Сьогодні Йорданська площа в Дніпрі — це вже не той величний майдан, яким його задумували архітектори XVIII століття, і не той жвавий торговельний осередок, яким вона була в XIX столітті. Зараз це просто транспортна розв’язка, що ледве справляється з багатотисячними потоками машин. Її первісна назва давно стерлася з пам’яті городян, як і кілька наступних. Але за цією сучасною метушнею ховається багатовікова історія, сповнена амбітних планів, повеней Дніпра та людської завзятості.
Історія Йорданської площі бере початок у далекому 1790 році, коли князь Григорій Потьомкін затвердив план Катеринослава, розроблений архітектором Іваном Старовим. Саме тоді вперше з’явилася ідея створити величезну квадратну площу біля пристаней на березі Дніпра. Її назвали Рибною — цілком логічно, адже місце передбачалося для торгівлі та причалів. З півночі площа мала виходити до широкої прибережної смуги, де планували облаштувати пристані, а в східній частині — парафіяльний храм. Здавалося б, усе продумано. Але Дніпро вніс свої корективи.
Весняна повінь 1789 року показала, що річка не терпітиме забудови так близько до своїх вод. Уже в 1792 році, коли Катерина II затвердила новий план міста, від Рибної площі відмовилися, відсунувши межі забудови подалі від імовірної зони повеней. Проте частина берега між нинішніми вулицею Володимира Мономаха та перехрестям Ливарної і Набережної все ж отримала нову назву — Лісова площа. І хоча офіційно від грандіозного проекту відступили, це не зупинило місцевих жителів від думок про те, що цю вільну площу все ж треба використати.
Ризикованість місця не стала перешкодою для заповзятливих катеринославців. Уже в 1793 році на березі з’явилися шість торгових лазень, а до 1797-го тут виросли у великій кількості різноманітні «дрібні споруди». Міська дума, прагнучи привести хаотичну забудову до ладу, у 1797 році запропонувала план реорганізації Лісової площі.
Ідея була проста, але амбітна: перенести наплавний міст через Дніпро так, щоб він опинився посередині площі. Зліва від мосту мали розміститися пристані для лісових плотів і тріскові балагани, праворуч — кузні, лавки, лазні, свічкові та мильні заводи, а далі вниз — скотобійні. План здавався продуманим, але перенесення мосту затягнулося.
Попри це, на початку 1800-х років площа жила своїм життям: тут діяли лісові пристані, торгові лазні, а у районі перехрестя сучасних вулиць Володимира Мономаха та Князя Володимира Великого навіть з’явився Благородний театр — перший у місті.
Щоправда, проіснував він недовго і залишив по собі лише згадку в історії. До 1816 року площа розкинулася від Московської до Ломаної вулиць: лісові склади, тріскові та м’ясні ряди, кузні, лазні й навіть кілька приватних будинків. Особливо відомими серед дніпрян стали м’ясні ряди, збудовані за проектом губернського архітектора Насеткіна в 1816 році там, де нині стоїть цирк.
У 1817 році імператор Олександр I затвердив новий план Катеринослава, чітко окресливши межі площі між вулицями Московською, Плеханова та Коцюбинського. Але забудова й далі йшла стихійно: з’являлися лавки, землянки, навіси. Купець Лов’ягін навіть замостив каменем частину вулиці перед своїм будинком і влаштував там м’ясний базарчик. Але справжньою окрасою та головною подіє площі стали хресні ходи. Тричі на рік — 6 січня, у день переполовення п’ятдесятниці та 1 серпня — тут збиралися тисячі людей, щоб узяти участь в освяченні води в Дніпрі. Саме ці урочистості й дали площі та прилеглій вулиці назву Йорданських.
У 1852 році наплавний міст нарешті перенесли до центральної частини міста, а Мостову площу належало розширити. За планом, по обидва боки шосе мали звільнити по 100 сажнів для відстою возів. Але купці пересварилися, вирішуючи, чиї лавки зносити, а місцева влада загрузла в суперечках і хабарах. У підсумку, коли в 1857 році міст запрацював, шосе проклали між трісковими балаганами, розігнавши лише дрібних торговців Лов’ягіна.
Тим часом на площі з’явилася перша в місті пароплавна пристань — кінцевий пункт маршрутів від Києва. Базар розростався, стаючи другим за величиною в Катеринославі. Пожежі (1874 і 1885 років) і повені не зупиняли торгівлю. Але з будівництвом двоярусного мосту наплавний закрили, а пристань перенесли. Площа поступово відійшла на периферію.
Наприкінці 1880-х ринок закрився, але лісова торгівля ще трималася: тартаки, тріскові балагани, біржа ломових візників. На березі діяли міські купальні за 10 копійок і піщана коса з човновою переправою. У 1897 році площу з’єднав із вокзалом трамвай. Та упорядкувати її так і не вдавалося: вивіз сміття й мощення не давали бажаного результату.
На початку XX століття міська влада задумала залізницю вздовж берега й річковий порт, але плани обірвала революція. Радянська влада спочатку мало що змінила: купальні працювали до 1920-х, коса зникла після запуску ДніпроГЕСу. У 1930-х з’явився проект Міського мосту й Набережної, але війна зупинила ці починання.
Після війни, у 1944-му, сапери збудували дерев’яний міст, який до 1950-х став пішохідним. Нарешті, в 1966 році відкрили капітальний міст імені 50-річчя Жовтневої революції (нині просто Мерефо-Херсонський). Площа стала Предмостовою, а її межі окреслили вулиці Залізна, Плеханова й Коцюбинського.
Післявоєнні мрії про строгий симетричний ансамбль, що нагадував би класичні європейські майдани, відійшли в минуле. Натомість архітектори запропонували щось зовсім інше — мальовниче планування з просторими перспективами, де головними акцентами мали стати великі громадські будівлі. Ці споруди задумувалися як парадна брама до центру міста, що підкреслювала б його статус. Від старих планів залишилася лише ідея прокласти вулицю до Центральної площі, але тепер вона мала перетворитися на затишний пішохідний бульвар. Утім, ці амбітні задуми втілювалися повільно й зі скрипом — то бракувало коштів, то згоди між владою й проектувальниками.
Друга половина XX століття поступово змінювала обличчя площі. У 1960-х тут з’явилися готель «Дніпропетровськ», солідний «Будинок проектних організацій» і поліклініка на Баумана — перші ластівки нового часу. У 1970-х додалися цирк і цирковий готель — споруди, які згодом стали одними з найвідоміших символів міста, приваблюючи як місцевих, так і гостей. А от прохід через квартал до вулиці Миронова пробили лише на початку 1980-х — і то без особливого ентузіазму.
Спершу планували оточити його двома висотними будинками, але ці ідеї так і залишилися на папері: довгі роки ніхто не знав, як розпорядитися цим шматком простору. У 1990-х площу заполонили торгові кіоски — хаотичні, галасливі, вони заполонили все навколо, наче хвилі припливу. Лише на початку XXI століття цей стихійний базарчик відступив, залишивши по собі лише спогади про буремні часи.
Сьогодні Йорданська площа — це місце, де минуле міста зливається з його сьогоденням. Від колишньої Рибної до важливої транспортної розв’язки вона пройшла довгий шлях, зберігаючи в собі відголоски колишніх традицій та людських амбіцій, яким не було визначено виправдатись. Можливо, через кількадесят років ми побачимо її нове обличчя. А поки що вона залишається свідком історії, який щодня пропускає через себе тисячі машин і спогадів.
