Олег Протасов свого часу був найкращим форвардом Дніпра, саме йому належить вже ніким і ніколи не побитий рекорд голів у чемпіонаті СРСР – 35 м’ячів за сезон. До того рекорд належав спартаківцю Сімоняну, який забив 34 голи. Коли Олегу вдалося «перебити» цей результат, в Москві на нього довго тримали образу, і досі можна зустріти в тамтешніх публікаціях, що, мовляв, рекод був дутий.
Олег Протасов народився 4 лютого 1964 року. Корінний дніпрянин, вихованець знаменитої місцевої футбольної школи «Дніпро-75», Олег Протасов уже у 18-річному віці дебютував у першій команді «Дніпра». Показово та по-своєму символічно, що перший поєдинок у чемпіонаті СРСР за «Дніпро» Олег провів проти київського «Динамо».
Сталося це 1982 року. А вже наступного сезону Протасов у складі «дніпрян» став чемпіоном країни. Цього ж 1983 року юного форварда викликали до складу молодіжної збірної Радянського Союзу, і саме за матчами за «молодіжку» він привернув пильну увагу Валерія Лобановського, головного тренера першої союзної збірної.
Тоді цей інтерес був суто «профільним»: Валерій Васильович розглядав Протасова як майбутнього гравця головної збірної країни. І не лише розглядав, а й невдовзі відправив виклик до «Дніпра» для Протасова до збірної Спілки. Знову ж таки, примітно та символічно, що у дебютному матчі у складі першої збірної Союзу Протасов вийшов на заміну замість Олега Блохіна.
Коли Валерій Лобановський повернувся до «Динамо», його інтерес до Олега Протасова не зник. А лише виріс. Але оскільки у складі київської команди на той час було одразу три кваліфіковані форварди – Блохін, Бєланов та Євтушенко, тренер не поспішав форсувати події із запрошенням дніпрянина, оскільки він за такого розкладу міг претендувати, хіба що, лише на роль нападника номер три.
У чемпіонському для «Дніпра» 1983 року Протасов зіграв 18 матчів (більшість – вже у стартовому складі команди) і забив 7 м’ячів, а наступного вийшов на звичайну (як він скаже в інтерв’ю пізніше) для форварда норму – 17 забитих м’ячів у сезон.
За перші 16 матчів свого найкращого сезону 1985 року Протасов забив лише 7 голів. А за 17, що залишилися (нападник пропустив одну зустріч своєї команди) — 28! У другому колі того чемпіонату нападник не відзначився лише у чотирьох іграх і лише двом командам не забив взагалі — «Спартаку» та київському «Динамо».
За такої аномальної статистики повірити у те, що у другій частині чемпіонату Протасов забивав не завжди чесно, було легко. А вже після фінального туру, в якому Протасову для рекорду потрібно було забивати 2 м’ячі, й поготів. Матч «Дніпро» — «Торпедо» розпочався пізніше за належний час, і господарі грали з розумінням того, що вони можуть спокійно закінчувати зустріч унічию: з погляду турнірних перспектив їм це нічим не загрожувало. Теоретично це була хороша можливість для того, щоб домовитися з очима «Торпедо», що потребують очок, на нічию, попросивши у відповідь два голи для свого кращого бомбардира.
Збіг чи ні, але необхідні два голи Протасов у ворота «Торпедо» все ж таки забив, а матч закінчився внічию. Піднявся скандал, який, втім, так і закінчился нічим, бо у Протасова був доказ своєї виняткової форми. І це статистика виступів за збірну СРСР того ж 1985-го.
За головну команду країни гравець «Дніпра» дебютував ще 1983-го, але потужно вистрілив у ній у свій найуспішніший рік. За 7 матчів у відборі до чемпіонату світу 1986 Протасов поклав 5 голів. Він оформляв дубль у ворота Швейцарії, забивав Ірландії, а ще приносив перемогу у вкрай важливій зустрічі з Данією.
Проти тих самих датчан, які в підсумку і стали першими в групі, Протасов забив найкрасивіший зі своїх м’ячів у тому відборі. І нехай СРСР програв у тій зустрічі 2:4 — розкішний удар нападаючого «Дніпра» з-за меж штрафного майданчика увійшов до історії.
Гравцем київського «Динамо» Олег Протасов разом зі своїм нерозлучним другом та партнером по «Дніпру» Геннадієм Литовченком став на початку 1988 року.
У Києві чекали нова реальність, нові вимоги та нові проблеми, повністю вирішити які ні Протасову, ні Литовченку так і не вдалося.
Важко сказати, як довго «скребли кішки» на душі у двох товаришів після переїзду до Києва. Хоча пізніше, вже після закінчення ігроцької кар’єри, Протасов в одному зі своїх інтерв’ю і говорив, що його перехід до «Динамо» — правильне та своєчасне рішення: «У «Динамо» ми хотіли піти, бо настав час. Та й Лобановський весь час піддавлював, стверджуючи, що для збірної краще, якщо ми опинимося в нього під боком і тренуватимемося з ним не 10 днів на рік, а щодня. Я не бачу нічого поганого в нашому бажанні, хоч би як нас звинувачували в Дніпропетровську. Ми хотіли зробити крок уперед».
Але чи вдалося зробити такий крок? У «Динамо» результативність та й роль Протасова-форварда різко пішли на спад. У київській команді треба було, окрім усього іншого, ще й відпрацьовувати в обороні. Виходило далеко не завжди. Якщо у «Дніпрі» він міг за сезон забити 35 м’ячів, то у «Динамо» найвище його гольове досягнення у чемпіонаті – 12 м’ячів. Словом, було непросто. І це Протасов визнавав навіть через десятиліття.
Розпач Протасова (чомусь здається, що він таки був) пройшов лише в останній рік перебування у київській команді. 1990 року Олег зі своїми партнерами з «Динамо» став переможцем чемпіонату Союзу та володарем Кубка. Щоправда, того сезону він не зміг відіграти від дзвінка до дзвінка. Тому що у вересні 1990-го після матчу 21 туру чемпіонату (проти «Спартака») пішов із команди.
Хоча зробити це виявилося не так просто. Справа в тому, що тоді, останніми роками існування Спілки, спортсменів, зокрема футболістів, неохоче випускали за «бугор». Діяло негласне правило: відпускати лише в тому випадку, якщо гравець досяг 28 років. Так, були відомі винятки з правил, але щодо Протасова справа зупинилася: союзна футбольна федерація в особі її керівника В’ячеслава Колоскова відмовлялася відпускати форварда за кордон.
Куди саме? У грецьку «Олімпіакос», яку очолив Олег Блохін. Нібито серед претендентів на Протасова значилася й італійська «Фіорентина», але інтерес пірейського клубу був предметнішим. Так чи інакше, Протасов не чекав погоди з Тоскани, і твердо вирішив поїхати до Греції. А щоб позиція Колоскова та компанії стала більш лояльною, Олег при кожній нагоді у своїх тодішніх інтерв’ю на всю країну розповідав, що не хоче бути «кріпаком» і не терпітиме, поки «порушуються всі мислимі та немислимі закони та норми». І що «я вже дозрів, щоб спробувати себе у професійному футболі».
Час тоді був цікавий, досі перебудовний. І в Москві включили задню, дозволивши Протасову приєднатися до Греції до свого колишнього одноклубника по «Динамо»: Олег підписав контракт з командою Блохіна, перед відходом відвантаживши два м’ячі в принциповому поєдинку проти «спартачів».
Як вдалося дізнатися трохи згодом, консультації між двома клубами – «Динамо» та «Олімпіакосом» щодо переходу Протасова почалися трохи раніше – влітку 1990-го. Тоді ж і було підписано тристоронню угоду. І у вересні Протасова і тодішнього президента «Динамо» Віктора Безверхого після прильоту до Афін зустрічав багатотисячний натовп уболівальників, а в офісі «Олі» — багатолюдна прес-конференція.
Приїзд зірок радянського футболу до чемпіонату Греції (разом із Протасовим до клубу з околиць Афін прибув і Юрій Савічев із московського «Торпедо», а трохи згодом і Геннадій Литовченко) викликав там справжній ажіотаж. Олег був там на дуже хорошому рахунку. Але дуже скоро вибухнув гучний скандал.
Виявилося, що у Протасова (як і у Савічева) з «Олімпіакосом» було підписано не один, а одразу три контракти. За умовами першого договору між українським та грецьким клубами, Протасова купили за вісім мільйонів доларів на п’ять років. А ось у другому були прописані зовсім інші цифри: три мільйони двісті тисяч доларів та три роки. Був ще й третій контракт, який начебто прийнято вважати правильним: чотири з половиною мільйони доларів – ціна, термін дії – п’ять років.
За подвійну, точніше, потрійну бухгалтерію щодо контрактів Протасова і Савичева, та й з договором Литовченка теж виявилося не все чисто, тодішній президент «Олімпіакосу» Саляреліс опинився на лаві для підсудних. Його сенс зрозуміти нескладно: він банально хотів вказати менші цифри, щоб платити менший податок у скарбницю держави, про що він і повідав на суді. А ось гравці з цих контрактів жодного зиску так і не отримали.
Протасов у команді був першим, але лише першим хлопцем на селі, на жаль. Його потенціал був би затребуваний і в Італії, куди його регулярно і вперто сватали чутки, але в результаті він з «просвітницькою місією» їздив задвірками футбольної Європи, розмінявши таким ось нехитрим чином свої найкращі футбольні роки. Та й чемпіоном Греції він не став, лише Кубок виграв.
А після «Олімпіакосу» його ігрова кар’єра пішла на спад, дедалі нижче, пограв він навіть в Японії, а завершував знов-таки в Греції. Одним словом, зірка закотилася доволі буденно і непомітно.
Тренерська кар’єра теж не була надто успішною. Почавши з золота в «Олімпіакосі», далі досягти успіхів у «Стяуа» чи в рідному Дніпрі вже не вдалося. Однак, не зважаючи на відсутність вдалих тренерських досягнень, Протасов завжди залишався Людиною. Коли Протасова, який тренував Стяуа, покликали очолити українське Дніпро, контракт із румунським клубом довелося розірвати достроково, і Олег Валерійович мав виплатити неустойку румунам – 150 тисяч євро, але власник клубу від грошей відмовився. Тоді Протасов частину з них – 50 тисяч євро – вирішив відправити на благодійні програми на допомогу дітям, чим викликав масу позитивних відгуків у румунській пресі.
