Чого тільки не було в цьому будинку — від університету до винних погребів! Мало хто, проходячи повз колишній будинок Мізко, здогадується про його буремну історію. Взагалі, про цей будинок і його мешканців і орендарів можна написати окрему книгу.
Земельна ділянка для цього будинку збиралася довго. На кінець ХІХ ст. на його місці ще було три домоволодіння. Тільки одна з них, розташована на розі Поліцейської та Казанської вулиць, належала Григорію Георгійовичу Мізку. На великій (34х15 саженів) ділянці стояв старий дерев’яний особняк і такий самий службовий флігель, а більшу його частину займав сад. Зважаючи на все, садиба дісталася Г. Мізку у спадок, але від кого саме — від батька Георгія Дмитровича чи від дядька Миколи Дмитровича встановити не вдалося. Тим більше, не вдалося встановити, коли і ким із членів родини Мізко її було придбано.
Наприкінці 1890-х років Г. Мізко придбає сусідню ділянку Поліцейською вулицею, яка мала ті ж розміри, що і його родова садиба, і починає будівництво великого доходного будинку. А на початку ХХ ст. вже в ході будівництва Мізко купує у купця Малахатки ще одну стандартну ділянку, яка також виходить на Поліцейську (на той час вона була вже досить щільно забудована і, принаймні, з 1880-х рр. тут працював «Олександрівський» готель).
Будівництво першого корпусу нового домоволодіння було закінчено в 1900 році, а весь комплекс, що складається з семи основних та кількох службових корпусів, розміщених навколо чотирьох дворів, було завершено лише до 1905 р. Масштабність будівництва призвела до неабиякої плутанини у адресі будинку. У 1900-1910-х роках будинок одночасно мав по кілька адрес, у різних поєднаннях: Поліцейська 59, 61, 65 (як не дивно, № 63 будинок ніколи не носив), Казанська 1, і 3. Лише у другій половині 1910-х pp. ця чехарда стабілізувалася подвійною адресою: Поліцейська,59 — Казанська,1. Найбільше домоволодіння Катеринослава оцінювалося приблизно 1 млн. крб. і містило у собі величезну кількість найрізноманітніших за призначенням приміщень.
Звичайно, що найбільше було квартир. Вони розміщувалися у 4 корпусах, обслуговувалися 9 сходами (парадними та чорними), а їх кількість можна оцінити приблизно у тридцять. Різниця між квартирами була величезна. У корпусах по вулиці розташовувалися дорогі багатокімнатні «панські» квартири, дворові займали набагато скромніші – у 2-3 кімнати. Розташування будівлі у діловому центрі міста сприяло тому, що багато квартир, за сучасним висловом, було «виведено з житлового фонду» та зайнято нотаріусами, лікарями, технічними конторами. З 1908 р. тут навіть працювала «1-я Катеринославська зуболікарська школа лікаря Р.Ю. Вебера та зубних лікарів Г.Ф. Львова та О.І. Шрейдера» з найбільшою у місті стоматологічною клінікою.
Приміщень магазинів було дещо менше, ніж квартир – 18. Серед магазинів, які тут працювали, найбільшим був мануфактурний ТД «І.М. Золотаревський та Сини»; найбільш відомим сьогодні український книжковий «Слово» з однойменним видавництвом при ньому, а найбільш затребуваним – Питомого відомства з величезним винним льохом (льох був збудований Г. Мізком для вин власного маєтку «Нардан» поблизу Ялти, але справа, мабуть, не пішла).
Однак славу будинку створювали аж ніяк не квартиранти та магазини. Вже з 1900 р. у будівлі розміщувалося жіноче училище 1-го розряду С.І. Степанової. Училище займало окремий корпус по Казанській, який будувався Мізко як власний міський особняк, але так ніколи і не був використаний за призначенням (Мізко волів жити в маєтку Карабінівка).
З 1905 р. воно отримало права гімназії, а в 1909 р. стало жіночим Комерційним училищем. Це був один із приватних навчальних закладів міста з дуже високим рівнем навчання. На 1910 в училище навчалося 550 учениць, були велика бібліотека, музей наочних посібників, педагогічні курси. Серед викладачів училища можна згадати О.С. Синявського, Д.І. Яворницького, П.А. Доманіцького, С.А. Балабуху, Л. Беднову, В. Машукова та інших.
З 1902 р. тут працював і Клуб товариства прикажчиків, пізніше реорганізований на Комерційні збори. Клуб спочатку розташовувався в приміщеннях колишнього «Олександрівського» готелю, а після реконструкції цієї частини домоволодіння отримав приміщення на першому та другому поверхах «готичного» корпусу.
Але корпус з концертним залом та рестораном, зважаючи на все, зберігся ще від попередніх власників. Його лише перебудували та розширили службовими приміщеннями. З 1911 р. після переміщення Комерційних зборів у власний будинок на Нововодворянській вулиці клубні приміщення в будинку Мізко були зайняті польським клубом «Огніско», який розташовувався тут до 1914 р. Незабаром після початку війни клуб, відчуваючи фінансову скруту, відмовився від оренди. Оскільки всі міські клуби зазнавали аналогічних труднощів, то приміщення довелося здати частинами для Аукціонного залу Ф. Єрмолаєва, ресторану «Яр» та чоловічої гімназії С.Г. Бронь.
Колишній будинок Мізко за більшовицької влади відразу різко підвищив свій статус, ставши одним із центрів управління губернією, т.к. у його квартирах та залах розмістилася місцева Рада Народних комісарів, ціла низка інших споруд та відомчі квартири. З кінця 1921 р. будівля передається КПУЧу Комітету покращення побуту учнів. Комітет обслуговував студентів усіх вузів міста, надаючи їм місця у власних гуртожитках, їдальні з низькими цінами та фактично був студентською профспілкою. Крім гуртожитків, Комітет володів кількома невеликими підприємствами та мав право здавати приміщення в оренду.
Колишній будинок Мізко на вулиці Шевченка, 59, стає «Будинком пролетарського студентства №1» та основною базою Комітету. Тут розміщується його контора, найбільший у місті студентський гуртожиток, найбільша у місті студентська їдальня, клуб «КУБУЧ», квартири викладачів вишів, виробничі майстерні. Для розміщення всієї цієї будівлі було значно переплановано. Зникло кілька під’їздів та створено коридорне планування з входом з вул. Шевченка, через під’їзд клубу. Цілком ліквідовані магазини. Саме за цієї реконструкції на кутовому фронтоні з’являється абревіатура «Д.П.С.» і ліпна вставка з лаврових вінків, що перетинаються, і факелу, що горить.
Колишній корпус училища Степанової, з його великими винними підвалами було передано в оренду Облконтору «Укрсадвінтресту» з головною винною базою та розливним цехом Дніпропетровського винзаводу. У середині 1930-х років після винесення з будівлі майстерень Комітету деякі з приміщень, що звільнилися, були зайняті науковою бібліотекою Дніпропетровського держуніверситету.
В 1941 році після початку окупації німці виселили університет з цієї будівлі і використовували її для своїх потреб. Деякий час тут розміщувалось управління ППО міста. Однак по мірі повернення лінії фронту до Дніпропетровська тут стало небезпечно, і будівля була повністю покинута. Бомби в неї так і не влучили, однак вона була зруйнована вщент зсередини.
Вже в жовтні 1943 р. вся будівля (за винятком приміщень винзаводу) була передана університету і стала його корпусом №1. Терміновий ремонт було проведено негайно, правда, частина вікон через брак скла довелося просто замурувати, і в будівлі почав роботу ректорат, студентський гуртожиток, філологічний та історичний факультети. Загалом відновлення корпусів тривало до початку 1950-х років.
У 1960-х роках. численні комісії, які перевіряли стан будівель, постійно вказують на необхідність його капітального ремонту та серйозного перепланування. Але доля будівель визначилася лише 1968 року, коли обрушилася частина перекриттів абонементної зали бібліотеки, корпус був повністю відселений. Цього ж року досягається домовленість з МінЧерМетом УРСР, і корпус №1 передається НДІА ЧерМета (зараз це НДІКМ автоматизації чорної металургії) в обмін на участь міністерства у фінансуванні будівництва нового університетського містечка.
