У 1884 році для з’єднання Криворізького залізорудного та Донецького Кам’яновугільного басейну було збудовано Катерининську залізницю, яка проходила у безпосередній близькості до с. Камянське. Наявність у Кам’янському залізничного сполучення стала одним із факторів початку будівництва тут у 1887 р. металургійного заводу, який сприяв подальшому розвитку села.
До цього часу Кам’янське являло собою типове Придніпровське село, де нараховувалося 479 дворів та 2901 мешканець. Більшість населення було зайнято у сільському господарстві. Із будівництвом Дніпровського заводу та введенням його в експлуатацію кількість мешканців цього поселення постійно збільшувалася. Так, за переписом населення 1897 року тут вже нараховувалося 16 878 чол., а станом на 1913 рік – 40 407 осіб. Разом із зростанням кількості мешканців значної зміни набував розвиток інфраструктури села, обумовлений потребами обслуговування новоприбулого населення, різним за соціальним та національним складом.
У 1887 р. представники Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства викупили у Кам’янської сільської громади 174 десятини землі, а в 1898 році ще 101 десятину для будівництва Дніпровського заводу. Ще 21 десятина в 1887 році була взята в оренду на 99 років для будівництва житлових районів для робітників та службовців заводу.
Поруч з традиційним українським селом Кам’янським було зведено заводське селище, яке поділялося на дві частини. Це житловий район для адміністративного та інженерного складу заводу – Верхня колонія.
Територіально колонія на сході межувала з Дніпровським заводом. На північному сході від головної контори простягалася рівнина із заводськими корпусами, що тягнулися вздовж Дніпра, примикаючи з одного боку до Нижньої колонії, з іншої – до нижнього с. Кам’янського. З північно-західного напрямку Верхня колонія закінчувалась крутим урвищем до залізничної колії.
На Верхній колонії було збудовано 32 будинки розміщених на кількох вулицях: 10 одноповерхових дерев’яних, обкладених цеглою 15 одноповерхових і 6 двоповерхових цегляних. Одноповерхові будинки будувались для однієї сім’ї, в двоповерхових жили 4-6 і 8 сімей. Один великий двоповерховий будинок призначався для неодружених службовців заводу, інший – для приїзджих гостей заводу. Будинки мали 3-4-5 і 7 кімнат з кухнями. В інфраструктурному плані Верхня колонія мала переваги над іншими житловими районами. Адже електрика, водогін та каналізація були підведені до кожної квартири. Вулиці Верхньої колонії були озеленені та освітлені.
Нижня колонія, де оселилися кваліфіковані робітники, майстри, службовці Дніпровського заводу значно поступалася Верхній в питанні забезпечення житлово-комунальними благами. Житловий район простягався понад берегом Дніпра на рівнині, розташованій на 100 м. нижче Верхньої колонії. Вулиці назв не мали, будівлі розрізнялися лише за номерами.
На Нижній колонії було збудовано 129 будинків. Із них – 66 дерев’яних, 19 дерев’яних, обкладених цеглою, 44 – кам’яних. Усі вони – одноповерхові, розраховані на дві квартири з 1-2 кімнатами, передпокоєм, кухнею і коморою. Були також будинки казарменого типу, два з них складалися з 4 квартир. Вулиці Нижньої колонії вирізнялися озелененням й електрифікованістю. Сюди підвели водогін, але крани та гідранти встановлювалися лише на вулицях та у садах.
Переважна частина корінних мешканців Кам’янського жила у старій частині села – вниз від вул. Новобазарної (сучасного проспекту Свободи) до вул. 1-ї Садової (нині територія заводу) – це нагірна частина. Далі простягалася нижня частина, що доходила до річки Кривець. Центральною вулицею села була Церковна (нині територія заводу).
Інфраструктурні зрушення, що відбулися в Кам’янському в період індустріалізації, практично не мали жодного впливу на стару частину Кам’янського. Тут як і раніше переважали глинобитні будинки. Селянам Кам’янського неодноразово пропонували побудувати мостову, щоб уникнути постійних підтоплень будинків та городів. Для цього повітове земство мало намір виділити 85 000 крб. Але селяни, побоюючись втратити господарську землю, відмовлялися від будь-яких цивілізаційних благ на своїй території.
Після одного із обходів села пристав Кам’янської поліції Т. В. Проценко в доповідній записці зазначав: «У брудних болотах ви можете побачити все, що завгодно». А при обході нагірної частини ним же було виявлено, що весь кінець 2-ї Дачної вулиці (Москворецької) до полотна залізниці залитий екскрементами…
П’ятого листопада 1889 року поблизу прохідної № 1 заводу було відкрито першу в Кам’янському поштову контору, яка отримала офіційну назву «Запоріжжя-Кам’янське». В наступні роки до поштової контори додалась телеграфно-телефонна станція, яка з’єднала Кам’янське з губернським центром та навколишніми селами. В 1901 році по проспекту Гімназичному був облаштований ручний телефонний комутатор на 100 номерів. Від Кам’янського до Катеринослава було збудовано повітряну стовбову телефонну лінію.
Так, зрушення почали відбуватися і у сфері охорони здоров’я. У 1889 р. коштом Дніпровського заводу в Кам’янському було відкрито заводську лікарню. Першочергово вона була розрахована на 60 ліжок, а в 1904 р. в лікарні нараховувалося 75 ліжок (з них 25 – інфекційне відділення).
Земська лікарня була введена в експлуатацію лише у 1915 р. Поштовхом до цього стала складна епідеміологічна ситуація, викликана хвилею біженців за умов Першої світової війни. Важливим зрушенням в соціальній інфраструктурі Кам’янського в зазначений період був розвиток освіти. Якщо в 1880-х роках тут працювала церковно-парафіяльна школа, до якої щороку приймали 20-25 дітей, то в 1893 році в Кам’янському було відкрито заводське училище з 6-річним курсом навчання, де діти робітників отримували безкоштовну освіту. В 1907 р. в Кам’янському відкрили приватну жіночу та чоловічу гімназії. Діяло також сільське училище.
Станом на 1913 р. в Кам’янському було відкрито притулки для дітей при католицькому костьолі та православній церкві. Згодом при притулках для сиріт почали діяти дві початкові школи. Всього ж на початку ХХ ст. в Кам’янському було відкрито десять початкових шкіл.
Для задоволення культурних потреб, передусімслужбовців Дніпровського заводу та різночинців, в 1899 році в Кам’янському було збудовано Інженерний клуб. У ньому проходили вистави, концерти, зібрання місцевої інтелігенції. На рік пізніше — у 1900 році, в Кам’янському відкрили Народну аудиторію з бібліотекою. Тут також проходили вистави, концерти, лекції, зібрання. Відвідати Народну аудиторію міг кожен бажаючий. При Народній аудиторії знаходився парк для
прогулянок. Провести дозвілля можна було й на Дніпровській набережній.
У 1897 році збудовано літній яхт-клуб, на базі якого проходили спортивні змагання передусім з веслування, французької боротьби та футболу. А в 1899 р. на Верхній колонії було збудовано зимовий яхт-клуб, де проводилися бали, грали в більярд, розташовувалися бібліотека та читальня.
Станом на 1913 р. в селі існувало три кінотеатри: «Апполо», «Модерн» та «Художній театр». Кінематограф став способом проведення дозвілля для робітників заводу та членів їх родин. Репертуар кам’янських кінотеатрів початку ХХ ст., змінювався кожні два тижні. У цей же період в Кам’янському діяло три друкарні: М. Бакуна, Бр. Шустерових та С. Т. Мороза.
Таким чином, розвиток та постійне зростання виробничої та соціальної інфраструктури Кам’янського наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть свідчить про те, що перебуваючи в статусі села, населений пункт мав усі ознаки міського поселення.
Ще у 1908 році ініціювали питання про надання Кам’янському статусу міста. Однак противниками цього виступила адміністрація Дніпровського заводу та селяни Кам’янського. Перші не бажали витрачати свої доходи на податки в казну майбутнього міста, а другі мали побоювання стосовно втрати орної землі та пасовиськ після отримання Кам’янським нового статусу.
Лише зі зміною влади в Росії після Лютневої революції, рішенням Тимчасового уряду від 3 червня 1917 року Кам’янському було надано статус міста з позначенням у списку під № 7 і назвою «город Каменский».
Таким чином, за три десятиліття, починаючи із 1887 року Кам’янське перетворилося із типового придніпровського села на місто із інфраструктурою, що розвивалася, але на той час ще не могла
забезпечити всіх потреб населеного пункту у виробничій та соціальній сфері.
