім проривом для Федецького стали львівські «Карпати», куди він перейшов в оренду в 2009 році. За три сезони в «зелено-білих» захисник провів 97 матчів і забив 16 голів – рідкісний результат для гравця його амплуа. «Карпати» стали для мене другим домом, – розповідає Артем. – Там я розкрився як гравець». Уболівальники досі згадують його вирішальний гол у стиковому матчі Ліги Європи проти «Галатасарая» 26 серпня 2010 року. Тоді, на стадіоні «Україна» у Львові, турки забили на останніх хвилинах, але Федецький у компенсований час зрівняв рахунок (1:1), вивівши «Карпати» до групового етапу. «Той момент я не забуду ніколи, – каже він. – Крики трибун, радість команди – це було як у кіно».
Цей гол не лише приніс славу «Карпатам», а й закріпив за Артемом репутацію бійця, який не здається до останньої секунди. У груповому етапі львів’яни грали проти «Боруссії» (Дортмунд), ПСЖ і «Севільї», і хоч не вийшли далі, той сезон став історичним для клубу й особливим для Федецького.
«Дніпро», Бундесліга і збірна України
У 2012 році Артем перейшов до «Дніпра», де провів один із найуспішніших періодів кар’єри. За три роки він зіграв близько 70 матчів, забив 6 голів і дійшов до фіналу Ліги Європи в сезоні 2014/2015. «Це був неймовірний шлях, – згадує він. – Ми боролися з найсильнішими командами Європи, але в фіналі поступилися “Севільї”». Та цей результат став вершиною для «Дніпра» й показав, на що здатен Федецький як основний гравець.
Однак у 2016 році клуб почав занепадати через фінансові проблеми. Власник Ігор Коломойський не виплачував зарплати, і 14 гравців, включно з Артемом, залишили команду як вільні агенти. «Це був важкий період, – зізнається він. – “Дніпро” був як сім’я, але ми не могли чекати вічно». У 2019 році клуб розформували, залишивши лише спогади про його славу.
Того ж 2016 року Федецький вирушив до Німеччини, підписавши контракт із «Дармштадтом» у Бундеслізі. «Це був виклик, – розповідає він. – Я відмовився від пропозицій із Ізраїлю, Греції, навіть Іспанії, бо хотів грати в топ-чемпіонаті». У «Дармштадті», попри скромний бюджет клубу, Артем став основним захисником, але провів там лише рік. «Бундесліга – це інший рівень, – каже він. – Там ти мусиш доводити свою силу щодня».
Паралельно Федецький захищав кольори збірної України з 2010 по 2015 рік, провівши 53 матчі й забивши 2 голи. У 2016 році він зіграв на чемпіонаті Європи у Франції, представляючи країну на найвищому рівні. «Гра за збірну – це гордість, – говорить Артем. – Ти відчуваєш, що за тобою вся Україна».
Після поля: нові ролі й виклики
У 2019 році, повернувшись до «Карпат», Федецький завершив професійну кар’єру, але не покинув футбол. Він грає за аматорську команду в Луцьку, тренується з кумом і насолоджується грою «для душі». «Футбол – це наркотик, – сміється він. – Без нього не можу». Але життя Артема не обмежується спортом. Він спробував себе в різних ролях, і кожна з них розкриває його багатогранність.
У 2020 році Федецький здивував усіх, взявши участь у шоу «Розсміши коміка» на «1+1». «Мені подзвонив Артем Гагарін і сказав, що виручені кошти підуть на реконструкцію львівського велотреку, – згадує він. – Я не вагався». Артем п’ять разів розсмішив Євгена Кошового та Ольгу Полякову, вигравши 50 тисяч гривень. Один із жартів був про «Шахтар»: «Маленьких і некрасивих хлопчиків скидали в оренду до “Маріуполя”». «Я хвилювався сильніше, ніж перед матчем, – зізнається він. – Але публіка підтримала, і все вийшло». Цей досвід показав, що Федецький не боїться виходити за межі звичного.
Того ж року він став експертом програми «Головна команда» на каналах «Футбол 1/2/3», коментуючи матчі збірної України. А в 2023 році зіграв епізодичну роль у фільмі «Довбуш» – історичній драмі про карпатського опришка. «Це було цікаво, – розповідає Артем. – Я грав поруч із Артемом Мілевським, і ми відчули себе частиною історії».
У 2019 році Федецький балотувався до Верховної Ради від «Слуги народу» по 118-му округу у Львівській області, але посів третє місце з 11,6% голосів. «Це був дзвінок від Зеленського, – згадує він. – Я повірив, що можу щось змінити». Попри поразку, Артем виніс урок: «Розумна людина вчиться на помилках, а мудра їх уникає». Політика залишилася позаду, але він зберіг дружбу з «кварталівцями» – Кошовим, Юзіком, Пікаловим.
Захисник не лише на полі
Коли в лютому 2022 року почалася повномасштабна війна, Артем не залишився осторонь. Він вступив до тероборони в Луцьку, де патрулював вулиці, запобігаючи мародерству. «Я не міг поїхати за кордон, – каже він. – Це моя країна, вона зробила мене тим, ким я є». Сьогодні він волонтерить, допомагаючи ЗСУ, і є президентом аматорського клубу «Карпатські ведмеді» – благодійного проєкту, що підтримує ветеранів і учасників бойових дій через футбол. «Це спосіб допомогти хлопцям повернутися до життя», – пояснює Артем.
Його мрія – відкрити дитячу футбольну академію в Луцьку разом із кумом Олегом Герасим’юком. «Я бачив, як працює школа “Шахтаря”, – розповідає він. – Хочу, щоб у волинських дітей була така ж база». Переговори зі спонсорами вже тривають, і Артем вірить, що це стане його внеском у майбутнє українського футболу.
Сім’я, наука і спадщина
Особисте життя Федецького – це його опора. З дружиною Юлією, дизайнеркою одягу, він разом із 2007 року. Їхній син Адріан, як і тато в дитинстві, мріє стати футболістом. «Він дивиться на мене й хоче грати, – усміхається Артем. – Після тренувань ми аналізуємо його гру, і я бачу в ньому потенціал». Юлія допомагає чоловікові з англійською, а він підтримує її бізнес, хоч і жартує, що костюма від дружини ще не отримав.
Артем – не лише спортсмен, а й науковець. У 2018 році він захистив кандидатську дисертацію в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки на тему методики навчання футболу. Хоча в 2024 році журналісти «Сили правди» знайшли в роботі ознаки плагіату, для Федецького це досягнення стало ще одним доказом, що він не боїться нових викликів.
Людина, яка не здається
Вболівальники називають Артема Федецького «хоробрим серцем» українського футболу. «Він завжди викладався на максимум, – пише видання lutsk.one. – У Луцьку, Львові, Дніпрі чи Донецьку – він боровся до кінця». Його кар’єра – це історія про те, як син волинського футболіста став зіркою Ліги Європи, захисником збірної та людиною, яка не боїться пробувати нове. Від жартів на сцені до ролі в кіно, від політики до волонтерства – Федецький живе так, ніби кожен день – це новий матч.
Сьогодні він прокидається з кавою, відвозить сина до школи, тренується й працює над мрією про футбольну академію. «Хочу, щоб люди цінували кожен момент, – каже Артем. – І були добрішими, адже світ змінюється з нас самих». Його історія – це нагадування, що справжній захисник бореться не лише на полі, а й у житті, за свою країну, сім’ю та мрії
