Мало хто згадає, але колись у нашому місті був цілий пороховий завод, точніше, споряджувальна майстерня. Вона знаходилась у селищі Авдотьїне і називалась Катеринославською. Це було важливе підприємство, одне з тих, які постачали смертоносною вибухівкою фронт Першої світової війни.
Катеринославська споряджальна майстерня була одним із ключових об’єктів, що забезпечували фронт Першої світової війни. У 1916 році, коли Російська імперія кидала всі сили на боротьбу з Німеччиною та Австро-Угорщиною, такі підприємства працювали цілодобово. Майстерня спеціалізувалася на спорядженні артилерійських снарядів – небезпечному процесі, який вимагав надзвичайної точності й уваги. Тут працювали сотні людей, переважно жінки та підлітки, адже більшість чоловіків призовного віку вже були на фронті.
Справа в тому, що російська імперія тоді відчувала істотний брак снарядів, їх не вистачало. Довоєнні запаси були розстріляні переважно ще протягом боїв 1914 та початку 1915 року. Щоб виправити критичний стан військової промисловості Росії та прискорити її індустріалізацію, Головне артилерійське управління розробило амбітну десятирічну програму, яку уряд схвалив у 1914 році. Цей план передбачав масштабне будівництво: 18 великих і 16 менших державних заводів і майстерень, які мали охопити широкий спектр виробництва – від зброї, кулеметів, гармат і снарядів до пороху, вибухівки, підривників, а також азотних, бензольних, нафтоперегінних, сталеливарних, алюмінієвих і машинобудівних потужностей. Програма стартувала в 1914 році й мала завершитися до 1923–1924 років, ставши відповіддю на гострі потреби країни в умовах Першої світової війни.
Навіть початок Громадянської війни не припинив роботу підприємства, ба більше – воно ставало ще більш цінним активом в руках у тих, хто контролював місто. Спочатку в місті був хаос, але вже на початку 1920 року Катеринослав уже міцно перебував під контролем радянської влади. Нове керівництво взялося за вирішення нагального питання – відновлення місцевих підприємств, зруйнованих війною та революційними потрясіннями.
У січні того ж року на Брянському заводі зібралися сотні робітників – мітинг був гучним і багатолюдним. Люди обрали своїх представників, які висловили настрої громади: треба якомога швидше піднімати народне господарство України з колін. Цю ідею зафіксували в резолюції, яку одноголосно підтримав губвиконком – головний орган влади в губернії. Але перш ніж братися за заводи, місто потребувало порядку, тож навесні стартували масові суботники. Їх організацією зайнявся спеціально створений відділ при Катеринославському губернському ревкомі, який координував зусилля городян.
До кінця липня 1920 року ситуація в губернському центрі стала зрозумілішою. Щоб оцінити стан державних заводів, до міста прибула комісія від Центрального правління важкої індустрії на чолі з інженером Вейцманом. Експерти довго обстежували підприємства, радилися між собою й нарешті дійшли висновку: варто об’єднати заводи у дві великі групи. Правобережна включала Південний Брянський завод і завод Шодуара, а Лівобережна об’єднала заводи Гантке, Штампування, Ланге та Пічний.
На заводі Шодуара ухвалили термінове рішення – підготувати до запуску дві мартенівські печі. До відділення суцільнотягнутих труб Манесмана приєднали старий трубний цех і листовальцювальне відділення, щоб розширити виробництво. На Південному Брянському заводі у стислі строки оживили залізопрокатний цех, а механічне відділення переобладнали для випуску запчастин до паротягів. Проте Катеринославська споряджувальна майстерня, яка колись гуділа від роботи, у ці плани не потрапила – її доля залишилася поза увагою.
Тим часом бойові дії продовжувались. Відносно неподалік від Катеринослава знаходились білогвардійці. Вони, звісно, не бажали продовження роботи фабрики, і надсилали туди вимоги припинити роботу і підірвати виробництво. Втім, працівники на ці вимоги не зважали.
ого фатального дня, 3 жовтня 1920 року, ніщо не віщувало біди. Робота йшла своїм звичним ритмом: у цехах гуділи верстати, працівники наповнювали снаряди вибухівкою, а повітря просякло запахом металу й пороху. Але о 10-й годині ранку місто здригнулося від потужного вибуху. За свідченнями очевидців, звук був настільки гучним, що його чули навіть у віддалених районах Катеринослава. Хмара чорного диму здійнялася над майстернею, а уламки розліталися на сотні метрів, руйнуючи все на своєму шляху.
Офіційні дані про кількість жертв різняться, але за інформацією, що дійшла до наших днів, унаслідок вибуху загинуло щонайменше 40 осіб, ще десятки отримали поранення. Більшість загиблих – це молоді дівчата та хлопці, які щойно починали своє життя. Серед них була й 18-річна Марія Коваленко, чия історія збереглася завдяки записам її родини. Марія лише місяць пропрацювала на майстерні, намагаючись заробити на прожиття для своєї матері-вдови. Її тіло так і не вдалося знайти серед уламків – вибух буквально стер частину цеху з лиця землі. Так само загинуло дуже багато мешканців з окремих селищ. Загинули і червоноармійці та уповноважений, який мав відповідати за завантаження снарядів на потяг (до майстерні була окрема залізнична колія).
Що саме спричинило вибух, досі залишається предметом дискусій. Офіційна версія, оприлюднена владою того часу, стверджувала, що це був нещасний випадок – іскра від обладнання могла підпалити порох, який зберігався в цеху. Проте серед місцевих жителів ходили чутки про диверсію. У розпал війни такі припущення не здавалися безпідставними: білогвардійські агенти могли діяти навіть у глибокому тилу. Тим більше що за декілька днів до того був реальний напад диверсантів, який вдалось відбити. Але жодних доказів цього так і не знайшли.
Інша версія, яку підтримують деякі історики, вказує на людський фактор. Умови праці на майстерні були далекими від ідеальних: перевантаження, поспіх і брак досвідчених працівників створювали вибухонебезпечну ситуацію в прямому сенсі слова. Правила безпеки часто ігнорувалися, а склади з вибухівкою розміщувалися занадто близько до робочих зон. Це підтвердило і розслідування, яке проводив директор майстерні. Як би це смішно не звучало, але його врятували чекісти – за день до вибуху його заарештували, і тільки тому посадовець залишився живим. Після вибуху його залучили до розслідування, і директор встановив, що сталось порушення техніки безпеки при завантаженні боєприпасів.
Окрім людських втрат, значними були і матеріальні. Вибухнуло 830 пудів пороху. Вибухом було знищено 6 критих вагонів, дві пароконні брички, пошкоджено паровоз, убито 4 коня, зруйновано 50 сажнів залізничної лінії, пошкоджено різною мірою споруди 64 селянських дворів, а також заводські будівлі. Доречі, подібна історія з катастрофічним вибухом колись мала місце і у сусідньому Запоріжжі. Якщо цікаво, можете почитати про це тут.
