Літератор Микола Кузьменко: трагічна доля вихідця з Дніпра

15:57  |  27.11.2023
Микола Кузьменко, Дніпро

Здавалося б, доля мала тільки усміхатися здібному, невтомному працелюбові-науковцю, педагогу, поетові, керівникові обласного літературного об’єднання. Але у 1970-ті роки почалося масове цькування всього свідомого, самобутнього, талановитого.

Юні роки

Микола Олександрович Кузьменко – український поет, педагог, фольклорист – народився 1 грудня 1921 р. в селі Дмитрівка Бердянського району, Запорізької області в селянській родині. За національністю – українець. У 1924 р. його батько, який не мав власного господарства, переїхав з сім’єю на постійне місце проживання у місто Бердянськ Запорізької області, де до 1929 р. служив в органах міліції, а потім до 1941 р. працював на місцевому заводі.

У 1939 році Микола Кузьменко закінчив середню школу. З цього ж року і до 1949 року він перебував у комсомолі. З атестатом відмінника вступив на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Коли почалася Друга світова війна, був зарахований курсантом Дніпропетровського артучилища, брав участь в обороні Дніпропетровська, де одержав важке поранення. З вересня 1941 р. до березня 1942 р. перебував на лікуванні в госпіталях Кисловодська і Сталінобада (нині – Душанбе). Один рік навчався в Сталінобадському педінституті, але змушений був піти на роботу.

З жовтня 1943 р. до квітня 1944 р. працював інструкторомДушанбінського РКЛКСМ, а згодом був знову призваний до лав Радянської армії. Як нестроковий, служив у 31-му запасному полку (м. Алма-Ата, Казахська РСР). У липні 1945 р. служив у таборі для військовополонених у КиргизькійРСР, а також в управлінні МВС (м. Фрунзе). У травні 1946 р. був демобілізований.

Освіта і робота

З вересня 1946 р. до червня 1950 р. навчався в Дніпропетровському університеті, який закінчив з відзнакою (диплом с отличием В № 579461). Отримав спеціальність «Украинский язык и литература» и рішенням Державної Екзаменаційної Комісії від 30 липня 1950 р. йому присвоєно кваліфікацію «Філолог».

На стаціонарі та заочному відділенні Інституту читав профільні курси «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури», «Історія української літератури ІХ – XVIII ст.», «Українська народна поетична творчість», вів спецсемінари. 21 грудня 1972 р. захистив дисертацію «Творчість‌‌‌‌‌‌ Л. І. Боровиковського та український романтизм 20–40-х років ХІХ століття».

М. Кузьменко був керівником обласного літературного об’єднання, яке виховало чимало письменників. Серед літстудійців багато членів Національної спілки письменників України: Сергій Мельничук, Микола Тимчак, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Анатолій Криловець, Юрій та Микола Берези, Євген Цимбалюк та Рівненської обласної організації Спілки письменників України, зокрема Василь Лящук. Деякі з них стали членами Національної спілки журналістів України. Це Володимир Ящук, Василь Бойчук, Петро Цецик.

Творчий доробок

Свої поетичні твори Микола Кузьменко друкував у періодиці. Найчастіше це були газети «Зміна» та «Червоний прапор», а також у літературних альманахах, наприклад, «Літературна Ровенщина» (1957), де були опубліковані його два вірші «Берізка» та «Іде весна», або ж колективний збірник «Яблуневий цвіт» (1961). Крім цього, Микола Кузьменко є лауреатом премії ім. М. Максися 1968 року.

На слова Миколи Кузьменка композиторами було написано чимало популярних у 1960-ті роки пісень. Він слугував незаперечним авторитетом для майстрів слова, фольклористів, театрознавців, журналістів; часто виступав по радіо, публікувався у різних періодичних виданнях і наукових збірниках.

На його вірш самодіяльний композитор Михайло Каганов написав мелодію пісні «Ровно вечірнє». Довгий час вона була візитною карткою виступів художніх колективів цього краю. Вечорами, а то й ночами просиджував Микола Олександрович за книгами, студіював новинки наукової художньої літератури, дбайливо фіксував поліські пісні, перекази, легенди, казки, прислів’я, приказки. У вільний час поспішав до поліщуків, бо хотів успадкувати їх мудрість, оповісти про неї науковцям у журналі «Народна творчість та етнографія». Своєю доброзичливістю Микола Олександрович завжди прагнув підтримати студентів, виявляв наполегливих до наукової роботи та літературної творчості.

Трагічна доля

Ректором педінституту у 1970-х роках призначили секретаря обкому компартії О. Бугайова. Відтоді розпочалася гонитва на «інакомислячих». В Інституті відбувся процес над старшим викладачем кафедри української мови Т. М. Сніцаревичем. Його звинуватили в «націоналістичних збоченнях»: «Так, наприклад, на заняттях з історії української літературної мови вихваляв українського буржуазного націоналіста Грушевського, стверджував, що в нас у питаннях мови зустрічаються прояви великодержавного шовінізму і що це є порушенням ленінської національної політики».

Секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук був головним ідеологом боротьби з «буржуазним націоналізмом»

Крім цього, Сніцаревич Т. М. на лекціях «розповідав про націоналістичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», називаючи його науковою працею». Виходячи із вище названих фактів, комісія прийшла до висновку, що Сніцаревич здійснив ряд політичних вчинків, що негативно характеризують його політичне і моральне обличчя і несумісні з виконанням педагогічної, виховної функцій у ВУЗі.

Як згадували колишні літстудійці, мав місце подібний процес і над викладачем Миколою Кузьменком. Його величезна ерудиція, його авторитет, його високість в очах студентів викликали настороженість у ревнивих блюстителів комуністичної ідеології. Бо як це так – якийсь там викладач української літератури має більшу шану, ніж викладачі політекономії, історії КПРС чи інших дуже важливих дисциплін! Слід вказати такому на належне йому місце. Шукали приводу. І такий привід знайшовся. На той час розгрому піддавалась дисертація С. Пінчука, яку сам Валентин Маланчук привселюдно назвав «націоналістичною». Всіх, хто надав на неї позитивний відгук, зокрема і Микола Кузьменко, почали шельмувати.

Почали ставити питання про те, що необхідно також притягти до відповідальності осіб, які своїми діями підтримували Пінчука і сприяли його просуванню в науці. Не витримавши несправедливих і злих нападок, фактично залишившись беззахисним, Микола Кузьменко покінчив із життям 15 жовтня 1973 року. Ректорат і партком педінституту заборонили студентам та викладачам брати участь у похороні. Однак ті, хто глибоко шанував Миколу Олександровича, хто бачив у ньому свого Вчителя і Друга, таки провели його в останню дорогу.

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Оставьте комментарий

*

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: