Часто буває так, що ми проходимо повз той чи інший будинок міста і навіть не здогадуємось про його минуле. А воно часто буває доволі буремним та цікавим, не зважаючи на його сучасний статус. Так, наприклад, є і з героєм нашої сьогоднішньої розповіді.
Перший будинок на цій ділянці був зведений у 1792 році. Це підтверджують фіксаційні плани Катеринослава за 1792 і 1793 роки. На той час ця споруда, що займала майже весь фронт ділянки, була однією з найбільших у місті. Однак про її історію в першій половині XIX століття відомо небагато, і, ймовірно, встановити деталі вже неможливо. Відомо лише, що будівля загинула під час однієї з великих пожеж, які регулярно спустошували місто з дерев’яними будинками. Зокрема, у 1855 році сталася пожежа, яка знищила цілий квартал і стала однією з найбільш руйнівних для Катеринослава. Її значущість була зумовлена не лише масштабами руйнувань, а й тим, що в полум’ї загинули експонати, евакуйовані під час Кримської війни з Керченського археологічного музею.
Після цієї пожежі квартал відбудували, хоча забудова залишалася переважно некапітальною. Проте на цій території з’явилися й кам’яні будинки. Серед них виділявся двоповерховий будинок на високому цоколі, збудований купцем Василем Кулабуховим на ділянці №22 у першій поліцейській частині. Після смерті Василя будинок перейшов у спільне володіння його синів — Петра та Ніканора. У довідниках того часу споруда значилася як власність П.В. Кулабухова.
Купець другої гільдії Петро Васильович Кулабухов був помітною фігурою в житті міста. У 1865 році його вперше обрали гласним Міської думи, і він займав цю посаду майже безперервно до своєї смерті в 1894 році. У період із 1877 по 1885 рік Кулабухов обіймав посаду міського голови. В 1888 році його знову обрали на цю посаду, але цього разу Міністерство внутрішніх справ не затвердило його кандидатуру. Це було пов’язано з його легковажним ставленням до міських фінансів, нехтуванням звітністю та відсутністю ініціатив у реформуванні міського господарства.
Від першого шлюбу Петра Васильовича була донька Агафія, але більше відомостей про цей період його життя немає. Пізніше у другому шлюбі народилася дочка Неоніла. Проте 13 червня 1876 року дружина Кулабухова померла. Схоже, після цього він більше не одружувався, і про інших дітей інформації не збереглося.
Одним із останніх значущих проектів Петра Кулабухова на посаді міського голови стало облаштування двоквартального бульвару перед його будинком на площі Гостинного двору. Спочатку новий сквер отримав назву «Кулабухівський», але незабаром його почали називати «Новим», а пізніше — «Центральним». Згодом ця назва поширилася і на саму площу. На жаль, Петро Васильович не зміг довго насолоджуватися цим благоустроєм. Через смерть брата Ніканора його спадкоємці почали вимагати поділу спільного майна. Внаслідок цього 25 травня 1886 року Петро Васильович разом із родичами продав свій будинок купцю Іллі Йосиповичу Джигіту.
Новий власник, Ілля Джигіт, суттєво не змінював структури придбаного маєтку. Лише в 1890-х роках він звів велику двоповерхову кам’яну комору, яка згодом, до 1910-х років, використовувалася як склад Петербурзького банку. Згідно з заповітом Іллі Джигіта, затвердженим 30 червня 1899 року, усе його майно залишилося у спільному володінні п’яти синів: Абрама, Ісака, Якова, Веніаміна та Юхима. Спадкоємці зберігали будинок у своєму володінні до 19 січня 1908 року, коли провели поділ спадщини. Будинок за адресою Центральна, 3 та суму 29 000 рублів отримав інженер-технолог Овсій Ілліч Джигіт.
Овсій Джигіт, ставши власником, заклав будинок на суму 15 000 рублів, щоб отримати позику від тодішнього міського голови й присяжного повіреного Івана Здібного. Через кілька років, у 1911 році, для погашення цього боргу будинок був перезакладений у банку. Овсій не надто займався утриманням маєтку, оскільки здобував другу освіту, навчаючись на медичному факультеті Новоросійського університету. Як лікаря його призвали до армії 20 квітня 1915 року. Судячи з усього, до Катеринослава він більше ніколи не повернувся.
Попри брак належного нагляду, будинок залишався надзвичайно функціональним. У 1910-х роках у ньому розташовувалися комерційний готель, друкарня Когона, меблевий магазин фірми «Н.Є. Ноткін та С-я», магазин кахлю Копеліовича, а також кілька майстерень. Під час Першої світової війни тут організували центральний продуктовий склад Земського Союзу.
На початку 1920-х років націоналізований будинок використовували для потреб ФЗУ Швейпрому, а також як склад №1 Губцерабкоопу. Саме з останнім пов’язаний один із найбільших і найневдаліших злочинів того часу. У ніч на 2 січня 1925 року зі складу викрали товарів на суму 100 000 рублів. Однак уже наступного дня все викрадене було знайдено. Після завершення періоду НЕП склад переобладнали під житлові приміщення.
У 1943 році після війни від будівель залишилися лише обгорілі стіни. У 1945 році обласний комітет включив будинок за адресою Центральна, 6 до списку об’єктів, які підлягали відновленню того року. Деталі процесу реконструкції невідомі, але вже в 1947 році тут працювала контора «Снабчермет», для якої головну будівлю навіть добудували третім поверхом. Згодом місце «Снабчермету» зайняло Дніпропетровське обленерго.
Зараз в цьому будинку розташовані кілька магазинів та філія фонду державного майна. Тут вже нічого не нагадує навіть про обленерго, не кажучи вже про колишнє минуле як про прибутковий будинок, представника архітектури Дніпра кінця XІX століття.