Зараз з нашого міста поступово зникають пам’ятники російської та радянської доби. Але один із знакових пам’ятників не дожив до епохи декомунізації, хоча свого часу був чи не найвизначнішим в місті. Мова йде про пам’ятник імператриці Катерині, який раптово зник.
Як відомо, своїм заснуванням Катеринослав багато в чому зобов’язаний Потьомкіну. А той був не просто князем, а ще і фаворитом та найближчим поплічником імператриці Катерини Другої. Тому в місті, яке розбудовував Потьомкін, звісно мала знаходитись статуя імператриці, як символ її величі та визнання з боку князя.
Скульптуру було замовлено в Німеччині, наразі невідомому скульптору. Невідомому – тому що не встановлене точне ім’я, але це скоріше був один з тогочасних майстрів вищого гатунку, адже Потьомкін не став би економити у таких питаннях. Тим більше, що імператриця сама була німкенею за походженням, тому замовити їй пам’ятник на батьківщині було більш ніж логічним рішенням.
Пам’ятник було частково оплачено та виготовлено, але замовник його отримати так і не встиг. Адже Потьомкін помер, і про його замовлення одразу підзабули. Невдовзі померла і сама Катерина. Так пам’ятник залишився без господаря. Встановлювати його теж не спішили.
Адже наступником на престолі став Павло І. Він ненавидів як Потьомкіна, так і свою матір. Тому швидко згорнув усі починання князя, і про пам’ятник імператриці всі позабули остаточно.
Так чи інакше, але пам’ятник потрапив до Афанасія Гончарова. Він був дідом тієї самої Наталі Гончарової, яка у майбутньому стане дружиною поета Олександра Пушкіна. А поки що Гончаров володіл невеличким підприємством, де і зберігав скульптуру. Він збирався десь її встановити, але до цього його руки так і не дійшли.
Коли до Наталі Гончарової посватався Пушкін, виникли проблеми з посагом. Його не було. Вся справа була у майораті. Заводом керував брат Наталії, а сестрам просто виплачував частину прибутку. Гроші були мізерні, бо справи на заводі йшли погано. Тоді в посаг Наталі вирішили дати «мідну бабусю» (хоча, звичайно, зроблена статуя була зовсім не з чистої міді, але в листах Пушкін називав її саме так).
Швидко прикинувши, що до чого, Пушкін захотів відправити пам’ятник на переплавку щоб отримати грошей (по-нашому це здати на металобрухт). За пам’ятник можна було б отримати приблизно 25 тисяч карбованців, а це тоді були чималі гроші. Вистачило б на шикарне весілля, та ще й залишилося б. Тоді він пише листа Бенкендорфу (майже головною наближеною особою імператора та шефу жандармів) про те, що статую потрібно негайно переплавити, оскільки вона зовсім не схожа на бабусю імператора Миколи І. Загалом – не треба Росії такої культурної спадщини.
Дозвіл було надано, але, як на зло, ціни на мідь стрімко впали. За «мідну Катерину» пропонували лише 7000 рублів. Такий заробіток нікого з сім’ї не влаштовував, і Пушкіну довелося закласти Болдінський маєток, щоб нарешті одружитися з Гончаровою. На цьому історія лише починається. До Пушкіна приходить нова ідея – він (у ще одному листі) вирішує описати історичне значення монумента і робить це так високохудожньо, що Бенкендорф особисто йде до імператора з доповіддю. Пушкін розраховував те що, що Микола I викупить «дорогу бабусю» для колекції. Але імператору статую виявилася непотрібною.
Минули роки, і покупця таки знайшли. Ним виявився директор сталеливарного заводу Чарльз Берд. Угода закрилася сумою всього 3000 рублів. І на цьому історія також не скінчилася.
Вже син Берда Франц у 1844 укладає нову угоду вигідно віддавши стару статую, що стоїть у дворі заводу поміщикам-колекціонерам з Катеринослава. Граф Кисельов і граф Воронцов (які раніше знали Пушкіна) високо оцінили статую, тому поміщикам було виділено дуже солідну суму з фонду академії мистецтв. Статую було вирішено поставити на соборну площу Катеринослава.
Пам’ятник Катерині стояв спочатку біля собору, потім перемістився до корпусу гірничого університету. Це сталося у 1914 році. Там статуя знаходилась аж до 1917 року.
Пам’ятник вважався одним з найголовніших в місті. Але після початку революції його захотіли знищити, як інші пам’ятники царським особам. Скоріш за все, це б і сталося, але Дмитро Яворницький зі своїми студентами врятував пам’ятник, заховавши його у землі.
Після революції пам’ятник відкопали і поставили біля університету, поряд із кам’яними скіфськими бабами. У такому стані «мідна бабуся» дожила до початку радянсько-німецької війни. Евакуювати статую не стали, вочевидь вирішили що не надто цінною для радянської держави є статуя колишньої імператриці.
Німці теж деякий час не цікавились пам’ятником, але зрештою виявили до нього нездоровий інтерес. Спочатку його хотіли відправити на переплавку, але зрештою вивезли до Німеччини. Там пам’ятник безслідно пропав, жодних його слідів знайти і досі не вдалося.
У музеї імені Яворницького можна побачити зменшену копію «мідної бабусі», але нічого історичного в ній, нажаль, немає. А на постаменті, на якому колись стояв пам’ятник імператриці, встановили пам’ятник Ломоносову. Але ось і пам’ятника Ломоносову більше немає. Що буде з постаментом – покаже час.
