У другій половині ХХ століття Дніпропетровськ стрімко висунувся на південний захід, забудовуючи вільні площі промисловими та житловими об’єктами вздовж вулиці Дніпропетровської, що зараз носить ім’я Богдана Хмельницького. Одночасно, тут же розміщені і одноповерхові робочі поселення, що носять доволі екзотичні назви.
Вулиця Богдана Хмельницького – головна артерія південно-західної частини сучасного мегаполісу. Старожили Дніпропетровська називають її по-старому – Дніпропетровська. Тому що так вона називалася кілька десятиліть. Невідомо точно, кому і коли спала на думку ідея назвати довгу магістраль ім’ям свого ж міста. Ще під час «епохи застою» місцева преса висловлювала справедливі закиди, що це щонайменше нескромно.
У сімдесятих роках пропонували варіанти перейменування вулиці, наприклад, на проспект імені Бабушкіна – на честь видатного катеринославського більшовика. Однак його ім’я вже носила вулиця (колишня 2-га Чечелівка, де розташовувався і будинок Бабушкіна). Цей варіант прийнято ні. Автор статті, вміщеної в газеті «Дніпро Вечірній» (5 лютого 1975 р.) справедливо обурювався: «Давати вулиці назву свого міста, на мою думку, і не прийнято, і недоречно. Але якщо так сталося, можливо, краще б привласнити їй ближчу назву – Дніпровського проспекту, тим більше, що в нашому місті вже є вулиця Бабушкіна. Згадаймо, як красиво і вражаюче звучить найвідоміша назва – Невський проспект».
Втім, і ця «барвиста» пропозиція не вплинула на міську владу. «Дніпропетровською» вулиця називалася кілька десятиліть, допоки її не перейменували на Героїв Сталінграда. Здається, це було вже у вісімдесятих роках (точну дату, на жаль, назвати не можу). Щоправда, досі на багатьох покажчиках будинків написано «вулиця Дніпропетровська». А в 2015 році в рамках декомунізації назва вулиці знову змінилась — на честь гетьмана Богдана Хмельницького.
А перша назва вулиці – Сурсько-Литовське шосе. Тому що крайньою південною точкою магістралі є старовинне село Сурсько-Литовське (Дніпропетровський сільський район). Воно засноване наприкінці XVIII століття і першу частину назви отримало від річки Сури, а другу – від того, що його населили робітники Катеринославської казенної суконної фабрики – перекладені з Білорусії. У XVIII столітті мешканців Білорусі та Литви часто називали «литвинами».
Тенденція інтенсивного розвитку Дніпропетровська у південно-західному напрямку виявилася вже з кінця сорокових років ХХ століття. На початку ХХ століття на нинішній «Розвилці» розташували два нові міські цвинтарі – загальноміське та єврейське, бо тоді забудова Катеринослава закінчувалася у сучасному безвиході четвертого трамваю. Здавалося – місто не скоро прийде на південний захід. Але у другій половині ХХ століття Дніпропетровськ розвивався небаченими темпами.
У 1944 р. почалося будівництво Автозаводу — нинішнього «Південмашу», а трохи пізніше забудувалися селища для робітників цього заводу — Верхній (вище заводу, на північний захід від сучасної вул. Титова) і Нижній (нижче заводу — верх сучасної вул. Робочої). Наприкінці п’ятдесятих років вже повністю забудувалася ділянка сучасної «Розвилки», вулиця Титова та квартали на південний захід – селища Верхній, Будівельник, Шинник.
Слід зазначити, що саме у цьому напрямі відбувається найбільш інтенсивне розширення правобережної частини Дніпра і це не випадково, оскільки тут є вільні, зручні для забудови та здорові території». А будівництво промислових гігантів – заводу пресів та шинного заводу – лише прискорило інтенсивне заселення та освоєння території. З 1958 р. прокладено трамвайну лінію Сурсько-Литовським шосе. З’явилися масив «12 квартал» та селище Мирне. А потім Дніпропетровськ приєднав старовинне село Краснопілля.
Починаючи з 1970-х рр., по лінії вулиці Дніпропетровської на південь від селища Будівельник почали зводити багатоповерхові житлові будинки для робітників шинного заводу та заводу пресів. Як завжди окремими кварталами. Тоді з’явилися такі поняття, як 2, 3, 11, 12, 13 квартали. Згодом назва «12 квартал» (або просто «Квартал») закріпилася у свідомості городян як збірна для всієї місцевості. Це забудова вздовж вул. Богдана Хмельницького в районі вулиць Інженерна, Василя Сліпака, 152 дивізії.
З 1975 р. став забудовуватися ще один житловий масив для робітників шинного заводу, який отримав ім’я Кротова (зараз вулиця Данила Нечая). Перша будівля – профілакторій – з’явилася в 1975 р. Після цього будинки-vалосімейки стали тут рости, як гриби: завод, що значно укрупнився, вирішував таким чином житлову проблему, а паралельно і проблему закріплення кадрів.
Перспективи цього житлового масиву були досить туманними, бо як це часто буває, «забули» про багато об’єктів – брак дитячих садків, торгових точок та інших. У 1991 – 1992 роках планувалося збудувати 9 – 10 поверхові житлові будинки, дитячий садок, школу, громадсько-торговельний центр, АТС. Але, як писала та сама газета, «це вже – з дуже віддаленого майбутнього». Що сталося з «дуже віддаленим майбутнім» Радянського Союзу – всі ми добре знаємо.
У цій частині Дніпропетровська є район, що має екзотичну назву «Корея». Це південно-східна частина колишнього селища Будівельник – приватний сектор (головні вулиці – Козака Мамая, Перемоги, Олександри Риндовської та ін.). Корея розташована між «12 кварталом» та житловим масивом Тополя. Забудовувалась «Корея» після Великої Вітчизняної війни, у 1950-х роках, коли масово відчувалася нестача житла, стихійно освоювали окраїнні райони міста.
Таким шляхом з’явилася і дніпропетровська «Корея» – просто кажучи, «самобуд». Чому селище отримало таку дивну назву? Одні кажуть, що через віддаленість від центральної частини міста – за аналогією з Амуром та Сахаліном на лівому березі. Інші – що назва придумана на згадку про які відбувалися 1950 – 1953 гг. військових подіях на Корейському півострові, де СРСР брав безпосередню участь.
Треті – через характер забудови – різномасні будиночки, часто з неміцних матеріалів, що могло викликати аналогії із забудовою азіатських міст. Нині вже важко підтвердити чи спростувати ці версії. Ясно одне – назва «Корея» міцно увійшла до міської топографії. Тут є навіть вулиця Корейська.
Західну частину району займає селище Краснопілля. Він відомий із кінця XVIII століття. Краснопілля згадується у рапортах катеринославського намісника (губернатора) Йосипа Хорвата (1794 – 1797). У 1796р. він пропонував поселити в селі «Краснопілля в коло Катеринослава» різного роду людей, які прибули з різних місць у південні губернії Росії. Насправді Хорват намагався закріпачити особисто вільних людей, зібравши їх на одному місці під своїм контролем.
Ці та інші зловживання Хорвата були розкриті, він втратив посаду і його віддали під суд. Джерела про пізнішу історію Краснопілля мізерні. На момент включення до складу Дніпропетровська село розрослося і зайняло великий район між кількома балками, на схід від Криворізького шосе. 15 листопада 1997 р. у селищі освятили капітально реконструйований храм Святого Духа, освячував його архієпископ Дніпропетровський та Павлоградський Іриней.
У п’ятдесятих – шістдесятих роках на південно-східній околиці Дніпропетровська виникло ще одне нове житлове селище, яке отримало назву «селище Мирне». Поштовхом до його забудови послужило також будівництво шинного заводу та заводу пресів. Назване селище було після війни «ніби на підтвердження того, що ми мирні люди». Особливих пам’яток у Мирному немає. Цікавим є храм Святого Іллі на вулиці Баженова – перший за всю історію селища (відкрився у листопаді 2001 р.). А ще – цікаві назви вулиць – провулки Вечірній та Привільний, вулиці Супутника та Астронавтів, Россі та Паганіні.
