В Дніпрі багато цікавих скульптур та пам’ятників. Деякі з них залишились нам у спадок ще від СРСР, деякі з’явились нещодавно. Щодо певних з них і досі точаться дискусії – а що мали на меті їх автори? Але сьогодні ми поговоримо про ті монументи, які вже давно слід було прибрати з території міста.
Колись парк Ленінського комсомолу був у радянському Дніпропетровську доволі відвідуваним і високо цінився працівниками Южмашу. Справа у тому, що іноді через балку і розміщений в ній парк можна було зручно дійти до місця роботи. Так було набагато простіше та комфортніше, аніж чекати на громадський транспорт.
Тим більше, що в парку було чим зайнятись майже усім категоріям населення. Молодь могла піти танцювати на майданчик, послухати виступ виконавців чи просто погуляти парком. Для дітвори теж було передбачено ігровий майданчик. Словом, звичайний типовий радянський парк. Побудували його вже після війни.
Тоді існувала звичка прикрашати парки і різноманітними скульптурами – піонерів, фізкультурників, льотчиків або якихось тварин. У цьому парку таких скульптур було теж багато. Одна з них дожила до наших днів, а інших вже і зовсім нема.
Втім, дожила – це трохи перебільшення. Спочатку піонер лишився обох рук. За це гострі на язик дніпряни прозвали його «Венером Рибальським», за аналогією з Венерою Мілоською, яка, як відомо, лишилася без рук.
Але на цьому пригоди монумента не припинилися. У нього зникла голова, а затым і більша частина тулуба. Після цього скульптура стала схожа на якесь чудовище або персонажа з фільму жахів. Люди, що мешкають поряд, вже звикли до «монстрика», а от випадкові гості відчувають не надто приємні емоції.
Звісно, що цей жах давно треба або реконструювати, або прибрати. Але і сам стан парку нічим не кращий за стан цього монумента. Поки іде війна, про будь-які перетворення в парку можна поки що навіть не мріяти.
Колись давно, ще у 1970-х роках (приблизно, бо точна дата наразі невідома) в одному з дворів будинків по вулиці Чернишевського з’явилася симпатична біленька парочка – кенгурятко та його мама. Історія появи пам’ятника теж туманна, існують одразу дві версії.
Перша стверджує, що його створив якийсь викладач будівельного інституту, що знаходиться поряд. Ніби чоловік давно мріяв про власну дитину, і коли таки його мрія здійснилася, створив цю скульптуру в знак подяки дружині. Чому символом материнства обрано саме кенгуру – легенда не розповідає.
За другою версією, спочатку звірятка «мешкали» у сонячному Криму у невеличкому парку відпочинку. Той вирішили ліквідувати, а скульптури розібрати. Це побачив якийсь відпочиваючий у Криму посадовець з Дніпра і вирішив урятувати скульптуру, яка сподобалась йому найбільше. Чесно кажучи, історія теж не виглядає правдоподібною. Пієтет радянського посадовця до кенгуру нагадує таке саме ставлення до шахових фігур-слоників у індіанців у творі Фенімора Купера.
Як би там не було, скульптура існувала і певною мірою прикрашала двір. Але плин часу був безжальним, дісталося і штучним представникам фауни. У «мами» немає очей, а у «дитини» – голови. Справжній треш, який варто побачити один раз і після того можна довго не забувати. Якщо раніше мешканці будинку навіть трохи хизувалися цим незвичним арт-об’єктом, то зараз воліють обходити його стороною.
Колись в парку Шевченка були скульптури цілої оленячої сім’ї. Був олень-ссавець, мама-олениха та їх маленькі олененятки. Наразі тут присутня лише олениха та її діти, а от голова сімейства кудись зник.
Щодо цього також є цікава легенда, яку ми не можемо не розповісти. Нібито встановлена ця «оленяча композиція» була на замовлення чи якось директора, чи то навіть голови парку. У ній він намагався зобразити ідилічний вигляд власної сім’ї. Але згодом почали ширитись чутки про невірність дружини. «Рогатий» чоловік потрохи починав ненавидіти скульптуру, бо постійно коли бачили його біля неї, то потайки насміхалися.
Врешті-решт, нібито, чутки підтвердилися і з дружиною чоловік розлучився. Але пам’ятник продовжував дошкуляти, і згодом оленя було безжально вирізано.
Якщо ж повернутись до звичайного життя і відкинути конспірологію, то справа була такою. Протягом 1990-х років нікому не було діло до паркових скульптур. Виготовлені вони були не з надто якісних матеріалів, а тому швидко прийшли в поганий стан. У першопочатковому вигляді олені достояли в парку аж до початку «нульових». І лише потім одну фігуру прибрали, бо вона вже геть не трималась на своєму місці і була небезпечною.
А ось з тими, що залишились, попрацював художник. Але зробив це так, що краще б не робив взагалі. Очі оленів нагадють погляд якогось іншопланетного хижака, та і взагалі вигляд у скульптур вийшов лякаючим. Якщо раніше біля оленів активно фотографувались люди, то зараз її здебільшого обходять подалі.
Не можемо не згадати про ще один арт-об’єкт сумнівної цінності. Мова йже про жіночу туфлю, яку створили з каструль. Подібний об’єкт колись створила португальска художниця Джоана Васконселос. За задумом, він символізував прагнення жінок бути гарними і охайними навіть тоді, коли вони заклопотані буденними домашніми справами.
Але коли журналісти поцікавились про те, чи аналогічним за задумом був об’єкт у Дніпрі, то отримали відповідь що нічого спільного в цьому плані з португальскими туфлями немає. Наша, дніпровська туфелкьа встановлена лише для того, щоб додати краси як Пасажу (біля якого вона знаходиться), так і місту в цілому. Також, вочевидь, така «туфля» мала запрошувати клієнтів до взуттєвих магазинів торгівельного центру.
Чесно кажучи, красивою скульптуру назвати важко. На виготовлення «шедевру» пішло 156 каструль та 324 кришки з нержавіючої сталі. З’явилась скульптура 30 серпня 2012 року.
