У країнах-членах НАТО цій ракеті було надано шифр SS-18 Satan — «Сатана». На думку експертів, «Сатана» невипадково заслужила на Заході таку страшну назву. Можливості цієї міжконтинентальної балістичної ракети дозволяють практично гарантовано вражати найважливіші об’єкти біля противника.
Необхідність створення Сатани була викликана насамперед інтенсивним розвитком систем протиракетної оборони Сполучених Штатів. Радянське керівництво дійшло висновку, що РВСН потрібні нові рідинні міжконтинентальні балістичні ракети, які могли б гарантовано вражати об’єкти на території противника. Ставка була зроблена на збільшення кількості бойових блоків та хибних цілей для комплексів ПРО.
Головним розробником «Сатани» є конструкторське бюро «Південне». Створення P-36М санкціонувала Рада міністрів СРСР. Відповідну постанову уряд Радянського Союзу ухвалив 2 вересня 1969 року.
До 1971 року керівництво науково-дослідними та дослідно-конструкторськими роботами (НДДКР) з Р-36М здійснював прославлений вчений Михайло Кузьмич Янгель. Після його смерті проект очолив Володимир Федорович Уткін. Також участь у створенні Сатани брав молодий інженер Леонід Кучма — майбутній другий президент України.
Крім «Південмашу», до розробки Р-36М доклали руку фахівці Центрального конструкторського бюро транспортного машинобудування (Москва), КБ Енергомаш (Хімки), Конструкторське бюро спеціального машинобудування (Ленінград), НДІ-692 (Харків).
Перед вченими було поставлено завдання розробити надпотужну МБР з головними частинами індивідуального наведення, що розділяються, здатну долати рубежі протиракетної оборони. Також ракету потрібно оснастити більш досконалою автономною системою управління з бортовою цифровою обчислювальною машиною.
Нова МБР повинна була відповідати високим вимогам щодо швидкості (у тому числі на розгінній ділянці польоту), точності, радіусу ураження об’єктів, корисному навантаженню, живучості та боєздатності. Ескізний проект ракети було підготовлено у грудні 1969 року. При створенні Сатани вчені спиралися на досвід розробки МБР Р-36 (за класифікацією НАТО — SS-9 Scarp — Відкос).
Перший випробувальний запуск МБР було здійснено 21 лютого 1973 з космодрому Байконур. Льотно-конструкторські випробування Сатани тривали до жовтня 1975 року. Вченим «Південмашу» та залучених підприємств в повній мірі вдалося вирішити поставлені керівництвом країни завдання.
Важливим досягненням стало збільшення життєвого циклу міжконтинентальної ракети до 25 років (раніше термін бойового чергування МБР не перевищував 10-15 років). Але ключове достоїнство Р-36М полягало в можливості застосовувати головні частини, що розділяються, і маневруючі моноблочні боєзаряди легкого і важкого класів.
Велику увагу радянські вчені приділили вдосконаленню шахти, куди містилася «Сатана». Пускова установка отримала нову систему амортизації ракети та апаратуру управління. Досвідчений зразок шахти пройшов випробування на Семипалатинському полігоні щодо збереження працездатності внаслідок ядерного удару.
У різному бойовому оснащенні Р-36М було використано у 1978—1979 роках. 9 серпня 1983 року Рада міністрів СРСР затвердила постанову про створення модернізованої версії «Сатани» — Р-36М2. Це була міжконтинентальна ракета четвертого покоління, яка у СРСР отримала шанобливе найменування «Воєвода».
Насправді роботи з Р-36М2 почалися за кілька років до офіційної постанови Радміну. Ще в червні 1979 року «Південне» розробило технічну пропозицію щодо рідинного МБР нового покоління, ескізний проект був готовий через три роки.
Ракета призначалася для прориву будь-яких систем ПРО та забезпечення гарантованого пуску навіть за багаторазової ядерної дії по району розташування шахт стратегічного призначення. Під час розробки «Воєводи» використовувалися найкращі досягнення, які були отримані у ході створення стратегічного ракетного комплексу третього покоління Р-36М. Конструктори використали нову, уточнену математичну модель наземного ядерного вибуху.
Призначення МБР — ураження всіх видів цілей, захищених сучасними засобами протиракетної оборони. Її запуск можливий у будь-яких умовах бойового застосування, серед яких — і так званий гарантований удар у відповідь (при впливі на стартову позицію ракет ядерних вибухів — як висотних, так і наземних). Корпус «Воєводи» виготовлений з матеріалів підвищеної міцності — алюмінієво-магнієвого нагартованого (зміцненого) сплаву.
Зовнішнє темне теплозахисне покриття є багатофункціональним по всій довжині, що дає захист від впливів, що вражають. Це підвищило «живучість» «Воєводи». Ракета може проходити через пилову хмару, що містить великі частинки ґрунту, яка утворюється після наземного ядерного вибуху на висоті до 20 км над землею. Для більшої надійності ракету зробили без виступаючих частин.
Встановлені на МБР датчики, що вимірюють нейтронне та гамма-випромінювання, реєструють його небезпечний рівень, і під час проходження ядерного «грибу» вимикають систему управління. Двигуни у своїй продовжують працювати. Апаратура системи управління знаходяться в герметичному корпусі відсіку приладу, покриття якого має високий вміст рідкісноземельних елементів.
Система залишається застабілізованою до того моменту, поки ракета не залишить небезпечну зону. Після цього автоматика знову включається і система управління коригує траєкторію «Воєводи». Порівняно з ракетою попереднього покоління 15А18, нова МБР виявилася вдесятеро стійкішою до рентгенівського і приблизно в 100 разів — до гамма-нейтронного випромінювання.
До складних умов бойових дій адаптовані і двигуни І та ІІ ступенів ракети. Конструктори форсували їх по тязі (вона збільшилася до 144 тонн-сил), підвищили стійкість основних систем та елементів ракетного комплексу. Двигунна установка першого ступеня «Воєводи» має чотири автономні однокамерні рідинні ракетні двигуни, а другий ступінь оснащений однокамерним маршовим і кермовим двигунами. Пусковий пристрій витримує навантаження у сто кілограмів на квадратний сантиметр. При цьому «Воєвода» може бути успішно запущена навіть після вибуху, що не уразив безпосередньо її пусковий пристрій.
Маса корисного навантаження ракети «Воєводи» (8,8 тонни) майже вдвічі перевищує масу корисного навантаження триступінчастої твердопаливної американської ракети МБР MX. Як повідомляли ЗМІ, для новітньої МБР розроблялися платформи розведення, які були здатні нести до 20 та 36 бойових блоків, проте згідно з міжнародними обмеженнями їх кількість не повинна перевищувати десяти.
Конструкція пневмогідравлічної системи «Воєводи» спрощена, кількість елементів автоматики в ній зменшено. Завдяки цьому відпала потреба проводити профілактичні роботи. Час перебування ракетного комплексу у повній бойовій готовності досяг 23 років, з потенційною можливістю його експлуатації до 25 років. І це попри те, що ракета заправлена агресивними компонентами рідкого палива. Залишається лише пожалкувати, що така могутня зброя наразі залишилась лише у нашого російського ворога, а ми не маємо чим на неї відповісти.
