Микола Іванович Різоль залишив надзвичайно глибокий і невичерпний слід в українському музичному світі, зокрема, в розвитку баянного мистецтва. Його життєвий шлях, повний викликів та творчих звершень, є прикладом для наслідування для багатьох музикантів та педагогів.
Микола Різоль народився 19 грудня 1919 року в Дніпрі, а точніше у його передмісті, Амур-Нижньодніпровську. Виріс він у великій сім’ї з п’яти дітей, де батько Іван Сергійович, працюючи на заводі імені Карла Лібкнехта, був також відомий як гармоніст-любитель. Саме від батька Микола вперше доторкнувся до музики, починаючи з гри на гребінці, а згодом перейшовши до гармошки. Але справжнім коханням юного музиканта став баян, який він вперше почув і забажав володіти, що призвело до його першого професійного кроку в музику.
Його навчання почалося під керівництвом педагога Федора Сербіна, який ввів Миколу в світ нотної грамоти та дав можливість виконувати класичні твори. Уже в підлітковому віці Різоль активно виступав, завдяки чому здобув перший успіх на заводських оглядах художньої самодіяльності. Цей досвід став основою для його подальшого професійного розвитку.
1930-ті роки стали для Миколи часом інтенсивного зростання як музиканта. Його залучення до армійської художньої самодіяльності відкрило нові горизонти, і його талант був помічений одним з командирів Червоної армії, який допоміг йому продовжити навчання в Київському музичному училищі. Тут він зустрів викладача Олександра Магдика, який сформував у Миколи професійну майстерність та поглибив його музичну культуру.
У Києві Микола Різоль не лише вчився, але й почав свою педагогічну діяльність, одночасно розвиваючи свою виконавську кар’єру. У 1939 році він вступив до Київської консерваторії, де його викладачем був професор Марк Геліс. В цьому ж році Різоль став учасником і лауреатом Першого Всесоюзного огляду виконавців на народних інструментах, що дало поштовх до створення Квартету баяністів разом з Іваном Журомським та сестрами Білецькими. Саме тоді він почав, окрім виконання різних партій на баяні, вигадувати і власні композиції.
Війна перервала мирну творчість, але Різоль не залишав музики, виступаючи на фронті у складі концертних бригад. Його виступи підтримували моральний дух солдатів, а також залишили після себе значний творчий вклад у вигляді нових композицій та обробок для баяна. Зокрема, протягом війни він в співпраці з композитором Миколою Чайкіним створив Сонату для гри на баяні. Що цікаво, відомий композитор Ігор Шамо теж пройшов свого часу військовий шлях.
Після війни, відновивши квартет, Микола Різоль не лише продовжив свою виконавську діяльність, але й став його художнім керівником. Разом з дружиною Раїсою Білецькою та іншими учасниками квартету він досягнув значних успіхів, виступаючи по всій країні та за кордоном, записуючи альбоми і створюючи репертуар, що став класикою для баяністів. Доречі, Іван Журомський теж одружився, на Марії Білецькій.
У репертуарі квартету особливе місце займали обробки та аранжування, створені талановитим музикантом Миколою Івановичем. Серед них — перекладання для квартету баяністів Канону Левка Ревуцького, Скерцо з Другого струнного квартету Аркадія Філіпенка, Веснянки з Української сюїти для фортепіано Ігоря Шамо, а також твори Арама Хачатуряна, Петра Чайковського, Платона Майбороди та інших.
Успіх ансамблю базувався на творчих принципах, встановлених його керівником. Микола Різоль вважав, що партія квартету має звучати так само виразно, як і солістська. Для цього він застосовував метод під назвою «Персональний аналіз», який передбачав, що кожен учасник ансамблю повинен був бути дуже уважним під час виступу, аби потім зробити критичний аналіз програми концерту у вигляді усної рецензії.
Серед аранжувань особливу увагу привертають численні обробки народних пісень, виконані з глибокою пошаною до народної мелодики, майстерно та витончено. Переважає використання кантиленних та танцювальних мелодій. Наприклад, обробки пісень «Ой, гай, мати, гай зелений» та «Ой, з-за гори кам’яної» є ліричними мініатюрами, заснованими на українських народних піснях.
Мелодії прикрашені техніками народного багатоголосся та імітаційної поліфонії, а розподіл мелодій та підголосок між двома баянами здійснений дуже вдало. Структура пісень дозволила Миколі Івановичу індивідуально прикрасити кожну частину обробки, додаючи динаміки та ведучи до логічної кульмінації. Найбільшим творчим досягненням Миколи Івановича є його перекладання, які не просто переконливо звучать, а й здаються написаними спеціально для цього складу інструментів. Він ніколи не обмежувався простим перекладанням, завжди надаючи творам нового творчого звучання.
Його педагогічна діяльність була не менш важливою. Микола Іванович виховав цілу плеяду талановитих музикантів, які продовжили його традиції. Його методичні праці, як-от «Нариси про роботу в ансамблі баяністів», стали настільними для багатьох педагогів, а його учні здобули світову славу, підтверджуючи високий рівень київської баянної школи.
Різоль не тільки вчив грати, але й розвивав теорію та методику навчання баяна, пропонуючи нові підходи до аплікатури та техніки гри. Його праці розкрили багато аспектів ансамблевого виконавства, що зробило його одним з основоположників цього напрямку в Україні.
У своїх працях Микола Різоль відкрито ділиться своїми педагогічними принципами, які утворюють струнку систему. Одна з його робіт присвячена методам використання п’ятипальцевої аплікатури на баяні. Він розробив різні аплікатурні варіанти, доповнивши їх системою постановки та рухів рук баяніста. Усе це детально описано за допомогою нотних прикладів та фотографій. Особливу увагу він приділяв техніці правої руки. Микола Іванович вважав, що одноголосні гами краще виконувати без використання великого пальця. Він також підкреслював, що техніка стрибків на правій клавіатурі баяна має надійну основу при грі чотирма пальцями. За його глибоким переконанням, розвиваючи одну систему аплікатури, необхідно вдосконалювати й інші. Таким чином, проблему аплікатури він бачить не стільки в технічному, скільки в мистецькому контексті.
Протягом багатьох десятиліть роботи в Київській консерваторії ім. П.І. Чайковського, професор Микола Іванович Різоль виховав понад 100 баяністів, які з гордістю представляють його виконавську школу по всьому світу. Серед його учнів — Володимир Бесфамільнов, народний артист України, професор кафедри народних інструментів НМАУ; Сергій Грінченко, народний артист України, доцент НМАУ, керівник «Квартету баяністів імені Миколи Різоля» Національної філармонії України; заслужені артисти України Володимир Дорохін та Микола Шумський; лауреати міжнародних конкурсів Едуардас Габніс і Геннадій Савков; заслужені працівники культури України Віктор Дяченко, В. Анін та інші. Успіхи випускників Миколи Івановича підтверджують, що «школа Різоля» — це не застиглий академізм, а живий, динамічний і постійно розвиваючийся феномен.
Микола Різоль залишив після себе не тільки музичні твори, але й фестиваль-конкурс, названий на його честь, що стало трибутом його внеску в культуру. Выдкривав його вперше у 2006 році сам Микола Іванович. Нажаль, вже наступного року музикант-віртуоз пішов з життя. Похований в Києві, на Лісовому цвинтарі.
Його ім’я стало синонімом якості баянного мистецтва, його вплив на розвиток музичної культури України важко переоцінити. Він був не тільки майстром свого інструмента, але й людиною, яка вміла ділитися знаннями, надихати і піднімати рівень музичної освіти на нові вершини.
