Не кожен мешканець Дніпра знає, як раніше виглядала набережна міста, здається, що такою вона була завжди. Але насправді ще кілька десятків років тому ні про яку набережну у Дніпрі й не говорили. Гуляти туди не їздили та масових концертів на Фестивальному причалі не влаштовували. Можна сказати, що все зробила одна людина – Борис Мільман. Мало хто знає, що це інженер, а не архітектор і скільки зусиль він доклав, щоб у Дніпрі з’явилася облагороджена набережна.
На набережній Дніпра ще 100 років тому були тартак і поруч швартувалися баржі, а берег був захаращений сміттям, що чергувалося з очеретяними чагарниками. 1933 року було прийнято новий генеральний план міста, де передбачалася обладнана набережна. У 1934 році почалося будівництво її першої черги. Але до початку Другої світової війни встигли зробити лише невелику ділянку.
Знову за будівництво взялися наприкінці 1950-х років. Тоді головним ініціатором та натхненником будівництва став інженер Борис Мільман. На той час він був директором тресту «Дніпроспецбуд». Місто розвивалося, з’являлися нові житлові масиви, і набережна стала можливістю не лише облаштувати берег, очистити його від сміття, трави та складів, а й звести біля річки величезний житловий масив.
Але задум Мільмана схвалили не відразу. На роботи офіційно коштів не виділялося, спонсорували будівництво підприємства, що забруднюють Дніпро. На кожних зборах Борис Мільман вислуховував закиди на свою адресу, оскільки чиновників більше цікавило житло, а не облаштування берега річки. Подейкують, що саме водій Мільмана порадив шефу назвати набережну на честь Леніна, де сказати після цього, проект ніхто не «зарубає» і навіть гроші на нього знайдуть. Інженер послухався і не помилився. Після напису на документах, що будується набережною ім. Леніна лаяти інженера на зборах перестали.
Для будівництва набережної використовувалися шлакові відвали та технологія намивання піску. У колекторі під набережною проходить колектор, де за задумом Мільмана та архітектора набережної Володимира Зуєва продовжили труби водопроводу. Будівництво вели одразу у двох напрямках – до парку та до мосту.
Гранітний парапет із ґратами на набережній з’явився після ДТП. У середині 1960-х ніякої «огорожі» не було й близько і сталося так, що автобус з набережною впав у річку. Ніхто не постраждав, машина була порожньою, але Мільман одразу перейнявся питанням безпеки людей і транспорту і вже незабаром на набережній з’явився парапет із ґратами.
Будівництво закінчили у середині 1970-х роках. Загальна її довжина – 23 км, складається з трьох частин: Заводської, Січеславської та Перемоги. По всій її довжині були облаштовані бульвари, сходи до річки, огорожі. Набережна стала одним із найважливіших об’єктів міста та місцем, де городяни люблять проводити дозвілля. Пам’ятник Мільману було відкрито у Дніпрі у 1996 році. Також у місті є вулиця Мільмана, знаходиться вона неподалік набережної.
У 1972р. на партгоспактиві тресту «Дніпроспецбуд» з доповіддю виступив керуючий трестом Борис Якович Мільман. Він виклав свою програму соціально-економічного розвитку, що стосувалася колективу тресту «Дніпроспецбуд». Головним у цій програмі стояло питання забезпечення сімей квартирами.
Трест «Дніпроспецбуду» раніше житла практично не будував, оскільки його призначенням було будівництво спеціальних об’єктів. Ведучи великі будівництва в багатьох регіонах республіки, трест споруджував магістральні водоводи, канали (Сіверський Донець — Донбас), комунікації найбільших підприємств («Криворіжсталь» та ін.), очисні споруди, дороги та інші об’єкти, освоював великі обсяги робітничих робіт, будівельно-монтажних.
Мільман домігся в міністерстві «Укрмонтажспецбуд» дозволу на створення у своєму тресті спеціалізованого управління, яке мало освоїти новий на той час метод зведення житлових будинків з монолітного залізобетону за допомогою рухомої (ковзної) опалубки. Така технологія вже використовувалася в Сочі та Підмосков’ї. При введенні в експлуатацію цих будинків тресту як підряднику належала відповідна квота отримання житла для його працівників.
За емоційним тоном Бориса Яковича неважко було визначити, що ідея будівництва будинків новим способом сильно захопила його, втім, як і інші ідеї, ним реалізовані, і він намагався довести її до аудиторії. Таким Мільмана ще ніхто не бачив! На оперативках Мільман був серйозним, часто розпікав своїх помічників та виконавців, не соромлячись у висловлюваннях. Що гріха таїти: дехто його просто боявся. А тут, за такої великої аудиторії, якою була збірка партгоспактиву тресту, він був зовсім іншим: обличчя його сяяло посмішкою, очі блищали.
Так у тресті «Дніпроспецбуд» народилося нове спеціалізоване управління «Спецзалізобетонбуд» (СЖБС). Його контора була розміщена у приміщенні колишнього Комплексу будівництва Набережної, мала спільний ганок з кафе «Холодок» (кут Набережної та вул. Половицької). Було сформовано три будівельні ділянки, дві з яких займалися безпосередньо будівництвом житлових будинків.
Годувальником управління була ділянка Ігоря Колихмана. Він займався продовженням будівництва Набережної в районі «Червоного Каменя» і займався роботою земснарядів, що намивали пісок, так звану «утворення території». У Дніпра відвойовувалась площа для забудови проектованих нових житлових масивів «Парус» та «Комунар». Фінансування цих дорогих робіт здійснювалось металургійними заводами ім. Петровського та Леніна.
Ділянкою будівництва будинків шляхом ковзної опалубки командував Олег Ткаль. Йому довелося освоювати нову технологію бетонування, що називається, з нуля. Перший будинок баштового типу з монолітного залізобетону у ковзаючій опалубці на 16 поверхів було розпочато будівництвом на вулиці Свободи (тепер Янгеля). У будівництві цього будинку Мільман знайшов підтримку з боку Дніпропетровського механічного заводу (ДМЗ) оборонно-промислового комплексу СРСР, який став Замовником по цьому об’єкту.
Роботи зі зведення стін розпочато на початку 1973р. Початок нової справи завжди буває важким. Начальник дільниці Олег Ткаль мало не ночував на будівництві. Роботи велися в три зміни, без вихідних, робітники відпочивали за ковзним графіком. Будинок складається з двох спарених веж — двох захваток. Протягом доби кожна захватка по черзі виростала на цілий поверх. За короткий період обидві захватки-вежі були підняті на проектну висоту, причому будівництво здійснювалося методом «труби». Коробка будинку (стіни) була готова. Залишилося завершити бетонування перекриттів та виконати ще багато будівельних та монтажних робіт. У період бетонування стін на будівництво часто приїжджав Мільман, відвідував будівництво та директор заводу ДМЗ Стромцов Леонід Никифорович.
Зима 1973-1974гг. була дуже суворою, морози стояли нижче -20 градусів, бетонували з електропрогріванням, цегляна кладка велася методом заморожування. Працювати було, м’яко кажучи, незатишно. Але все ж таки роботи не припинялися. Стояло завдання здати 16-поверховий будинок на вул. Свободи в експлуатацію у поточному 1974 р. Йшли оздоблювальні та спецроботи. Тут треба було, як то кажуть, штурмувати.
Після Нового року почали вселятися мешканці. З того самого управління вселилося багато сімей. Мільманівський план із забезпечення працівників тресту окремими квартирами став реалізовуватися. Ну а колектив пройшов тут свого роду бойове хрещення.
До цього часу була готова коробка такого самого будинку на Червоному Камені, була готова до оздоблення коробка житлового будинку на Набережній та один блок з трьох 12-ти поверхового цегляного будинку з прибудовою по вул. К. Лібкнехта, 1: Салон краси, Будинки архітектора та дегустаційного залу «Нектар». Найближчим за планом був будинок на Червоному Камені.
Керівництво тресту проводило оперативні пам’ятки на об’єкті, куди приїжджав Борис Якович Мільман власною персоною зі свитою. Коли він заходив у проробку, то запитував: «А де ця сволота?». Оточення знало, що йдеться про головного інженера УПТК (це відділ постачання тресту) Готесмана Йосипа Давидовича. Коли з’являвся Готесман, Мільман заспокоювався та починав проводити нараду. Тут діставалося всім без розбор.
Замовником цього будинку був УКБ міськвиконкому, тож квадратні метри були у плані міста та області. Мільман сам на нарадах з житла в обкомі отримував за нього бубни за відставання за термінами, тому він так ревно ставився до нього. Якось на нараді він став піднімати наших, щоб вони назвали терміни закінчення робіт. Більшість співробітників через страх перед Мільманом називали нереальні терміни. Тоді Борис Якович підняв ще одного, щоб той назвав термін закінчення робіт. Інженер, знаючи ситуацію найкраще, назвав орієнтовний термін, який був на два місяці протяжнішим за термін, названий його шефами. Мільман глянув і з досадою сказав: «І де тебе видерли?».
Мільман здійснював план соціального розвитку для працівників тресту, до речі, і в Сочі та Миргороді також. Трест будував спальний корпус «Дніпро», облагородив набережну річки Хорол на кшталт нашої дніпропетровської. На березі річки було розташовано санаторій. Виявляється, наше управління було генпідрядником щодо цього об’єкту.
Потім було будівництво 28 поверхового будинку, тимчасово пригальмоване. На будинку велася млява робота всередині будівлі — бетонування перекриттів. Частина людей перебазувалася на будівництво очисних споруд на річці Сура. Роботи з очисних споруд каналізації правого берега велися вже кілька років.
У місті великим об’єктом став житловий будинок на вул. К. Лібкнехта. Тут велася кладка на другому корпусі, а в першому було заселено кілька квартир. Одну із них займала родина Бориса Яковича Мільмана. Він тяжко хворів. Його возили до Донецька на процедури в барокамері близькі до нього люди, зокрема Березінський (заступник начальника СЖБС).
Все ж таки довелося ампутувати частину ступні, після чого він знаходився вдома в новій квартирі на К. Лібкнехта. Він годинами сидів біля вікна і спостерігав за працюючими у дворі. Тут же був і вагончик виконроба. Через невеликий час Мільман помер у поїзді, його супроводжував той самий Юрій Олександрович Березінський…
Хочеться сказати про Мільмана як про людину тільки хороше. Не дарма на Набережній стоїть невелика скульптура на його пам’ять. Є також вулиця у Лоц-Кам’янці, названа його ім’ям. Якби він народився на пару-трійку десятків років пізніше, напевно, це був би олігарх, добрий олігарх.
