Колись потрапити до такого магазину і подивитись на його товари було чимось подібне до подорожі за кордон. Відсутність жодного дефіциту, ба більше – наявність тих товарів, яких радянські громадяни здебільшого і в очі ніколи не бачили. Був такий магазин і у Дніпрі.
Думаємо, що всім (ну, або майже всім), хто народився і жив у колишньому СРСР, чи навіть у останні роки його існування, знайоме словосполучення — магазин «Берізка». Ці магазини були не тільки в Москві та Ленінграді, як зазвичай вважається, а й у великих містах Радянського Союзу. У «Берізках» продавалися товари за валюту або її особливі замінники – чеки та сертифікати. Торгували тут імпортною побутовою електронікою, одягом, ювелірними прикрасами, продуктами, сувенірами, книгами, навіть автомобілями.
Ситуація є абсолютно парадоксальною. Операції з іноземною валютою були в СРСР заборонені і вважалися кримінальним злочином, пропаганда сурмила про соціальну рівність, засуджувався як прояв «міщанства» культ споживання, особливо культ західних товарів, — і водночас держава підтримувала та розширювала мережу «Берізок».
«Берізки» були легендарні. Про них ходили найнеймовірніші чутки, які здавались правдою, адже щасливчики та/або сміливці саме там купували американські джинси, італійське взуття, французьку косметику та японські магнітофони. Це було царство достатку, імпортного дефіциту та ще й без черг, типових для радянської торгівлі. І не випадково ходив анекдот про людину, яка, потрапивши до магазину «Берізка», попросила там політичного притулку.
Потрапити до «Берізки», до речі, було непросто: біля входу стояла людина, відповідальна за «фейсконтроль». До всіх, хто говорив російською, ставилися з підозрою. Тому коли у спекулянтів купляли сертифікати, то вдавали з себе іноземців, і перемовлялись пошепки, щоб не потрапити під підозру.
Покупцями були не тільки іноземці (тим більше що у Дніпро вони і не могли потрапити), але також радянські громадяни: дипломати та технічні фахівці, які працювали за кордоном, артисти та спортсмени, які виїжджали за кордон, і всі, хто зважився нелегально придбати чеки та сертифікати «Зовнішпосилторгу», незважаючи на те, що на них була грізний напис «Перепродажу не підлягає».
Безсмугові сертифікати були найпривабливішими з усіх: їх давали за вільно конвертовану валюту, тобто на долари, марки ФРН, фунти стерлінгів тощо. Сертифікати з жовтою смугою давали тим, хто працював у країнах, що розвиваються, з синьою (найнепривабливіші) — тим, у кого була валюта соцкраїн. І ціна в «Берізках» була різна: один і той же товар коштував, наприклад, 5 рублів у безсмугових сертифікатах, 8-10 – у жовтосмугових та 15 – у синьосмугових.
Система ця була не лише заплутаною, а й абсурдною: виходило, що прибиральниця в радянському посольстві, скажімо, в Канаді, заробляла чи не більше, ніж радник посольства в соцкраїні. Тому з 1977 року запровадили чеки єдиного зразка. Але особливі «безсмугові» все одно залишили, тільки тепер вони називалися чеками серії «Д». Остаточно їх скасували лише 1988 року, як і взагалі чеки «Зовнішпосилторгу». А потім і «Берізки» закрили через непотрібність: валюту можна було вже вільно купувати, а весь цей такий рідкісний за радянських часів імпортний дефіцит почав продаватися у звичайних магазинах: приходь, купуй. Були б лише гроші.
У Дніпрі магазин спочатку розташовувався на вулиці Леніна (зараз Воскресенська). Також існував однотипний магазин під назвою «Каштан», на вулиці Героїв Сталінграда (зараз проспект Богдана Хмельницького). Але потім його перемістили в інше місце. Але і там він поступово прийшов в упадок, і будівля перетворилась на звичайну їдальню для робітників шинного заводу, що розташовувався поряд.
