Сьогодні величезними новобудовами мало кого можна здивувати. Дніпро, звісно, не Нью-Йорк, але і у нас вистачає сучасних багатоповерхівок. А сьогодні мова піде про будинок, котрий ще якихось сто років тому вражав усіх своїми розмірами, а сьогодні більшість перехожих навіть не звертає на нього уваги.
Наприкінці XIX сторіччя важко було б знайти в Катеринославі людину, яка хоча б не чула про сім’ю Мізко. Корені цього дворянського роду походили з стародавнього козацького роду, а його нащадки займали високі посади в управлінні тутешніми територіями. Зокрема, Дмитро Мізко свого часу керував училизами всієї Губернії, а згодом став директором першої Катеринославсьої гімназії.
Тому той факт, що один з членів родини, а саме Григорій Мізко скупив одну за одною дві земельні ділянки, аж ніяк не виглядає дивним. Ще одна ділянка, що знаходилась поряд з ними, належала Мізко ще до того. Це було потрібним для того, щоб розпочати будівництво справжнього фамільного особняка.
Будівництво першого корпусу нового домоволодіння вдалось закінчити вже у 1900 році, а весь комплекс, що складався з семи основних та кількох службових корпусів, розміщених навколо чотирьох дворів, було завершено аж у 1905 році. Найбільше домоволодіння тогочасного Катеринослава коштувало приблизно один мільйон рублів. За плануванням дім був вельми строкатим і мало нагадував типові фамільні особняки.
Основним типом внутрішнього приміщення були квартири. Вони розміщувалися у 4 корпусах, нараховувалось їх приблизно три десятки. Різниця між квартирами була величезна. У корпусах по вулиці розташовувалися дорогі багатокімнатні «панські» квартири, ті квартири, що виходили надвір були у 2-3 кімнати.
Оскільки будівля знаходилась в самому центрі міста, більшість квартир орендували різноманітні бізнесмени того часу. Кого тут тільки не було! Навіть найбільша в Катеринославі стоматологічна клініка з школою аналогічного профілю.
Також були передбачені і приміщення під різноманітні магазини. Загалом їх нараховувалося 18. Не будемо перераховувати всі, бо орендарі часом змінювались. Мізко навіть побудував тут винний погреб. Його планувалось використовувати для зберігання і продаже вина власної торгової марки хазяїна, але з цією справою не склалося. Тому підвал теж здали в оренду одному з магазинів.
Доречі, сам Мізко тут не жив жодного місяця. У нього була власна садиба, в ній і проводив він більшість свого часу.
Громадянська війна, звісно, поклала край традиційній експлуатації будинку. Він став цікавим лише як вигідна точка розташування різноманітних установ та організацій. Від самого початку революції будинок було націоналізовано, але дуже скоро місто опинилося під контролем білогвардійців.
Солдати армії Денікіна зробили приємну знахідку, а саме величезні запаси вина у тих самих погребах. «Солдатське радіо» швидко рознесло цю новину по підрозділах, і дуже скоро майже увесь гарнізон напився так, немов «государ-імператор» знов повернувся на престол. Цим мало не скористались більшовики, які знов зібрали сили і почали атаку на місто. Її вдалося відбити лише завдяки тим, хто піддався на чари «зеленого змія» і тримав в руках зброю.
Більшовикам вдалося захопити місто лише у грудні 1919. З цього моменту тут розміщується Рада Народних Комісарів. Далі тут певний час розміщувались військові з кавалерійских частин. Вже згодом будинок став прихистком для різноманітних комуністичних молодіжних організацій. Врешті-решт, будинок відійшов до КОПОПУЧу (комітет по поліпшенню побуту учнів). Цей комітет займався тим, що надавав студентам міста гуртожитки, забезпечував харчування у їдальнях, тобто займався захистом їх базових прав, як певна профспілка.
На домі з’являються три букви (ДПС), що позначать його як «Дім пролетарського студентства». Тепер всередині – гуртожиток, їдальні, квартири деяких викладачів і навіть виробничі навчальні майстерні. Ту часть будинку, що колись призначалась під винний магазин, віддали обласній конторі, яка якраз і займалась реалізацією винних напоїв.
Така ситуація зберігалася аж до 1941 року і окупації Дніпропетровська. Німці спочатку віддали частину приміщень для продовження роботи університету, але згодом вирішили, що такий будинок потрібніше їм самим. Тут розмістили деякі військові підрозділи, а також представництва численних контор, які працювали на східних територіях Райху.
Після звільнення міста від німецьких окупантів будівлю знов віддали університету. Тут розмістились два факультети – історичний та філологічний. Також тут працював ректорат університету.
Після того як було добудовано університетське містечко, колишній особняк перейшов у власність Міністерства Чорної металургії СРСР. Тут вирішили розмістити науково-дослідницький інститут, який і працював у будинку довгі роки.
Коли СРСР розпався, дім почали здавати в оренду. Зараз зберігається така сама ситуація. Якщо загуглити, що знаходиться за адресою вул. Шевченка, 59 то можна знайти буквально купу різних контор. Реставрація будинку не проводилась ніколи, і зараз вона потрібна як ніколи. Якщо і далі нічого не робити з будинком, то Дніпро може його втратити назавжди, як вже сталося з багатьма старовинними об’єктами архітектури міста.
