Наш земляк Олександр Аркадійович Галич (Гінзбург) – радянський поет, сценарист, драматург, автор та виконавець власних пісень. У 1970-ті роки він залишив СРСР, у якому його творчість протягом двох десятиліть була забороненою. Галич – літературний псевдонім, який Олександр склав у 1948 році з літер прізвища, імені та по ім’я по-батькові.
Олександр Гінзбург народився 19 жовтня 1918 року у звичайній провінційній єврейській родині в Катеринославі, який у 1926-му перейменують на Дніпропетровськ і де потім першим секретарем обкому буде Брежнєв, при якому у 1970-ті роки розгорнеться на всю міць талант Галича. І саме за часів Брежнєва Галича у буквальному значенні випхнуть з країни. Дивні часом бувають у житті переплетення сюжетів, чи не правда?
Його батько Арон (Аркадій) Самойлович Гінзбург був економістом, мати – Фанні (Фейга) Борисівна Векслер працювала у Катеринославській консерваторії. Фанні походила із заможної родини фабрикантів, а Аркадій – із бідної сім’ї, яка займається лікарською практикою. Лікаря Самуїла Гінзбурга довго пам’ятали старожили Дніпра, оскільки він, будучи дитячим лікарем, до кінця життя лікував все місто. Маленького Сашка з раннього дитинства почали навчати музиці.
Гінзбурги жили в Катеринославі у будинку Першого Катеринославського Домобудівного Товариства (ПЕДО), по Козачій вулиці (нині вул. Старокозацька, 74). Будинок зберігся, але в якому саме з чотирьох його блоків проживала родина Гінзбургів, зараз встановити вже неможливо. Архіви не збереглися, а прописки тоді не було. Сім’я покинула Катеринослав у 1921 році і перебралася спочатку до Севастополя, за однією з версій з метою мігрувати з білою гвардією, що відступала. Але спостерігаючи за хаосом, що панував при евакуації, передумали і в 1923 році Гінзбурги вирушили до Москви.
В юності Олександр писав вірші, дружив із Всеволодом Багрицьким. Недоучившись у Літінституті, перейшов у студію при МХАТі, очолювану Станіславським. Розповідали, що при вступі патріарх сказав про Олександра Гінзбурга: «Актором не стане, але толк буде…». Слова відомого майстра справдилися: невдалий актор став сценаристом і драматургом, членом Літфонду та одразу двох творчих спілок – письменників та кінематографістів.
З початком війни був призваний до армії. Однак медична комісія виявила у нього вроджену ваду серця і звільнила від служби. Галич влаштувався в геологорозвідувальну партію та вирушив на південь. На півдні, у місті Грозному, він потрапив до місцевого драматичного театру, в якому і працював до грудня 1941 року. Звідси Галич поїхав до Ташкента, де Арбузов почав формувати театральну групу зі своїх колишніх студійців.
1945 року Галич зробив спробу отримати вищу освіту (як пам’ятаємо, до війни йому це зробити не вдалося – у студії Станіславського диплома йому не видали). Цього разу Галич вирішив здобути не театральну освіту, а якусь яскраво виражену гуманітарну та спеціальну. І його вибір припав на Вищу дипломатичну школу. Однак там на нього чекав серйозний шок. Коли Галич прийшов до школи і запитав у секретарки, чи може він подати заяву, та зміряла його зарозумілим поглядом і сказала: «Ні, ви не можете подати заяву до нашого закладу». — «Чому?» – щиро здивувався Галич. «Бо осіб вашої національності ми взагалі в цю школу приймати не будемо. Є така вказівка».
Відсутність диплома про вищу освіту не завадила Галичу через кілька років після прикрого інциденту у ВДШ набути всесоюзної слави. Прийшла вона до нього як талановитого драматурга. У Ленінграді відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Похідний марш». Пісня з цієї вистави, теж написана Галичем — «До побачення, мамо, не журись», — стала чи не всесоюзним шлягером. Трохи пізніше відбулася ще одна тріумфальна прем’єра творіння Галича (у співдружності з драматургом К. Ісаєвим) – комедії «Вас викликає Таймир».
На початку 50-х Галич був успішним драматургом, автором кількох п’єс, які з величезним успіхом йшли в багатьох театрах країни. Серед них «За годину до світанку», «Пароплав звати «Орлятко», «Чи багато людині треба» та ін. У 1954 році фільм «Вірні друзі», знятий за сценарієм Галича (і його постійного співавтора К. Ісаєва), посів у прокаті 7 місце, зібравши 30,9 млн. глядачів.
У 1955 році Галича приймають до Спілки письменників СРСР, а через три роки і в Спілку кінематографістів. Наступного року Театр-студія МХАТу (що пізніше стала театром «Соврємєннік») вирішує відкрити сезон двома прем’єрами, у тому числі і виставою за п’єсою Галича «Матроська тиша» (він написав її відразу після війни). У спектаклі були зайняті тоді ще нікому не відомі актори: Олег Єфремов, Олег Табаков, Ігор Кваша, Євген Євстігнєєв. Однак, до прем’єри справа так і не дійшла. На генеральній репетиції були присутні кілька чиновників та чиновниць з Мінкульту, і одна з них раптово винесла своє резюме побаченому: «Як це все фальшиво! Ні слова правди!» У відповідь на цю репліку присутній тут же Галич не стримався, схопився з місця і голосно промовив: «Дура!» На цьому обговорення побаченого закінчилось.
Незважаючи на цей інцидент, Галич, як і раніше, залишався одним з найуспішніших драматургів. У театрах продовжували йти спектаклі за його п’єсами, режисери знімали фільми за його сценаріями. Наприклад, майбутній комедіограф Леонід Гайдай починав свій шлях у кіно саме з творів Галича.
У першій половині 60-х співдружність Галича з кіно складається вдало. Весною 1960 року від Спілки кінематографістів він відвідує з делегацією Швецію та Норвегію. Сценарії Галича, які виходили в ті роки з-під його невтомного пера, розхоплювалися режисерами. Причому жанри, де працював Галич, були абсолютно різними.
Але на початку 1960-х Галич несподівано почав писати пісні. У його житті стався неймовірний поворот: з людини, яка знайшла своє місце в Системі, вона стала справжнім борцем з нею. «Я був благополучним сценаристом, благополучним драматургом, благополучним радянським холуєм. І я зрозумів, що я так далі не можу. Що я повинен нарешті заговорити на повний голос, заговорити правду…», — згадував Галич. Його їдкі, сатиричні, іноді ліричні, але завжди яскраві пісні завжди точно били у ціль.
Основна трибуна Галича – це кухні інтелігенції, а також магнітофонні записи. Єдиний раз він виступив на сцені – 8 березня 1968 р. у Новосибірську у клубі вчених. Але скінчилося все великим скандалом, розгромними статтями у пресі. І вже ніхто не ризикував запрошувати Олександра Аркадійовича виступати. Свого часу він приїжджав у Дніпропетровськ, щоб знайти свій колишній будинок, але так і не зміг пригадати точну адресу корпусу, бо покинув наше місто дуже малим.
Спочатку Галичу багато що прощалося. Але поступово ставало ясно, що новоявлений бард є непримиренним борцем із Системою. Спочатку прибрали із театральних репертуарів п’єси, закрили доступ для виїзду за кордон. Його ім’я зникло з титрів старих, що стали певною мірою класичними, радянських фільмів. У 1972 р. Галича виключили зі Спілки письменників та Спілки кінематографістів. Почалося справжнє цькування, яке призвело вже до третього інфаркту.
А 25 червня 1974 р. поета змусили емігрувати із країни. У жовтні того ж року Головліт заборонив у СРСР усі його раніше видані твори. Він їхав нахабно, з викликом. Відмовився зняти золотий хрестильний хрест, який нібито «не підлягав вивезенню». Гітару тримав, як смолоскип, на витягнутій руці.
Першим притулком вигнанця стала Норвегія. Олександр Аркадійович уже бував тут, будучи ще поважним радянським митцем. Йому подобалася ця країна, але для повноцінного життя вона йому не пасувала. Потім був переїзд до Мюнхена, де якийсь час О. Галич працював на радіо «Свобода».
Однак потім дисидент переїхав до Парижа. Потрібно сказати, що за кордоном поет творив дуже мало. Очевидно, повноцінним середовищем його проживання все ж таки був Радянський Союз, який давав йому, нехай і в негативному сенсі, джерела творчості.
Фінал настав у грудні 1977 року. Того дня — 15 грудня — до паризької квартири Галича доставили з Італії, де апаратура була дешевшою, стереокомбайн «Грюндіг». Люди, які доставили апаратуру, сказали, що підключення апаратури відбудеться завтра, коли прийде спеціальний майстер. Однак Галич не прислухався до цих слів і вирішив випробувати телевізор негайно.
Мало знайомий із технікою, Галич переплутав антенне гніздо і замість нього вставив антену в отвір у задній стінці апаратури, торкнувшись нею ланцюгів високої напруги. Його вдарило струмом, він упав, упершись ногами в батарею, замкнувши таким чином ланцюг. Коли дружина повернулася додому, Галич ще подавав слабкі ознаки життя. Коли ж за кілька хвилин приїхали лікарі, було вже пізно — він помер на руках у дружини. Звісно, подібний розвиток подій викликав багато чуток про насильницьку смерть Галича. Але, втім, все було визнано нещасним випадком.
