Д. І. Яворницького завдяки його довготривалій і наполегливій роботі на благо краю, особливо в період проживання в місті (1905–1940 рр.), можна назвати яскравим репрезентантом української катеринославської інтелігенції. Давайте поглянемо, як він жив останні 20 років, коли в місті встановилась радянська влада.
У радянський період умови життя вченого знову дещо покращилися: він зміг домовитися, і його будинку та майна не торкнулася хвиля націоналізації та вилучення, хоча декілька разів відбувалися напади на оселю з метою пограбування (один був вже в 1934 р., після складних голодних 1932–1933 рр.). Про заможність ученого в той час свідчить те, що навіть дружина з 1924 р. пішла з роботи і перебувала на утриманні Дмитра Івановича. Хоча інколи вона займалася переписуванням рукописів чоловіка для друку, за що отримувала платню як техперсонал.
Найскладнішим був лише період, коли Дмитра Івановича звільнили з музею і була тримісячна затримка з оплати жалування від ВУАН (із середини жовтня по середину січня). Під час цих подій Серафима Дмитрівна писала Наталії Дмитрівні Полонській-Василенко: «Еще никогда так у нас не было, потому-то мы и приуныли». В той час навіть зібралися продавати бібліотеку Дмитра Івановича для отримання коштів на проживання та допомогли зв’язки Яворницького з першими посадовими особами Радянської України.
Саме завдяки зверненню вченого до них вдалося відновити щомісячне жалування з Академії, яке становило 102 крб. 50 коп. на місяць. А з вересня цього ж 1934 р., після чергового звернення Д. І. Яворницького до Затонського, його підвищили до 150 крб. Опісля ще декілька разів відбувалося підвищення. Проте звичними були затримки з виплатою, що непокоїло подружжя, змушувало звертатися до посадових осіб та до бухгалтерії Академії, в чому завжди допомагала друг сім’ї Н. Д. Полонська-Василенко.
Відтепер більше часу перебуваючи вдома, Д. І. Яворницький все одно не покладав рук: знаходив різну роботу (упорядковував Словник, готував доповіді для виступів на сесіях ВУАН) і заробіток (писав спогади про В. В. Тарновського, а також про І. Ю. Рєпіна на прохання художника І. Е. Грабаря). Звичайною справою для академіка було написання різноманітних заміток у місцеву пресу.
На початку 1930-х дружина академіка почала дуже хворіти, почалися значні проблеми з ногами, тому подовгу залишала Дмитра Івановича самого, від’їжджаючи на один-два місяці до санаторіїв у Єсентуки, Сочі, Кисловодськ, на Кавказ (Цхалтубо, Кутаїсі). Поїздки відбувалися по путівках від АН УРСР, що надавалися рідним, зокрема дружинам від наукової установи. Із 1935 р. академік взяв служницю Катерину, яку пізніше сприймали як дочку і опікувалися її навчанням та матеріальним становищем. Катерина прожила з ними все життя і залишилася жити в будинку після їх смерті, разом із сестрами Серафими Дмитрівни.
У більш важких справах по господарству допомагали його студенти, зокрема Микола Костюк, якого Яворницькі називали «секретарем», і Павло Козар. До хлопців він теж ставився як до синів. Микола Костюк був постійним помічником по господарству і супровідником академіка під час відряджень до Києва на сесії Академії наук УСРР.
У холодні пори року, зокрема під час хвороб, характерно для повсякдення у подружжя було читання літератури. Коли Дмитро Іванович почував себе гаразд, він читав у себе у кабінеті, а іншим часом уголос декламували Серафима Дмитрівна чи Катерина. Уподобання були найрізноманітніші: від пригод М. М. Миклухо-Маклая та Стенлі Генрі Мортон до величезної спадщини Л. М. Толстого, якою особливо зацікавилися.
Це окрім спеціалізованої літератури, якою до останнього цікавився дослідник і виписував все необхідне. Інколи розважали себе пасьянсом (карткова гра). Знаючи гостинність Дмитра Івановича, не можна уявити його будинок без численних відвідувачів, що розбавляли щоденність та були втіхою для його господарів.
У спогадах про вченого згадують як про невибагливу, просту людину, без великих вимог до життя. Та й сам Дмитро Іванович говорив про це, формуючи такий образ, ведучи мову, що не подобається сідати на м’які меблі, бо то шкідливо для здоров’я – «панськими витребеньками» називав.
Проте, водночас, сам зізнавався своєму хрещенику – Георгію Тушкану: «Не стає вже паперу (зітхає), люблю, грішник, писати на доброму папері гарним пером, тоді й думка летить, ніде не затримується… Оце написав кумові, Іллі Юхимовичу Рєпіну, щоб знову надіслав мені паперу з Фінляндії».
Будинок Дмитра Івановича був обставлений вишуканими дорогоцінними раритетними меблями та речами. Навіть стіни історик вирішив розмалювати козацькою тематикою, що дивувало гостей. І це
при тому, що в той час модно було стіни обклеювати шпалерами. Як відмічав російський філософ В. М. Розін: «Російський інтелігент віддавав перевагу життю в світі книжок, ідей, аніж у сірій, а часом і страшній російській дійсності». Тобто так вчений хотів вдома зробити свою «Запорозьку Січ», абстрагуватися від сучасної йому дійсності.
