Про цей театр відомо далеко за межами Дніпра. Так сталося, що він багато в чому є справді унікальним явищем в театральному житті нашої країни. Абсолютна більшість відвідувачів завжди перебувають від великим враженням від постановок Михайла Мельника, адже він є одночасно актором, режисером, костюмером, сценаристом, художником та директором.
Привели Михайла Мельника на сцену свого часу надзвичайні зовнішні дані, густий голосний оксамитовий голос і божевільна енергетика. Дитяча мрія звичайного хлопця із Сумщини стати художником, пасічником чи артистом збулася не одразу й не повною мірою. Після служби в армії в почесній варти міста Москви він приїхав до Києва, де працював на авіазаводі токарем.
Обідати любив у вареничній, що знаходилася поряд із театральним інститутом. Там його і помітив студент театрального інституту, який, уразившись зовнішніми даними відвідувача вареничної, почав умовляти його вступати до театрального інституту і навіть намагався підготувати до вступних іспитів. Далі була випадкова зустріч з викладачем театрального інституту Нінель Антонівною Биченко. Нінель Антонівна підготувала Михайла до вступних іспитів буквально однією доброю порадою. Порада була проста: «Бути самим собою і нікого не копіювати».
Після щасливих років навчання постала проблема – куди розподілятися? Повертатися до Сум не хотілося, а залишатися в Києві не дозволив чи то юнацький максималізм, чи провидіння: було незручно перед однокурсниками, які повально від’їхали на периферію. У результаті Михайло попрямував до Миколаївського Українського театру драми та музичної комедії. Попрацював там місяці три, але за порадою акторів подався до Дніпропетровська. Взагалі, Дніпро, як і сусіднє Запоріжжя (ось цікавинка з театрального життя цього міста) — доволі відоме своїми театральними традиціями місто.
Головний режисер тамтешнього Українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка Анатолій Якович Літко взяв Мельника до театру без прослуховування. Самого Літко невдовзі «з’їли» партійною лінією, і йому довелося покинути театр і виїхати до Харкова.
А Мельник лишився. На малій сцені поставив «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, “Пропащі” за мотивами творів Остапа Вишні. Пробував запустити «Ескоріал» Мішеля де Гельдерода, але п’єса не пройшла худрада. Поступово Михайло став розуміти, що тісно у традиційному театрі. Вказівки режисерів його не задовольняли. Спроби вибудовувати характер своїх персонажів у масовках (де найчастіше займали його), режисерами не приймалися.
Наприклад, коли у «Запорожці за Дунаєм» вся масовка раділа, коли її відправляли з Туреччини до України, він єдиний плакав, бо збудував для свого героя свою власну історію: виріс у Туреччині, у нього тут кохана дівчина, а його везуть до незнайомої та чужу йому Україну. Тож чому ж веселитися? Керівництво театральною студією при монтажному технікумі стало віддушиною. З віршами, покладеними на музику, з використанням пластики студія в популярності випередила навіть місцевих кавеенників.
Минув час, щоб Михайло зрозумів, що до традиційного театру він не вписується. Його творчі пошуки не приймалися, і він розумів, що у колективі ніколи не погодиться бути на других ролях. Треба буде вступати в постійний конфлікт, наступати комусь на горло, і навіть якщо переможе, то він неминуче своєю енергією та міццю зламає долі колегам та друзям. Ще гірше – повторити долю ординарного актора: чекати на звання, брати участь в інтригах, скаржитися на долю і заздрити більш удачливим колегам.
Треба було йти. Куди? Можна було, звісно, виїхати з міста, але де гарантія, що історія не повториться. З іншого боку – не хотілося кидати хлопців із театральної студії монтажного технікуму. Більше у місті його нічого не тримало: родини та рідні не було, жив у підвалах, стіни яких власноруч обклеювали газетами. Залишалося одне – пускатись у одиночне плавання.
1987 року Михайло Мельник створив театр-студію «Крік» на основі театральної студії монтажного технікуму. З тими ж спектаклями «Гайдамаки» та «Пропащі» виступали у Москві та країнах Балтії. 1989 року Мельник заснував Театр одного актора „Крик”. Мінус — невідомий, не випробуваний іншими шлях. Плюс – свобода, відповідальність тільки за себе, а якщо й залежність, то тільки від глядачів. Вдалося взяти в оренду приміщення у будівлі Музею комсомольської слави.
І почався найжахливіший і найщасливіший час. Як казав сам артист, двічі такого у житті повторити не можна. Таке божевілля можна подужати лише один раз. Моторошний розпач разом із спрагою щось робити і віра в себе підштовхували вперед. Йому було 32 роки. Засукавши рукави, Мельник почав будувати свій театр. Виніс сміття, перефарбував стіни, вручну випилив 76 крісел, і ще навіть якісь візерунки повипалював на спинках.
Коштів для існування практично не було. Підгодовували друзі. Натомість з’явилося житло, і ночувати вже можна було у майбутньому театрі на підлозі. А то й жаліслива директорка музею пускала поспати до себе в кабінет. Перші глядачі Театру одного актора запрошувалися просто з вулиці. Дніпропетровськом поповзли чутки, що гарний високий молодий чоловік ходить вулицями і роздає запрошення у свій театр. Розмовляє найчистішою українською мовою, легко вступає у спілкування, але панібратства не дозволяє. На перших виставах було по 15-20 глядачів, а іноді доводилося їх скасовувати, якщо глядачів виявлялося менше дванадцяти осіб.
За два-три роки зал наповнився і вже не вміщав усіх охочих. У репертуарі з’явилися «Лоліта» за романом В. Набокова та «Парфумер» за романом Патріка Зюскінда. 1994 року Мельнику присвоєно звання Заслуженого артиста України. А 1996 року він став першим лауреатом Міжнародної премії ім. Леся Курбаса, а також лауреатом та володарем Гран-прі театрального фестивалю «Січеславна – 1996». Життя налагоджувалося. Але, як це часто буває, з’явилася нова проблема.
За стінами театрального залу відкрилося кафе з усією його атрибутикою: гучною музикою та п’яними криками. Працювати стало неможливо, і Мельник оголосив, що закриває театр. Однак на той час популярність артиста стала такою великою, що місцева влада змушена була не допустити скандалу. Щоб не стати губителями талантів, вони дали гроші на шумоізоляцію і вирішили житлове питання. Але ніяке затикання дірок не могло перемогти розважальний заклад, що розмістився хоч і в комсомольському, проте музеї.
Довелося артисту підшукувати іншу будівлю. Новий будинок для театру знайшовся у центрі міста – у Будинку архітектора. Втретє довелося робити сцену, розбудовувати зал, робити розсувні двері. Заради справедливості, треба зазначити, що місцева влада знову-таки не залишила, знайшли джерело фінансування.
У новому залі Мельник порадував своїх шанувальників такими спектаклями як “Ворота до раю” за повістю Єжи Анджієвського та „Українське полювання” за творами Остапа Вишні. 2005 року артист став володарем „Срібного Вітязя” на 3 Міжнародному театральному фестивалі „Золотий Вітязь”. Останнім часом репертуар ускладнився і має яскраво виражений трагедійний характер.
З’явилися дві вистави за Федором Достоєвським: «Мутація» («Сон смішної людини») та «Mollis» («Кротка»). А спектакль „Гріх” за мотивами творів Михайла Коцюбинського удостоєний Державної премії за 2007 рік. Історія сина, який відправив матір на смерть, не може залишити байдужим нікого, а потойбічний «голос матері» змушує здригнутися навіть холоднокровних. 2012 року театр отримав статус академічного.
Але і досі у нього немає власного приміщення. Як і раніше, театр арендує приміщення в Будинку Архітектора. У Дніпрі Мельник – явище. Він абсолютно щиро вважає, що його завдання – вчити свого глядача жити. «Ти навіщо сюди прийшов? Яка твоя місія на Землі?» – може запитати він після вистави когось із тих, хто сидить у залі.
Коли на початку 90-х він створив власний театр, колеги крутили пальцем біля скроні. Дехто досі продовжує крутити. Бо пам’ятають, як Мельник ходив вулицями та зазивав на свої постановки. А на вхідних дверях театру кілька років висів плакат: «Якщо вам не сподобалася вистава, у касі вам повернуть гроші за квиток».
