Про власний лікеро-горілчаний завод у місті заговорили лише наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли він почав випускати продукцію під власними брендами. До цього часу його основна роль полягала не стільки у виробництві товарів, скільки у виконанні державної функції наповнення бюджету.
Своє заснування завод завдячує реформам, запровадженим у 1890-х роках міністром фінансів Російської імперії Сергієм Вітте. За десятиліття своєї діяльності Вітте зумів провести масштабні економічні зміни: запровадив золотий стандарт, подвоїв протяжність державних залізниць, реформував податкову систему, змінив принципи зовнішньої торгівлі та банківської справи, а також виграв «митну війну» з Німеччиною. Проте найвідомішим його досягненням стало запровадження державної винної монополії та розширення акцизної системи.
Ця реформа викликала неоднозначну реакцію в суспільстві. Багато людей негативно сприйняли монополію, тоді як економісти мали змішані думки. З одного боку, було очевидно, що реформування економіки потребувало значних коштів, і винна монополія забезпечувала швидкий їх притік. З іншого боку, усвідомлення того, що значна частина державного бюджету тримається на доходах від алкоголю, викликало серйозне занепокоєння.
Катеринославський казенний очисний винний склад відкрився в 1897 році. Його основною функцією було доочищення привозного спирту та виробництво горілки, міцність якої тоді становила 36°. Ефективність роботи складу перевершила всі очікування, і вже на початку 1898 року розпочалося розширення комплексу. Було надбудовано два додаткові поверхи над частиною споруд, зведено нову котельню та встановлено цистерни. Поряд із виробництвом працював і 1-й округ Катеринославського акцизного управління, оскільки навіть за умов державної монополії держава продовжувала стягувати акциз зі спиртних напоїв.
На початку ХХ століття склад став великим виробничим комплексом, який включав у себе не лише виробничі цехи, а й складські, адміністративні та житлові будівлі. Для забезпечення працівників тут було облаштовано навіть приймальний покій для надання допомоги хворим чи травмованим. Цікаво, що склад не обмежувався лише виробничими функціями — він також став місцем культурного життя. Зокрема, 26 січня 1913 року в заводській їдальні була поставлена п’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч». За іншими даними, театральні вистави проводилися тут і раніше, що свідчить про багатогранність життя цього промислового об’єкта.
З початком Першої світової війни та введенням «сухого закону» діяльність складу була припинена, і він став осередком значних заворушень. Серед міської бідноти ширилися чутки, ніби «доброчесний цар» заборонив продаж горілки, але дозволив роздати запаси зі складів. Завод оточили натовпи жебраків і пияків, які з відрами, банками, пляшками та іншими ємностями день і ніч чекали на «розлив». Однак ці надії залишилися марними, адже уряд не мав наміру безкоштовно роздавати спиртні напої. Згодом частину приміщень переобладнали під 9-й Катеринославський госпіталь Всеросійського земського союзу на 90 ліжок. У майстерні заводу також планували організувати виробництво військового спорядження, проте ці задуми так і не реалізували.
У роки Громадянської війни склад використовувався як казарма, а вже на початку 1920-х років він увійшов до складу Спиртотресту. Протягом кількох років тут лише зберігали завезені до міста спирт і горілку. Повноцінне виробництво відновилося лише у 1925 році, коли почав працювати спиртово-горілчаний завод №4 Центроспирту. Другий запуск заводу відбувся на тлі нової державної монополії на виробництво алкоголю. Масштаби діяльності підприємства були вражаючими: тільки в 1926 році місто спожило 99 997 відер горілки та 567 відер наливок, а загалом по округу випили 185 446 відер горілки.
Попри успіхи, монополія мала й негативні наслідки. Завод отримував численні скарги від торгових організацій через недбале пакування та транспортування продукції. Часто траплялися аварії, які перетворювали територію заводу та прилеглі вулиці на справжні «річки» горілки й спирту. У 1927 році, з початком державної кампанії з боротьби з алкоголізмом, завод опинився на межі банкрутства. Ця кампанія стала однією з найуспішніших у історії Росії та Радянського Союзу, але її успіх мав і зворотний бік: уже в 1928 році кампанію різко згорнули через катастрофічні фінансові втрати попереднього року.
У 1930-х роках завод зазнав значної реконструкції та розширення. На початку 1939 року Дніпропетровський горілчаний завод «Главлікергорілка» вперше почав виробляти горілку звичної для нас міцності — 40 градусів. Перші партії продукції розливалися в пляшки об’ємом 0,45 літра і продавалися за ціною 5 рублів 45 копійок, разом із вартістю посуду. Завод майже не постраждав під час бойових дій у 1941 році та продовжував працювати в період окупації. У 1943 році, попри складні обставини, підприємство вціліло, і вже незабаром після визволення міста знову розпочало виробництво.
У 1978 році лікеро-горілчаний завод був включений до переліку підприємств, які міськрада Дніпропетровська вирішила закрити до 1 січня 1979 року, з подальшим виведенням їх за межі житлових районів. Однак це рішення жодним чином не вплинуло на діяльність заводу. Він залишився на своєму старому місці та продовжував успішно функціонувати, переживши як період перебудови, так і крах державної монополії на алкоголь у перші роки незалежності України. Остаточно завод припинив роботу тільки під кінець 2000-х робіт. Втім, його будівлі пройшли фасадний ремонт.
