Один із видатних діячів нашого краю під час радянської епохи – це дослідник історії Дмитро Павлович Пойда. Він не тільки пройшов вражаючий шлях від селянина до визнаного професора та завідувача кафедри, але й виховав три десятки молодих вчених, серед яких багато докторів історичних наук.
Народився Дмитро Павлович Пойда 21 жовтня 1908 року в селищі Бородаївські хутори, що належало Верхньодніпровському повіту Катеринославської губернії. Сім’я втратила батька внаслідок Першої світової війни, і з того часу юнаку, якому було всього 13 років, довелося вирушити на роботу, щоб забезпечити себе хлібом та одягом.
Це вже було під час періоду Нової економічної політики радянської влади. На жаль, через обставини тогочасних часів, мало хто писав мемуари з метою збереження особистої безпеки, тож багато цікавого і значущого від Дмитра Павловича Пойди залишилось непереказаним. Він міг би поділитись багатьма історіями про важкі та буремні часи 1920-х років, які він переживав, будучи організатором та секретарем комсомольського осередку в своєму селі з 1926 до 1930 року, а пізніше — секретарем сільської Ради.
Очевидно, що молодий чоловік вже тоді виявив свою зацікавленість у навчанні, обдарованість, дисциплінованість та відповідальність, оскільки у 1931 році Верхньодніпровський райком Комуністичної партії України відправив Дмитра Павловича працювати до Харкова, який тоді був столицею України. Незабаром Д. П. Пойда став студентом Комуністичного університету імені Артема, а потім отримав можливість навчатися на історичному факультеті Харківського університету. Після закінчення навчання у 1936 році він відразу ж продовжив свій освітній шлях, вступивши до Інституту червоної професури при ВУЦВК.
У ті роки в Українській РСР, де періодично розгорталися репресії, викладачі вузів були вкрай обмеженими в численності. Можливо, завдяки своєму сільському походженню та активній участі у комсомольській і сільській радянській роботі, Дмитру Павловичу вдалося уникнути репресій. Уже у 1937 році Д. П. Пойду було направлено на роботу на педагогічній посаді в Дніпропетровську.
По-перше, він викладає як старший викладач у вечірньому педагогічному інституті, а через два роки стає одним із засновників кафедри історії СРСР на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету. І хоча в той час він ще не мав вченого ступеня кандидата історичних наук, він став завідувачем кафедри перед початком Другої світової війни. З самого початку радянсько-німецького конфлікту, Д. П. Пойда активно діяв в армії на партійно-політичній роботі і був нагороджений рядом урядових відзнак за свої досягнення.
Після демобілізації у 1946 році, Дмитро Павлович повернувся до Дніпропетровська, де взяв на себе обов’язки завідувача кафедри в Вищій партійній школі. І навіть нині існують люди, які відвідували його лекції в той період, і вони з ностальгією згадують його як викладача і добру людину.
У 1949 році Д. П. Пойда успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Селянський рух на Катеринославщині в період революційної ситуації в Росії в кінці 1850-х — на початку 1860-х років». Не тільки ця робота, але і стаття Д. П. Пойди про духоборів на Катеринославщині до цього часу є важливими джерелами для дослідників історії міжконфесійних відносин у нашому краї в кінці XVIII — XIX століть.
У період з 1959 по 1966 роки Д. П. Пойда очолював кафедру історії КПРС у Дніпропетровському гірничому інституті. Протягом цього часу він інтенсивно працював над підготовкою до захисту докторської дисертації. Його монографія, опублікована у 1961 році, на тему «Селянський рух на Правобережній Україні в пореформений період (1866–1900 рр.)» досі має велике наукове значення й часто використовується в дослідженнях істориками-аграрниками та вченими, які вивчають селянський рух.
У 1962 році Д. П. Пойда успішно захистив докторську дисертацію, стаючи першим доктором історичних наук у Дніпропетровську (вдруге докторський ступінь був присуджений лише у 1966 році). Через рік йому було присвоєно вчене звання професора.
У 1965 році, коли історичне відділення було відновлено в складі історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету, логічним кроком стало призначення Дмитра Павловича на посаду завідувача кафедри історії СРСР та УРСР, якою він керував протягом понад 20 років (до 1986 року). Пойда відстоював думку, що курс історії України повинен читатися українською мовою. Причому це відбувалось у період «маланчукізму», коли українські книги, наукові роботи та взагалі мова зазнавали суттєвих утисків.
Дмитро Павлович Пойда є автором понад 150 наукових та навчально-методичних праць. Він виявив себе як один із найактивніших авторів та членів редколегії видання «Дніпропетровська область», частиною унікального багатотомного проекту «Історія міст і сіл Української РСР». Також він був редактором збірників наукових праць викладачів кафедри.
Протягом своєї науково-педагогічної діяльності Дмитро Павлович Пойда відзначився створенням наукової школи істориків-аграрників, якій він підготував понад 30 кандидатів історичних наук. Він постійно брав участь у Всесоюзних аграрних симпозіумах та очолював на історичному факультеті ДДУ спеціалізовану наукову раду з захисту кандидатських дисертацій.
Дмитро Павлович Пойда був особою високої чесності і глибокої сільської мудрості. Зважаючи на тиск обставин і вимог партійної дисципліни, він не раз опинявся перед великою кількістю ситуацій, які могли б протистояти його власній совісті. Проте він завжди виходив із цієї ситуації з гідністю. Яким чином він досягав цього – це складне питання. Важко сказати, як саме йому вдалося уникнути втягнення в дискредитацію видатного київського історика В. Г. Сарбея, коли той знаходився на етапі захисту своєї докторської дисертації.
Також відомо, що він відмовився від написання критичного «закритого» відгуку на працю І. М. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». В університетському середовищі він утримувався від участі в інтригах, хоча це не означало, що йому було байдуже до того, що відбувається навколо. Просто він був добрим, порядним і розсудливим чоловіком.
За довголітню науково-педагогічну діяльність професор Д. П. Пойда був удостоєний численних державних відзнак. У 1976 році йому було присвоєне почесне звання Заслуженого працівника вищої освіти Української РСР.
Дмитро Павлович Пойда помер 25 листопада 1992 року і був похований у Дніпропетровську на Сурсько-Литовському цвинтарі. З 1993 року кафедра, яку тривалий час очолював професор Пойда, щорічно організовує наукові заходи з аграрної історії, як вшанування пам’яті видатного вченого.
