Навіть і сьогодні у багатьох з нас є лікарі, яким ми більше довіряємо, аніж іншим. Наприклад, до лікаря Козленка ви звертаєтесь у стоматології, а якщо потрібен кардіолог – то намагатесь потрапити саме до Іванова у Н-ській лікарні. Сотню років тому все було так само, з поправкою на те, що лікарів тоді було в принципі менше. Герой нашої сьогоднішньої розповіді користувався неабиякою довірою усього міста.
Майбутній лікар Іван Лєшко-Попель народився в місті Рогачев Могилевської губернії (сучасна територія Білорусі) у 1860 році. По закінченні місцевої гімназії (це сталося у 1879 році), відправився до столиці, у Петербург. Там Лєшко-Попель вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, який в той час був центром природничо-наукової думки в Російській імперії.
Протягом навчання Лєшко-Попель займався і репетиторством для підробітку. При тому, що Іван був шляхтичем за походженням, фінансовий стан його сім’ї був далеким від ідеального. Тому підробіток був життєво важливою частиною повсякденного життя. І при цьому майбутній лікар ніколи не відмовляв товаришам, коли ті просили гроші в борг.
У 1883 році він перевівся на III курс Військово-медичної академії. Тут вимоги були набагато більш жорсткими, та і занять було теж набагато більше. Часу на репетиторство вже не лишалося, але Іван підтримував високий рівень вимог: адже лікарям довірено життя людини, і тут не може бути і мови про необачне ставлення.
У 1886 р. І. В. Лешко-Попель отримав звання лікаря, і був зарахований молодшим лікарем 54-го резервного кадрового батальйону, дислокованого в Катеринославі. Солдати відразу полюбили нового лікаря за ласкаве, уважне ставлення, настільки не схоже на те, яке виявляли до них багато його попередників.
Оселився лікар в невеличкому будинку на вулиці Тихій. Сюди звертались і цивільні громадяни, і навіть солдати з інших частин. Популярність лікаря була обмумовлена тим, що він не тільки допомагав своїми порадами та програмами лікування, а й іноді купував самотужки ліки для нужденних.
Взагалі, справа з медобслуговуванням в місті тоді була жахливою. Лікарі перважно обслуговували заможних паціентів, але лікарів все одно не вистачало. По місту їх нараховувалось не більше півсотні. Простим робітникам та містянам взагалі не було до кого звертатись. Тому доброзичливий Лєшко-Попель швидко став улюбленцем усього Катеринослава.
Ось один з епізодів, який яскраво ілюструє як професійні, так і людські якості І.В. Лєшко-Попеля. Одного разу вночі, в дощову погоду Іван Васильович з супроводжуючою його людиною прийшов
до хворого, який жив на околиці Катеринослава. Пацієнту терміново був потрібен лід. Але де міг дістати бідняк лід, та ще серед ночі? «Ходімо!» — сказав Іван Васильович супровіднику, і обидва повернулися до будинку лікаря. Там, запаливши ліхтар і взявши відро, Іван Васильович опустився в свій льодовик, нарубав льоду і разом з бідняком вирушив знову до хворого.
Згодом, коли Катеринославське товариство лікарів вирішило запровадити нічні безкоштовні чергування лікарів, Лєшко-Попель одним з перший не тільки підтримав цю ініціативу, а і сам прийняв у ній участь. Прості люди дуже поважали його, називаючи «наш лікар».
Вже з самого ранку лікар починав приймати хворих. Це могло продовжуватись до пізнього вечора, і так кожен день. Лєшко-Попель ніколи не брав відпустку, не їздив на відпочинок. Колеги його відверто не розуміли, вважали оригіналом і диваком.
Інколи друзі радили Івану Васильовичу все ж відпочити, аргументуючи це тим, що інші лікарі все ж їїздять на відпочинок. Той відповідав: «Коли вони їдуть у відпустку, то передають своїх паціентів колегам. Моїх паціентів ніхто не візьме, вони нікому не потрібні».
17 років Іван Васильович віддано працював на благо жителів міста. Найвищою своєю нагородою він вважав, якщо вдавалося вилікувати паціента від тяжкої хвороби.
Одного разу, допомагаючи черговый хворій маленькій паціентці, Лєшко-Попель отримав зараження крові. Важка хвороба змусила його відійти від роботи та відпочити вдома. Лікар щиро думав, що зможе одужати та продовжити роботу.
Але, нажаль, його колеги, що зібралися навколо його ліжка, скоро вимушені були засвідчити смерть Івана Васильовича. Сталося це у 1903 році. Навколо будинку Лєшко-Попеля у ті часи стояло декілька сотень людей, що щиро переживали за його здоров’я, а згодом – плакали, як за рідним.
Працівники багатьох заводів у ці дні добровільно, у свій вільний час пішли на громадянські панихиди. Декілька бідняків хотіли принести на могилу вінок, але у них було лише два рублі. таких дешевих вінків не було у тій ритуальній конторі, куди прийшли посланці від міської бідноти. Але коли власник дізнався, кому буде призначено вінок, власноруч обрав найдорожчий і найкращий.
Щоб вшанувати пам’ять визначного лікаря, було вирішено заснувати безкоштовну лікарню для бідних від його імені і заснувати 2 ліжка в міській лікарні, в чоловічому і жіночому відділеннях , надавши їх нужденним без розрізнення національностей.
Згодом одній з вулиць міста було присвоєно ім’я І. В. Лєшко-Попеля. Щоправда, згодом у назву вкралась орфографічна помилка, і тепер більшість містян знає її як вулицю «Ляшко-Попеля».
