Зараз Дніпро важко собі уявити з іншим ім’ям. Але ще зовсім нещодавно місто звалося Дніпропетровськом. Багато хто і сьогодні думав, що місто так назвали на честь імператора Петра, хоча це зовсім не так. Григорій Петровський був людиною, яка закарбувала своє ім’я не тільки в історію нашого міста, але і в історію України.
Народився майбутній революціонер та політичний діяч у Харківській області, але з юних років переїхав до Катеринослава (так тоді назвивався Дніпро). Вже у 14 років він працював на місцевому заводі токарем.
Вже через у віці 18 років він вступає до місцевого гуртка партії РСДРП. Діяльність молодого партійця аж ніяк не обмежувалася пропагандою. Однією з форм боротьби за свої права у робочих того часу були страйки. Люди не виходили на роботу, вимагачи різного: від покращень умов праці до звільнення арештованих поліцією своїх колег.
Ненадовго виїхавши в Харків, Петровський знов повертається до Катеринослава, де його арештовує поліція. Втім, відсидка за гратами була недовгою, не досидівши в тюрмі і року у липні 1901 року Петровський виходить на волю. Незначне покарання аж ніяк не вплинуло на бажання Петровського до революційних перетворень в країні. Він продовжує займатись пропагандистскою роботою, що знов коштує Григорію свободи. Втім, Петровський звільниться вчастно – якраз до першох революції в Російській імперії, що почалася у 1905 році. Революціонер мандрує між різними містами Півдня і Сходу, несучи в маси робітників революційні ідеї та очолюючи гуртки спротиву.
Після провалу революції Петровський ненадовго виїжджає за кордон, в Німеччину і працює там токарем на заводі, одночасно заводячи нові знайомства серед революціонерів — емігрантів. Повернувшись назад до Катеринославської губернії, починає зміцнювати свій партійний авторитет. Поступово він зріс до того, що Петровський отримав статус депутата Державної думи.
Так, «гніт царизму» був доволі далеким від того, яким його описувала радянська пропаганда. Петровський був депутатом від фракції більшовиків. Використовуючи своє українське походження, Петровський часто виступав від імені поневолених народів імперії. Основною суттю його цілей і заяв були намагання здобути для інших народів імперіх право на національну ідентичність. Відстоював права на захист, зокрема, і української мови.
Втім, Петровський аж ніяк не був украхнським націоналістом. Просто національна тема використовувалась як елемент критики тогочасного ладу і уряду. Його негнучність, нездатність бути відповідним тогочасним реаліям – все це давало в руки Петровського і його колег по партії можливості для революційних закликів. Тобто через національне питаня більшовики хотіли добитись повалення існуючого ладу, і відповідно, настання справжньої єдності пролетаріату усіх національностей для «боротьби з буржуями».
Можливо, він був би депутатом і далі, але початок Першої світової аж ніяк не сприяв лібералізму в країні. Вже у 1914 році у Петровського знов з’являються проблеми із законом. Така доля спіткала усіх представників тогочасного «депутатського корпусу» більшовиків, які не проголосували за військові кредити. Їх усіх було заарештовано, декільком (у тому числі і Петровському) пред’явили підозру в державній зраді. Але Григорій відбувся засланням. Спочатку – у Туруханський край, а потім в Якутію. Зі заслання він не пробував втікти, звільнила його лише лютнева революція.
Майже одразу після звільнення Петровський отримав партійне завдання. Він поїхав на Донбас, а потім знов у «свою» Катеринославську губернію. Тут, у Катеринославі він стає гласним міської думи і активно приймає участь у діяльності місцевої влади, а також розбудові большевистськох влади в місті.
Найвищим його досягненням як радянського чиновника було призначення у листопаді 1917 народним комісаром внутрішніх справ РСФСР. Саме він прийняв велику участь у створенні сумнозвісної ВЧК. Але саме завдяки Петровському її права, які спочатково були взагалі безмежними, трохи «підрізали». На посту наркома внутрішніх справ Петровський перебував до березня 1919 року.
Трохи згодом він стає головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, тобто отримує номінально головну посаду в Українській РСР. ВУЦВК був найвищим органом у республіці. Насправді, найголовнішою посадою був 1-й секретар ЦК КП(б)У, яку займав Косіор. Але і посада Петровського була доволі вагомою.
Також Петровський відмітився і у загальносоюзних подіях. Так, він прийняв участь у Брестських перемовинах з Німеччиною, а також був одним з підписантів Союзного договору.
Вплив Петровського був доволі вагомим. Він був з першої когорти більшовиків, які були членами партії задовго до революції і приймали участь ще у першій російській революції. Крім того, соціальне походження та статус «простого робітника» теж працювали на його імідж. Тому перейменування Катеринослава на Дніпропетровськ у 1926 році не було чимось дивним.
Швидкий зліт Петровського на партійну вершину стався не просто так. На початку 1930-х він прийняв участь в організації Голодомору. З одного боку, на сьогоднішній день знайти якісь однозначні документи, які б стверджували про його особисту відповідальність не вдалося. Існують лише відомості, що Петровський особисто відвідував деякі села, де віддавав розпорядження про впровадження планів хлібозаготівель.
З іншого боку, займаючи головний пост в респуліці, Петровський несе явну відповідальність за організацію масового голоду , бо він не міг бути повз такої підготовки, що явно мала державний характер. Він не зумів, або і не захотів боротись з директивами московського центру. Втім, лояльність до високого начальства не дуже допомогла. Все на що спромігся колись хоробрий революціонер – написати листа до керівництва СРСР з описом ситуації та проханням допомогти з продовольством.
Зараз можна зустріти думку, що Петровський був чітким прихильником ідей Москви щодо централізації і винищення будь якої самостійності республік тодішнього Союзу. Втім, це не зовсім так. Петровський і справді був проти «надмірної автономізації», як-то оформлення власного бюджету. Але разом з цим повне злиття УРСР та РСФСР Петровський теж вважав неправильним і прямо про це казав на різних партійних заходах та зібраннях.
Зрозуміло, що подібне протистояння Сталін нікому і ніколи не пробачав. Критику радянський вождь сприймати ніколи не вмів, тим більше він сприймав спротив своїй політиці на території України (у тому числі і хлібозаготівлям) як особистий спротив йому.
У 1938 році Петровського переводять до Москви, на посаду заступника голови президії Верховної Ради. Але вже у травні 1939 року його знімають з усіх постів. Відношення до нього було як до «ворога народу», але ще не визнаного офіційного. Чому Петровського не заарештували – невідомо, але стан у нього був доволі пригнічений.
Врешті решт, він таки знайшов собі нову роботу. Точніше, директор Музея Революції Федір Самойлов запросив його на посаду свого зама по АХЧ та науковій роботі. На цій посаді Петровський і пропрацював аж до своєї смерті у 1958 році, встигши побачити і смерть Сталіна, і власну «реабілітацію» у середовищі партії. Його статус в партії було відновлено, про Петровського знов почали згадувати… але мертвому більшовику-революціонеру це вже мало чим могло догодити.
Доля його сім’ї склалась теж трагічно. У нього було троє дітей, двоє – сини Леонід та Петро, та донька Антоніна. Леонід Петровський загинув при прориві з оточення у 1941 році, розділивши долю більшості бійців свого корпусу. Петро був заарештований НКВС і у тому ж 1941 році розстріляний як ворог народу. Антоніна теж мала складну долю, одружувалась два рази – і обидвох її чоловіків теж розстріляли чекісти.
Петровський був, безперечно, неординарною особистістю і залишив слід в історії Дніпра. Але те, що пам’ятник цій людині не повинен стояти в нашому місті – не підлягає обговоренням (а він донедавна тут був). На ньому лежить серйозна вина за організацію як червоного терору, так і злочинів комуністичної влади вже після захоплення контролю над Україною.
