Період окупації Дніпра у 1941-1943 роках — ще не надто вивчений та досліджуваний істориками проміжок часу. Справа в тому, що за радянських часів на це було покладене негласне табу, можна було писати лише про звірства та злочини окупантів. За українських же часів дослідження проводити ніхто не заважає, але занадто мало фактажу. Більшість документів окупаційних органів влади було вивезено і до Дніпра вони не повернулися, а живих свідків та учасників подій з кожним роком все менше. Тому хоч і багато чого вдалося з’ясувати, але білих плям ще вистачає.
У ході боїв 1941 р. сильно пошкоджено обидва мости через Дніпро, міст через Самару, зруйновано майже всі великі підприємства. У руїнах лежала більшість Амур-Нижньодніпровського району. На правобережжі майже повністю зруйновано залізничну станцію та забудову в прилеглому районі, включаючи вокзал, управління дороги, універмаг «Пасаж».
Сильно постраждав центральний район міста. Було зруйновано готель «Спартак», кінотеатр «Більшовик» та цілу низку інших житлових, конторських та громадських будівель. Багато будов сильно постраждали, як, наприклад, комплекс обласної лікарні, на територію якого потрапило близько 50 бомб і снарядів; Основний корпус Транспортного університету. Багато будівель — Головунівермаг, поштамт та інші — не отримали прямих пошкоджень, але їхнє обладнання було виведено з ладу. …Подача електроенергії у місті припинилася 17 серпня, коли було перерізано лінії Дніпрогесу. Обладнання міських електромереж було частково евакуйовано, частково пошкоджено. Так само були справи і на насосній станції водопроводу. Більшість архівів проектних організацій, УПРа, комунальних трестів було знищено. Населення міста на кінець 1941 р. становило лише близько 200 тисяч осіб.
У документі № 1 Реєстру постанов Дніпропетровської міської управи від 2 вересня 1941 р. наголошувалося, що міська управа має вирішувати питання «організації у місті Дніпропетровську міського господарства та охорони життя населення, державного та приватного майна, а також налагодження громадського порядку за узгодженням з німецьким військовим командуванням».
Підпорядковувалася вищезгадана управа штадткомісару округу Дніпропетровськ Рудольфу Клостерману та за своєю структурою складалася з 13 відділів: комунального, житлового господарства, охорони здоров’я, праці, освіти, бюджетно-фінансового, торгового, пенсійного, відділу з функціонування трамваю та водопроводу та електрики.
Дніпропетровську міську управу очолював П. Т. Соколовський, 1943 р. отримавши вчений ступінь доктора технічних наук, а його заступником був призначений М.І. Кокольський.
Будівлю училища культури (колишня міська управа) у 1941 р. німецька окупаційна влада відвела будинок під канцелярії Штадскомісаріату (з вересня 1942 р. канцелярія переїхала до будівлі історичного музею, що на пр. Карла Маркса – зараз Яворницького,16) та Української Щоб продемонструвати відновлення нормального життя, у вересні 1942 р. у колишній залі зборів провели велику виставку місцевих художників: у ній взяли участь В. В. Коренєв, Т.М. Максимович та М.С. Погребняк.
У будівлі Кожвендиспансеру (на розі вул. Короленка та Шевченка, у наш час будівлю реконструйовано під єпархіальний центр УПЦ КП) – розташовувалась Міська управа, яку очолював вищезгаданий Соколовський.
Окрім спостереження за громадським порядком та організації міського господарства, головною метою міської управи м. Дніпропетровська мало стати:
Будівля головпоштамту спочатку пустувала, бо всередині більшість обладнання була або вивезена, або зруйнована. Німецькій адміністрації дісталися лише голі стіни. Відновлювати поштамт у німців не було ні потреби, ні бажання, і його перебудували до казарм маршових частин.
Будівля губернської земської управи (на перехресті Крутогірного узвозу та площі Успенської): німці у 1941 – 1943 рр. розмістили редакцію «Дніпропетровської газети«.
У будинку-музеї Д.І. Яворницького влітку 1942 р. німці провели ремонт. Зліва добудували веранду. Заштукатурили настінні розписи Струннікова та Ткаченка. Будинок ремонтували для подальшого розміщення у ньому якогось поважного німецького начальника.
До будівлі Філармонії переїхав театр ім. Шевченка. А в анатомічному театрі (вул. Севастопольська, 19) з грудня 1942 р. розміщувалися солдати-італійці. Зима 1942-1943 р.р. була дуже суворою, і італійці палили багаття прямо в приміщенні, тим самим завдали шкоди будівлі. У будинку Облради (пр. О. Поля ,2) та Будинку профспілок розміщувався німецький військовий госпіталь.
Особлива увага приділялася налагодженню сталої роботи в освітній та медико-санітарній галузях міського господарства, а також на розширення використання української мови. Службовою мовою в українських установах у 1941-43 роках стала українська мова. А, наприклад, спеціальним наказом № 229 від 4 липня 1942 р. впроваджувалися обов’язкові відвідування курсів з української мови для робітників усіх підприємств Дніпропетровська.
Спробою реорганізації санітарного стану міста стала ухвала № 34 Дніпропетровської міської управи від 29 листопада 1941 р. «З метою упорядкування санітарного стану міста та недопущення його забруднення в майбутньому». Так, за недотримання заборони звалювання нечистот на березі Дніпра, нерегулярні прибирання місць загального користування, несвоєчасне упорядкування колодязів водорозбірних дворових кранів та вигул собак без намордників штраф досягав від 100 до 500 рублів. У той час як заробітна плата, наприклад, директора середньої загальноосвітньої школи, встановлена німецькою владою міста, становила 1000 рублів, а вчителі тієї ж середньої школи – 600 рублів.
Місто намагалося жити звичайним життям: у магазинах розподілу хліба люди за картками отримували хліб, відкривалися ринки.
Спочатку окупації в місті ходили рублі, потім адміністрація змінила їх на спеціальні карбованці рейхскомісаріату «Україна». До речі, кіло хліба на ринках тоді коштувало 100-170 карбованців, обід у кафе (перше, друге, какао) – 25-60. Рубль ще довгий час ходив по обидві лінії фронту, але німці штучно занижували його курс, і ціни на радянській стороні були нижчими, ніж на німецькій.
Німецька адміністрація стежила за тим, щоб місто ніхто не могло покинути, щоб працівники ходили на заводи, а безробітні працювали на громадських роботах або вивозилися на роботи до Німеччини. Городяни могли виїхати за місто лише за спеціальним дозволом. І кожен дорослий житель мав бути раз на місяць на біржу праці – засвідчити свою присутність. Притому, заводи працювали так-сяк: наприклад, на заводі Петровського запрацював тільки мармеладний цех.
Коли до Дніпропетровська почали приїжджати німецькі фахівці зі своїми сім’ями, щоб відновлювати промисловість та залізницю, їм надавалися найкращі квартири – прискіпливі німці з перших днів досліджували житловий фонд міста. Колишніх господарів квартир переселяли до іншого житла, іноді навіть у сараї у дворі. Жилося там важко, особливо взимку, але за це вони могли отримувати деякі гроші чи продукти. За свідченнями людей, котрі заставли ті часи, така допомога іноді рятувала поставлених на межу виживання городян та їхні сім’ї.
У місті відновили роботу театр Шевченка та кінотеатри, які через брак розваг мали величезний попит. У перші місяці німці скаржилися, що не встигають купувати квитки – так швидко їх розбирали. Потім квитки почали продавати спочатку для німців. У театрах ставили класику, а у кінотеатрах крутили німецькі фільми. Для німців працювали вар’єте, нічні клуби, багато кафе. Під час різдвяних свят німецькі солдати виїжджали на батьківщину, і у такі дні міський трамвай працював лише для них.
Звісно, не забували окупанти і про свою ненависть до євреїв. Їх постійно шукали, pгідно з історичними даними, на території місцевого коксохімічного заводу було організовано єврейське гетто на 5 тисяч людей. У перші дні жовтня у центрі міста було зібрано понад 11 тисяч євреїв. Надалі всі вони були розстріляні біля Ботанічного саду. Сьогодні про цю подію йде меморіальна табличка, розміщена на стіні біля центрального входу до ЦУМу.
75 тисяч людей було відправлено на примусові роботи до Німеччини. Населення міста скоротилося у кілька разів і на початку 1942 р. становило менше ніж 200 тисяч осіб.
Разом з тим, було відкрито церкви. Віруючі навіть познаходили схованки, у яких свого часу приховали церковні реліквії та атрибути (наприклад, колоколи). Після деокупації одразу закривати церкви не стали, оскільки статус православної церкви дещо змінився. Таким чином, війна парадоксальним чином пробудила духовне життя в місті.
