Колись цей комплекс будівель і справді називали справжнім палацом. На його місці знаходились раніше декілька поміщицьких садиб, та і сама будівля має доволі значну історію. Але, нажаль, доторкнутись до історії вже не вийде, бо більшості з всього цього вже немає.
Садиба статського радника Петра Івановича Штерича була однією з перших, збудованих на Окружній вулиці та однією з перших великих дворянських садиб, збудованих у місті взагалі. На плані Катеринослава 1793р. садиба вказана у вигляді не дуже широкої смуги землі, що простяглася від Окружної до Дніпра. Забудована була лише її верхня частина, де навколо парадного двору розміщувався великий особняк та чотири службові флігелі. Схоже, що Штерич так і не завершив до кінця свій міський будинок. Принаймні після відмови від реалізації планів потьомкінського Катеринослава Штерич практично не жив у своїй міській садибі.
10 листопада 1804р. за розпорядженням катеринославського губернатора барона фон Берга покинутий будинок було передано для розміщення катеринославської Духовної семінарії. Будинок виявився придатним лише для навчальних класів. Місця для служб, квартир викладачів та учнівського гуртожитку у ньому не знайшлося. До того ж, відсутнього у місті П.І. Штеріча саме цього року було обрано губернським ватажком дворянства. У зв’язку з цим незабаром після розміщення Семінарії надіслав вимогу про негайне звільнення будинку, т.к. для виконання посади йому було необхідно влаштуватися в Катеринославі.
Через 10 років після цих подій садиба вже належала поміщику Жмєльову. У 1820р. він виявив бажання продати садибу. Архієпископ Іов Потьомкін прийняв рішення придбати її для такої ж потреби в приміщеннях Семінарії. Збереглася думка інспектора Семінарії Макарія, який вказував на непристосованість будинку Жмєлєва. Будинок знаходився далеко від міста і був практично недоступний взимку, невеликий, дуже запущений і потребував щорічних серйозних ремонтів, а на 9 000 руб., що за нього просять, Макарій пропонував побудувати новий будинок на власній землі Семінарії. Незважаючи на всі ці заперечення, у березні 1823 року була укладена купча фортеця, і Семінарія отримала будинок Жмелева у повну власність.
Не зовсім зрозуміло, як відбувалися подальші події, але у 1830-ті роки Семінарія вже займає в цьому районі гігантську територію — сучасно. вул. Дзержинського її володіння тяглися від будинку №29 до межі парку ім. Т. Шевченка. Тут хаотично розташовувалося понад десяток невеликих дерев’яних будиночків, де розміщувалися квартири викладачів, учнівські гуртожитки, лікарня, служби. Водночас нижню частину колишніх садибних комплексів, що виходить до Дніпра, Семінарія втратила. Тут абсолютно самовільно утворився житловий район Каміння, створення якого не передбачалося жодним із планів Катеринослава.
А в 1840-х роках, мабуть, втомившись боротися з старішими будівлями, Семінарія продала все своє володіння губернському ватажку дворянства Петру Ананьєвічу Струкову. Новий власник досить швидко та кардинально вирішив проблему старих будівель – він їх просто зніс. На місці садиби будується кам’яний особняк з кам’яними службами, а на решті території створюється величезний сад.
Підкреслюючи участь власника у відновленні Потьомкінського палацу під дворянські збори, новий особняк отримав рішення, близьке до рішення Потьомкінського палацу у тому вигляді, який він отримав після реконструкції з мезоніном, портиком головного входу, що підтримує балкон, та бічними крилами з часто поставленими пілястрами. палацові лоджії. Фактично Струков створив справжній міський маєток, який настільки разюче відрізнявся від інших «дворянських гнізд» Катеринослава, що практично відразу отримав назву палацу.
Струківський палац по праву вважався однією із найкращих приватних будівель міста. І не дивно, що наприкінці 1873р. Георгій Петрович Струков на прохання губернатора І.М. Дурново поступився садибою під розміщення квартири та канцелярії катеринославських губернаторів. Для І.М. Дурново будинок служив резиденцією до 1882 року. Потім працювали губернатори: барон Є.В. фон Розенберг (1882–1883), камергер, князь В.М. Долгоруков (1883-1884), Д.М. Батюшков (з 1884). Саме до Дмитра Миколайовича Батюшкова в 1886р. та звернувся Г.П. Струков, чи з вимогою, чи з проханням звільнити садибу. Причина прохання була традиційною для цього будинку – Георгія Петровича обрали губернським ватажком дворянства, і він потребував своєї міської резиденції.
Саме у зв’язку з цим проханням Д.М. Батюшков і порушив справу про придбання для катеринославських губернаторів власного будинку, яке успішно закінчилося 1887 року покупкою будинку Щербакових на розі Проспекту та Воскресенської вулиці. Струківська садиба повернулася на повне розпорядження законних власників.
Загроза зникнення нависла над садибою Струкових ще 1881 року, по смерті П. Струкова. У подружжя Струкових було одинадцять дітей, і кількість спадкоємців померлого генерал-майора була значною, навіть незважаючи на те, що багато з них померли досить рано і не пережили батька. Як відбувався поділ майна, що складався з будинків у Петербурзі, Петергофі, Катеринославі та кількох десятків тисяч десятин землі, на сьогоднішній день не відомо. З тих відомостей, які вдалося знайти, зрозуміло лише те, що частина маєтків, у тому числі й будинок у Катеринославі, залишилася у спільній власності сім’ї.
Але заповіт часто мав на увазі отримання спадкоємцями своєї частки у майні грошима. Можливо, саме ці виплати і спричинили продаж у 1890-х роках частини садиби на Нововодворянській. Найбільш значною втратою цього часу став продаж смуги землі, що примикає до Потьомкінського саду. За погодженням із містом Струкови проклали через ділянку вулицю Нову (сучасним Шаумяна), яка з’єднала вулиці Новодворянську та Кам’яну.
По обидва боки Нової були нарізані невеликі ділянки, які продали під забудову приватним особам. При продажу, звичайно, не обійшлося без земельних спекуляцій, деякі ділянки змінили кількох власників, перш ніж їх почали забудовувати. Окрім Нової вулиці Струкови продали також частину садиби, що примикала до Колодязної вулиці та Струківського (вул. Урицького) узвозу в Камені. Тут же вони й самі звели невеликий прибутковий будинок. Прибутковий будинок був збудований на частині садиби та біля кварталу Нової вулиці.
Наприкінці 1900-х років садибу Струкових знову було здано під квартиру катеринославських губернаторів. У 1913 році було навіть розпочато справу про продаж губернаторського будинку на розі Проспекту та Воскресенської та купівлю будинку Струкових. Планувалося знесення старого особняка та будівництво на його місці нового губернаторського будинку та будівлі губернаторської канцелярії.
Загальна вартість проекту оцінювалася в 408 000 рублів, з яких на придбання садиби йшло 110 000 рублів. У зв’язку з початком Першої Першої світової цей проект реалізований ні, але до 1917 року квартира губернаторів все ж таки залишалася в будинку Струкових. Крім того, тут же розміщувалося і французьке консульство у Катеринославі.
У роки громадянської війни особняк Струкових був покинутий і пограбований, а гігантський сад повністю вирубано на дрова.
У середині 1920-х років особняк пристосували під будинок відпочинку залізничників. Але вже 1929 року він повністю зайнятий квартирами радянської бюрократії. На початку 1930-х років тут знаходилися квартири Гаврилова — голови облвиконкому, Матвєєва — секретаря обкому партії, Зайчика — завідувача особливого відділу обкому партії та інших.
Треба сказати, що тодішня провінційна номенклатура жила набагато скромніше за своїх наступників. Так коли під час одного з обласних колгоспних з’їздів у свого старого товариша Гаврилова вирішив зупинитися Г. Петровський, то спати йому довелося на підлозі.
Незважаючи на те, що особняк став однією з резиденцій нової влади, саме на початку 1930-х років відбувається найбільше скорочення території садиби. У 1931 році саме колишній сад Струкових вибирається для будівництва першого у місті великого стадіону. Стадіон, який одержав назву «Динамо», будувався за проектом Г.Л. Швецько-Вінецького і закінчено в 1933 році.
Значний за розмірами стадіон було створено у природній лощині, яку додатково розширили, розмістивши схилами трибуни. Вибрану землю використовували для досипання майданчика до розмірів, необхідних розміщення футбольного поля. Наскільки можна судити спочатку, стадіон «Динамо» мав лише одну капітальну споруду – центральний корпус однойменного ресторану.
Решта була дерев’яною. У 1938 році за проектом московського архітектора А.Я. Карра стадіон «Динамо» був капітально реконструйований. Початкові конструктивістські павільйони були замінені капітальними, більш пишними та відповідними духу нового часу, з’явилися капітальні сходи, тераси та спецтрибуни. У такому вигляді стадіон проіснував аж до закриття наприкінці 1960-х років.
Особняк продовжував використовуватися під владну резиденцію до 1941 року. Під час боїв за місто він був серйозно пошкоджений, і окупаційна влада навіть мала намір його розібрати, але це так і не здійснили. У 1943 році будинок було пошкоджено вдруге. Відновлений він був до серпня 1945р. під розміщення дитячого садка, який працює у ньому і зараз.
У 1950-х роках територію садиби ще раз урізали, збудувавши за особняком, над урвищем, п’ятиповерховий житловий будинок. У 1970-х роках почали забудовувати і територію, яка належала ліквідованому стадіону. Власне стадіон мали намір перетворити на парк, але з цього нічого не вийшло, і на початку ХХІ століття на його місці з’явилися «Вежі».
