Сьогодні ми розкажемо вам про долю двох художників, що залишили свій слід в історії нашого міста та брали участь в оформленні визначних подій та будівель тоді ще Катеринослава. Доля обох митців виявилась нелегкою, втім, про все по порядку.
Народився Іван Сидорович у небагатій селянській родині. Злидні змушували хлопчика забути про мрії про навчання. Проте жага до знань вела його вперед: самотужки він опанував грамоту.
Його душу глибоко вражали народні казки, пісні про козаків та вірші з «Кобзаря», які передавалися з уст в уста. У 12 років доля посміхнулася Івану: дядько забрав його до себе і влаштував служкою до архієрея в Братському монастирі. Невдовзі здібності хлопця не лишилися непоміченими, і його відправили до іконописної школи при Києво-Печерській Лаврі. Шість років наполегливої праці – і ось перед нами вже не юний служка, а майстерний художник.
Після закінчення школи завдяки своєму таланту Іван Їжакевич продовжив навчання у майстерні відомого художника Олександра Мурашка. Того ж року педагоги та учні школи Мурашка розпочали реставрацію старовинних фресок Кирилівського монастиря. Їжакевич, незважаючи на юний вік, також брав участь у цій важливій роботі.
Невдовзі керівництво школи рекомендувало Івана до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв. Талановитий юнак одразу був зарахований на другий курс. Навчання давалося йому легко. Викладачі хвалили його за домашні роботи, а згодом навіть нагородили малою срібною медаллю.
Єдиною серйозною проблемою було безгрошів’я. Їжакевич неодноразово писав звернення до попечителів навчального закладу з проханням перевести його на безкоштовне навчання. Щоб хоч якось звести кінці з кінцями, він підробляв оздоблювачем у журналі.
Коли ж у черговому проханні про безкоштовне навчання йому було відмовлено, Їжакевич змушений був покинути академію. Ілюстрування журналів стало для нього єдиною можливістю продовжити творчу діяльність. Співпраця з періодикою принесла йому перше визнання. Їжакевич зображував сцени українського побуту, біблійні та історичні мотиви, які здобули популярність серед публіки.
1895 рік став знаковим для Івана Їжакевича. Він отримав від Петербурзької Імператорської Академії мистецтв свідоцтво, яке давало йому право викладати малювання в навчальних закладах.
Невдовзі Їжакевича запросили на посаду викладача Лаврської школи, де він згодом очолив іконописну майстерню. Цій майстерні, яка й досі бережно зберігає та примножує традиції українського іконопису, згодом присвоєно ім’я Івана Сидоровича.
Київський період життя Їжакевича був плідним у творчому плані. Він розписав Трапезну та Всіхсвятську церкви Лаври, а також церкву святого Георгія на місці Берестецької битви. Окрім монументальних розписів, Їжакевич захоплювався й київськими пейзажами. У 1913 році ці пейзажі були видані у вигляді альбому кольорових листівок, який здобув визнання публіки.
За підрахунками мистецтвознавців, Іван Їжакевич відновив та розписав близько двадцяти церков. Серед них – правий неф Успенського собору, Троїцький Іонинський монастир на Звіринці, Покровська і Борисоглібська церкви на Подолі, Золотоверхий Василівський храм в Овручі (де Їжакевич працював разом з Миколою Реріхом та Кузьмою Петровим-Водкіним), Почаївська лавра, Рильське духовне училище, Троїцький собор та Брянський собори у Катеринославі (нині – Дніпро), собор в Катеринодарі (нині – Краснодар), Будинок митрополита і церква в Бєлгороді та інші.
1917 рік став для Їжакевича часом нових викликів та можливостей. Він працював художником у клубі Куренівського шкіряного заводу, викладав малювання в школі та займався оформленням шкільних підручників та хрестоматій.
Через два роки Їжакевич, разом з однодумцями, створив Перший Професійний Союз художників Києва. В середині 1920-х років він став членом Асоціації Художників Червоної України (АХЧУ). Цей період був плідним у творчому плані. Їжакевич створив багато робіт, які згодом прикрасили музеї Києва, Харкова, Дніпропетровська та Чернігова.
З 1936 року Їжакевич поринув у світ книжкової ілюстрації. Він оформлював твори Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Тараса Шевченка. До 125-річчя Кобзаря художник підготував понад 30 яскравих робіт, які стали хрестоматійними.
Життя Івана Сидоровича Їжакевича обірвалося 19 січня 1962 року. Він помер на 99-му році життя, наступного дня після свого дня народження. Художник був похований на Байковому кладовищі в Києві. Творча спадщина Їжакевича вражає: він залишив по собі понад 20 тисяч картин й ілюстрацій. Окрім того, він розписав кілька церков і створив ікони для більше ніж 20 храмів.
Освіту здобував у Олешківській школі (1892–1896), Херсонському реальному училищі (1896–1901), Строгановському художньо-промисловому училищі (1902–1906), де вивчав на стипендії земства мистецтво кераміки та килимарства, та Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1906–1910). Тут він навчався у майстерні відомого імпресіоніста В. О. Сєрова. За картину «До богині Лади» Михайлів отримав звання класного художника першого ступеня.
У 1910 році його мобілізували до російської армії, де він служив у Катеринославі, Севастополі та Полоцьку. Саме в нашому місті У 1911–1912 роках Михайлів виконав розпис Хрестовоздвиженської церкви та площі Абрамовича.
Окрім живопису, він також працював ілюстратором у російських журналах «Новъ» та «Детское чтение». З 1912 року Михайлів почав оформлювати книжки та писати вірші, які публікував у журналах «Дніпрові хвилі» та «Рідний край». У 1914 році в Полоцьку він одружився з Галиною Шкітіною. У 1914–1915 роках Михайлів воював на фронті Першої світової війни, де отримав тяжке поранення. Після одужання у 1916 році він знову повернувся до живопису.
У 1917 році Михайлів з родиною переїхав до Києва, де викладав малювання в Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка. З 1917 року його вірші публікувалися в журналі «Шлях» та видавництві «Грунт», а картини експонувалися на художніх виставках з 1911 року. У 1918 році він працював викладачем у Миргородському керамічному інституті.
У 1919 році Михайлів знову повернувся до Києва, де працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920 року він був членом мистецької ради Київської Художньої Академії, директором Київської художньо-промислової школи, викладав у Київському вищому інституті народної освіти.
У 1921–1924 роках Юхим Михайлів очолював Музичне товариство ім. М. Леонтовича, до якого також належали відомі діячі української культури – Г. Хоткевич, Лесь Курбас, Б. Лятошинський. З 1927 року він був Головою Київської філії Асоціації художників Червоної України. У 1928 році Михайлів очолив Полтавський технікум народної творчості.
В 1920–30 роках він активно займався мистецтвознавчою діяльністю, збирав зразки народного мистецтва для Народного музею в Катеринославі (нині – Дніпровський історичний музей імені Дмитра Яворницького). 1931 рік став останнім, коли Михайлів взяв участь у виставці – це була виставка в Білій Церкві.
На жаль, доля жорстоко обійшлася з художником. У 1932 році проти нього в пресі розпочалася кампанія з несправедливої критики. У 1934 році Юхима Михайліва безпідставно заарештували за сфабрикованим звинуваченням у підготовці збройного повстання. Його заслали до далекого міста Котлас в Архангельській області. Незважаючи на трагічні обставини, Михайлів не здався.
Він влаштувався на роботу декоратором у місцевому клубі, продовжував малювати, писати вірші та мріяв про повернення додому. Однак 15 липня 1935 року життя художника обірвалося – він помер від хвороби шлунку, яку загострили тяжкі умови життя в засланні. Історія Юхима Михайліва – це історія про неперевершений талант, щиру любов до рідного краю та трагічну долю, яка спіткала багатьох митців у ті часи.
