Усього на території України фашисти утворили 180 таборів смерті, де загинуло біля 1,4 млн радянських військовополонених. На території Дніпропетровської області в роки Другої світової війни німецькою окупаційною владою було створено 12 таборів для військовополонених та 23 концтабори, гетто і військовотрудових таборів. Середня кількість ув’язнених коливалася між 2–10 тисячами чоловік.
Як правило, військові табори розміщувалися на околицях населених пунктів. Потрапити до табору можна було за різних обставин. Нацистська система правосуддя не визнавала проміжних заходів покарання щодо українців, євреїв, росіян, циган. Достатньо було не реальної провини, а найменшої підозри, що зазначена особа підриває інтереси німецької влади.
У Дніпропетровську у листопаді 1941 р. у районі Ігрені було створено дезінфекційні пункти для військовополонених. Його добова продуктивність була до 1 тисячі осіб (шталаг 348 м. Дніпропетровська, 338 – м. Кривий Ріг). Харчування військовополонених було таке. За розпорядженням генерал-квартирмейстера від 21 жовтня 1941 р. усім військовополоненим, які не залучаються до робіт, встановлено раціон харчування 2 250 г хліба, 200 г м’яса, 1 125 г свіжих овочів, 8 кг картоплі на тиждень. Варку супу для відновлення працездатності потрібно вести активним чином, вживаючи «баланду».
Окупанти активно використовували дармову працю мирних жителів. Так, у м. Кривий Ріг населення зганяли до табору військовополонених та використовували їх працю на ремонті доріг. Восени
1941 р. усіх в’язнів вивели до шахти Валявки та розстріляли. До м. Марганець для роботи на рудниках насильно зігнали населення з Донбасу, Дніпропетровська, Нікополя. У місті було створено великі табори для військовополонених і робітників, яких використовували для ремонту мостів, доріг та видобутку марганцевої руди.
Один із таких таборів знаходився на території сучасного м. Орджонікідзе у с. Рудник. Це був«малий» табір для військовополонених, в якому перебувало до 2 тисяч ув’язнених. У таких таборах ув’язнені перебували від двох місяців до двох років.
Санітарні й гігієнічні умови у таборах смерті були більш ніж жалюгідні. В них не було сточної водної
каналізації, відповіднихмісць (клозетів), купалень, також примітивного способу доставки води. Часто в’язні спали на ліжку вдвох або втрьох, вкривалися тонкими ковдрами навіть у люті морози. Брак зміни білизни (міг бути через два місяці) та все це разом створювало надзвичайно сприятливі умови для поширення заразних хвороб.
Унаслідок цього в’язні вмирали поголовно. Це відповідало таборовій політиці СС. Лікування в’язнів та турбота про здоров’я залишалося низькими. Лікарні були тоді місцем, де основним лікарським засобом була ліквідація в’язнів. Тому-то в’язні приховували хвороби, переносили високу температуру та гарячку на ногах і ховалися на блоках, доки хвороба звичайно цілком не скосила з ніг.
Кожний в’язень у таборі був примушений працювати. День починався гонгом про підйом о четвертій годині ранку (зимою о п’ятій) та кінчався тим же гонгом о двадцятій. Вставши, в’язні прибирали, стелили ліжка, обов’язково на військовий лад за певними таборовими вимогами. Миття відбувалося у блокових умивальниках у спеціальних бараках або спеціальних діжках. Потім на працю шикували команди часто під звуки оркестру.
В’язнів перебирали біля брами СС і супроводжували до місця праці. Тяжка щоденна праця, погане харчування підкошували здоров’я в’язнів. Часто вони на своїх плечах несли вмираючих друзів, а то і їх трупи.
Метою німецьких таборів не було зберегти людину через ізоляцію, іншими словами німецькі фабрики смерті стали функцією безправ’я, терору й фізичної екзекуції. Завдяки розповідям очевидців пережитого ми маємо образне уявлення про те, що насправді відбувалося на території краю під час нацистської окупації.
За інформацією офіційної окупаційної преси Дніпропетровщини мешканці області надавали посильну допомогу радянським військовополоненим. Так, за рішенням правління Українського товариства взаємодопомоги вирішувалося питання про залучення місцевого населення до збору пожертвувань грошима, білизною, харчами, милом для надання допомоги військовополоненим.
За інформацією часопису криворізької газети «Дзвін» тільки селяни Терноватокутської громади зібрали 588 кг картоплі, 508 кг пшениці, 200 кг буряка, 100 кг капусти, 75 кг цибулі, 5,5 кг м’яса і сала. Крім того, селяни внесли у фонд допомоги військовополоненим 1 350 крб. грішми. Але це була мізерна допомога тисячам радянським військовополоненим, які в силу різних життєвих ситуацій потрапили у полон.
На території області у більшості таборів для військовополонених використовували працю ув’язнених на будівництві різних споруд, рудниках, сільському господарстві, ритті окопів, розмінуванні, прокладанні доріг.
Таким чином, право на життя залежало від здатності працювати на користь загарбників. Голод, жахливі умови утримання, відсутність елементарних умов для існування призводили до епідемій та великої смертності полонених. Жорстока експлуатація праці ув’язнених та нелюдські умови перебування свідчили про домінуючу расову боротьбу німецької нації над слов’янами та розглядалися ними як ідеологічний супротивник та ворог.
