Період НЕПу став, певною мірою, перепочинком для новоствореної влади з метою згрупування сил та нагромадження коштів на шляху трансформації традиційного суспільства в індустріальне, коли людина перетворювалася лише у засіб досягнення мети.
В умовах постійного зростання населення, зумовленого промисловим будівництвом, найболючішим стало житлове питання. Кам’янське складалося з міської та сільської частин, які номінально злилися в 1929 році, фактично ж продовжували існувати роздільно й на початку 1930-х років. За стабільної кількості мешканців сільської частини, 6107 осіб у період 1920–1926 роках, міське населення за цей час зросло у три рази – з 10805 до 39620 осіб.
Темпи зростання населення удвічі перевищували темпи житлового будівництва. Вихід із житлової кризи, що була однією з причин високого рівня плинності кадрів на основному, металургійному, заводі, знаходили в ущільненні квартир, будівництві бараків на Пісках, по Садовій, Новобазарній, Колеусівській вулицях, Маговому провулку, «комуналок» по вул. Комунарній. У період 1925–1929 роки були забудовані одно- та двоповерховими котеджами, дво- та чотириповерховими багатоквартирними будинками, зокрема, робітничий житлокооператив, просп. Пеліна, вулиці Головноселищна (Главнопоселковая), Вокзальна, Арсенічева і Стасова (Спортивна), призначені для працівників металургійного, вагонного, майбутнього цементного заводів.
У лексиці кам’янчан з’явилися поняття «нове селище», «новий городок». Забудовувалася й Верхня колонія, зокрема вулиця Червоногвардійська. Зведено гуртожиток ФЗУ на 700 місць, але без системи каналізації. У 1929 р. виникла ідея будівництва «Дома комуни» для робітничої молоді на розі вулиць Пеліна і 2-ї Дачної, нині Москворецької, з їдальнею для неодружених. Велася індивідуальна забудова, зокрема, у 1927 р. зросло 348 будинків.
Нові будинки були без погребів, сараїв (городину й дрова ніде було зберігати), санвузлів. Будинки «Нових планів», зведені на межі ХІХ–ХХ ст. (від просп. Пеліна до вул. Лісопильної), потребували капітальних ремонтів: у бараках вода стояла під підлогою, а голландські печі не працювали. У середньому на одного робітника припадало 5–6 м2, на інженерно-технічного робітника – 6–8 м2, але нерідко родини з чотирьох осіб жили на 12 м2. Лише у 1927 р. городянами було подано близько 6 тисяч заяв на отримання квартир. Саме стан комунальної сфери є одним із важливих показників якості урбанізаційних процесів у місті.
Незадовільний стан охорони здоров’я в місті, відмічений в 1920–1924 роки, долався слабкими темпами. На жовтень 1929 року до старих Заводської і земської лікарень та аптеки додалися сім медзакладів, серед яких робітнича поліклініка, консультація, туберкульозний і вендиспансери, санепідемстанція, необхідні в складних епідеміологічних умовах. Пологового будинку не було, а діюче пологове відділення не опалювалося. Лікарі скаржилися на нерівномірність норм прийому хворих (30–70 осіб), неналагодженість роботи регістратур, низький заробіток (стажер отримував 170 крб), відсутність карети швидкої допомоги, нарешті – на грубість робітників.
Своєрідним протестом стали невиходи вночі додому до пацієнтів. Мала місце приватна практика, яку відділ охорони здоров’я намагався заборонити. До того ж виникали конфлікти між лікарями-поляками та євреями, на національному ґрунті, за кращі умови праці.
Впроваджувана у 1920-х роках політика «коренізації», в Україні – українізації, – з метою контролю над процесом формування національної свідомості, починалася з освіти. У Кам’янському було відкрито українську школу імені І. Франка, польську семирічку, дві єврейські групи в системі Трудової школи.
Українізація поширювалася шляхом впровадження різних форм роботи в цьому напрямі. На 3 листопада 1928 р. 80 % працівників Головної контори Дніпровського державного заводу були охоплені курсами вивчення ділової української мови. При технікумі діяло дві групи для дипломників. У березні 1929 р. у Кам’янському пройшов тиждень української культури, що включав популяризацію книжок українських авторів, літературні вечори. У травні 1929 р. було прийнято рішення на 60 % українізувати газету «Дзержинець».
Із 1921 року колишня Народна аудиторія (Народний дім) стала називатися театром імені Т. Г. Шевченка, де працював гурток шанувальників російської й української драми, члени якого в 1924 р. відвідали могилу Шевченка. 5 січня 1927 р. при театрі, з ініціативи працівників металургійного заводу С. М. Лобка і П. Ф. Щепакіна, був створений гурток бандуристів із 12 шанувальників народної пісні (згодом – капела). У 1929 р. співом мандрівних кобзарів насолоджувалися мешканці с. Миколаївка, серед яких було немало працівників підприємств Кам’янського.
Активізувала роботу в плані українізації громадська організація «Просвіта», що на 1922 рік налічувала в Україні близька400 тис. членів. Її осередки діяли в Романковому, Аулах, Карнаухівці,
Кам’янському. Серед активістів – кам’янчани І. Лагановський, О. Пащенко.
У період НЕПу, місто не лише розширило кордони, а й змінило своє обличчя в дусі нової радянської епохи. З’явилися спрощеного планування житлові будинки, вулиці отримали революційні назви:
Пролетарська, Першотравнева, Пеліна. Базарна площа стала називатися Червоною, де на братській могилі жертв революції, розстріляних денікінцями в 1919 р. в Катеринославі більшовиків 6 листопада 1922 року було встановлено пам’ятник «Прометей». Його авторами були інженер Дніпровського заводу О. Я. Сокол, випускник Петербурзької Академії мистецтв, та ливарник С. В. Гречнєв. У 1924 р. навколо пам’ятника спорудили огорожу. «Прометей» став символом міста.
З’явилася площа імені Леніна біля театру, де до 10-річчя Жовтневої революції було споруджено пам’ятник вождю пролетаріату роботи скульптора І. П. Кавалеридзе. Перша ж спроба встановлення пам’ятника Леніну, ще за його життя, відноситься до 1 травня 1923 року, коли було закладено лише фундамент. У 1924 році, у зв’язку із смертю Леніна, з Кам’янського від металістів Дніпровського державного заводу до Москви був доставлений Траурний стяг з написом: «Ты умер – заветы твои мы выкуем в горне мировой революции».
Перша спроба увічнення пам’яті Ф. Е. Дзержинського в місті пов’язана з 1926 р., коли, у зв’язку із його смертю, Кам’янський райвиконком і громадські організації прийняли постанову про перейменування м. Кам’янського в «Дзержинське». Підтверджена серпневим рішенням Дніпропетровського окрвиконкому, ініціатива в життя втіленою не була.
Таким чином, у свідомості людей формувався революційний ідеал жертовності, що трансформувався у «вождизм» – різновид ідолопоклонства. Пантеон вождів покликаний був підмінити в духовній сфері Бога. У 1926 р. відкрилися два музеї: революції та антирелігійний. Останній, що знаходився у школі № 2 , колишньому заводському училищі, у 1929 році був перетворений на музей історії культури та релігії і нараховував 400 експонатів.
Новим у культурі міста стало відкриття низки робітничих клубів, гуртків за інтересами, на відміну від елітних яхтного і інженерного клубів межі XIX – XX ст. У Центральному робітничому клубі (ЦРК) імені К. Лібкнехта, що розташувався в колишньому інженерному клубі, діяли читальня, драматичний і хоровий гуртки, демонструвалися кінофільми, проходили літературні вечори та диспути. Стали традиційними, в умовах політичної боротьби в державі, літературні суди та політичні бої, якими завершувалися вистави революційних авторів.
Старі традиційні свята витіснялися новими, такими, як День Міжнародної солідарності трудящих 1 травня, День Жовтневої революції 7 листопада, дні народження та пам’яті вождів, День Паризької комуни. 31 серпня 1929 року під час святкування Міжнародного юнацького дня (МЮД) у Кам’янському відбулися: факельний карнавал на Дніпрі, мітинг, парад комсомольців і піонерів, дитячий ранок у театрі, змагання з веслування і плавання, вистава і вечірні гуляння в парку.
