Скільки існує оплата проїзду, стільки існують і так звані «зайці», тобто люди, що бажають на проїзді зекономити. В радянські часи білет ніби і коштував недорого, але бажаючих все одно вистачало. Як оплачувався проїзд, хто пильнував за цим і скільки коштував штраф — читайте далі.
Декілька десятиліть поспіль купівля квитків у громадському транспорті здійснювалася вручну за допомогою своєрідного касового апарату, встановленого в салоні. Щоб розрахуватися за проїзд, потрібно було опустити монету потрібного номіналу в касовий апарат з прозорою кришкою, вручну викрутити квиток і відірвати його. При викручуванні квитка монети потрапляли до спеціального мішка, з якого вилучалися на кінцевій.
Оскільки електроніка в таких касах була відсутня, апарат працював чисто на чесність, ніякого контролю за тим, кинув ти туди гроші і які не було. Після оплати можна було відкрутити від мотка необхідну кількість проїзних документів. При цьому також був великий шанс, що пильні громадяни можуть помітити обман апарату і порція ганьби на несвідомого пасажира могла впасти миттєво.
Передбачалося, що контролювати повинні інші пасажири, оскільки соціалістична власність вона спільна, народна. Насправді так і було, тому що залишитися віч-на-віч із цією касою було важко, салони транспорту завжди були добре заповнені, тому гроші передавали з рук в руки, і всі бачили, скільки грошей ти передаєш і скільки квитків просиш. Змухлювати було важко, хіба що оточити касу і почати відмотувати білети, але таким займались хіба групи дітей.
На додаток до кас з’явився ще один варіант «оплати» – компостер, який незабаром витіснив каси з транспорту. Пасажир купував квитки заздалегідь і в міру необхідності гасив за допомогою компостера. Такий спосіб сплати квитків називався «абонементні талони». Талони можна було купити у водія чи спеціалізованому кіоску.
Якщо хтось постійно їздив на тому самому трамваї/тролейбусі/автобусі і з’ясовував, що конфігурацію цифр у компостери ніхто не змінював, то прокомпостований квиток ставав «щасливим», поки не засмілювався до дірок.
Можна було заощадити талон і не компостувати його, але була велика можливість нарватися на контролерів, оскільки незакомпостований квиток вважався недійсним. Контролери, зазвичай, не видаючи себе, їхали поруч із компостерами кілька зупинок, після чого оголошували про квитковий контроль.
Якщо знаходилися «безквиткові» починалося шоу. Багато хто намагався викрутитись, мовляв уже викинув – «Шукай!», або зайшов на минулій зупинці «Не бреши, я все бачив!», а дехто беззаперечно одразу розщедрювався. Були й ті, хто не мав грошей із собою — нормально для СРСР, це тепер дико виходити на вулицю без гаманця або без грошей на картці.
Як правило основні «безквиткові» — були студенти, найпоширеніший контингент таких порушників у СРСР. І боротьба з ними була лютою. Якщо, наприклад, такого «зайця» (безквиточника) ловили контролери, зрідка прощали, бо знали, як нелегко прожити на копійчану стипендію.
Але найчастіше «орудували» звірячі контролери. «Нема грошей? Ходи пішки». Тоді штраф виписували за паспортом, вказуючи місце прописки, якщо студент жив у гуртожитку, погрожували повідомити інститут, якщо не сплатиш 3, 5, 10 рублів — так зростали штрафи за безквитковий проїзд у СРСР. Іноді порушників тягли до найближчого відділення міліції, хоча на це контролери права не мали.
Також можна було розжитись квитком і ще одним шляхом. На стінці автобуса, біля дверей, іноді можна було побачити пластиковий бокс для вже використаних квитків. Зараз такого вже давно немає, а от раніше такі бокси були. Деякі пасажири перед виходом викидали туди свої квитки. Ну а деякі інші пасажири (діти насамперед) їх звідти діставали і забезпечували себе таким чином безкоштовними квитками, до яких жоден контролер не зміг би виказати претензій.
Пізніше ці бокси для використаних квитків якось тихо зникли. Не знаю – чи керівники транспорту зрозуміли, що автопідприємства таким чином самі звільняють безквитків від покарання, а може прибиральницям вечорами було ліньки очищати ці бокси, що теж ймовірно. Загалом якось поступово ці скриньки «для використаних квитків» вийшли з обігу.
Також діти практикували ще і «попрошайництво». Вони зустрічали виходячих з транспорту людей, і випрашували у них квитки зі словами – «Вам же не треба вже». Звісно, виходило випросити квиток далеко не завжди, але спосіб був цілком робочим.
Окремою строкою йшли «зайці», які навіть не входили в салон. Такі люди їздили, зачепившись за сходинки тролейбусу, або на «ковбасі» трамвая. Звісно, це було дуже небезпечно, окрім того, що незаконно. Однак, деякі так катались навіть не одну зупинку. Причому, такий спосіб їзди успішно дожив і до наших часів, відносно нещодавно в Дніпрі побачили людину, що їхала на даху тролейбуса.
