В хранилищі дніпровського художнього музею можна побачити речі, які стали б окрасою будь-якої колекції по всій Європі, а то і світу. Але бачити їх можуть лише нечисленні відвідувачі через те, що належних можливостей для організації експозицій та виставок музей не має.
Сьогодні ми розкажемо про ці культурні цінності, а заразом і спробуємо спонукати шановних читачів відвідати музей і оглянути їх та інші цікавинки з колекції нашого музею. Адже невідомо, скільки ще буде можливість зберігати все це у Дніпрі через військові реалії сьогодення.
У Дніпровському художньому музеї зберігається найбільша в Україні колекція Михайла Сапожникова — понад 270 робіт, сповнених символізму й багатозначності. Його картина «В затоці» — справжня перлина, що змушує відвідувачів завмирати біля неї. Це не полотно, біля якого проходять повз і забувають через секунду. Люди зупиняються, вдивляються, шукають біблійні чи міфологічні алюзії. Сапожников, що творив на початку XX століття, свідомо закладав у свої роботи інтелектуальний виклик, і його картини досі викликають бурю емоцій.
Минулого року три полотна Сапожникова увійшли до топ-20 національної виставки «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні», що проходила у Відні та Братиславі. Але в рідному Дніпрі їх бачать одиниці. Музей планує створити віртуальну галерею, щоб оцифрувати спадщину художника, але проєкт буксує через брак коштів. Музейники мріють зробити мистецтво доступним, але без підтримки це як малювати шедевр без пензля. Колекція Сапожникова могла б стати магнітом для туристів, але поки що залишається скарбом для вузького кола знавців.
Картина «Час» Давида Бурлюка, створена в 1910-х, — це вибух кольорів і символів, що кидає виклик глядачу. Це не просто картина, це буквально пророцтво. Незвична композиція, колажна техніка й багатошаровість роблять полотно унікальним.
Бурлюк, якого називають батьком українського футуризму, створив твір, що змушує кожного складати власний пазл сенсів. На виставці «Футуромарення» у Мистецькому арсеналі «Час» став зіркою, але в Дніпрі його слава набагато менша.
Музей страждає від застарілої інфраструктури: виставкові зали потребують ремонту, а сучасне освітлення та промоція поки лише в планах. Ми маємо шедевр, але показуємо його в напівтемряві…
Бурлюк передбачав майбутнє, але майбутнє самого музею виглядає туманним через брак фінансування. Якби місто інвестувало в мистецтво, «Час» міг би стати символом Дніпра, приваблюючи тисячі відвідувачів. Поки ж картина чекає, коли її відкриють не лише експерти, а й звичайні містяни.
Мармурова скульптура «Алегорія ночі» Вітторіо Карадосі — це втілення грації й загадки. Ефектна жіноча постать із місяцем у руках зачаровує з першого погляду. «Вона змінюється залежно від світла: то рожева, то сіра, але завжди прекрасна», — розповідають музейники. Створена на початку XX століття, на піку модерну, скульптура поєднує античну велич і сучасну чуттєвість. Її історія оповита легендами: одні кажуть, що її приніс солдат у революційні роки, інші — що купили на виставці в Катеринославі.
Ця скульптура могла б стати туристичною родзинкою, але брак промоції та обмежений графік музею роблять її малодоступною. Скульптура залишається маловідомою в суспільстві, не зважаючи на свої безумовні художні та колекційні якості. Без цього «Алегорія ночі» залишиться прикрасою для обраних, а не надбанням міста.
Картина «В студії» Марії Башкірцевої це візитівка музею й символ боротьби жінок за визнання. Художниця, що померла в 25, зобразила майстерню Жуліана в Парижі, де жінки вчилися живопису попри суспільні заборони. Так, колись жінки не могли засвоювати будь-яку професію, і для цього доводилось їздити доволі далеко. Полотно виставляли в Мадриді та США, але спочатку Башкірцева підписала його іменем брата — інакше роботу жінки не прийняли б. Ця картина — не просто мистецтво, а маніфест рівності, до якої свого часу було ой як далеко.
У Дніпрі ж «В студії» рідко стає центром уваги. Музей не має ресурсів на масштабні виставки чи освітні програми, які б розповідали історію Башкірцевої. У нас є бренд світового рівня, але ми не можемо його «розкрутити». Потрібні кошти на реставрацію, сучасні зали, піар. Без цього шедевр залишається простим експонатом, який можуть оглянути лише поціновувачі. Якби музей отримав підтримку, робота Башкірцевої могла б стати символом Дніпра, надихаючи нові покоління на творчість.
Серед 200 ікон музею особливе місце займає вінчальна пара: Богоматір із Немовлям і Христос Вседержитель. Їхня історія зворушує: ікони розлучили на 70 років, але завдяки скульптору Миколі Малишку вони знову разом. Знов-таки, це могла б бути гарна історія для експозицій, але і про ці ікони та їх долю мало кому що відомо, через це вони не є популярними.
Ще один унікальний скарб — парадний портрет Івана Мазепи, єдиний офіційно визнаний в Україні. Створений невідомим польським живописцем, він століттями ховався під назвою «Портрет чоловіка в латах», щоб уникнути знищення через анафему Гетьмана. Це реліквія, що повертає нашу ідентичність та історичну пам’ять. Свого часу Яворницькому цей портрет подарував його знайомий, а точне походження картини і досі невідоме. Музей мріє про виставки, які б показали Мазепу світу, але без підтримки це лише плани, яким безмежно далеко до реальності.
Скульптура «Вмираючий Гал» із темно-зеленого мармуру — копія античного твору, що втілює повагу до переможеного ворога. У XIX столітті, на хвилі археологічних відкриттів у Помпеях, такі роботи були на піку популярності. Ця скульптура змушує задуматися про гуманність, особливо в часи війни. Її незвичайний матеріал і майстерність майже завжди притягують погляди відвідувачів, але вона рідко стає центром уваги через обмежену експозицію, до того ж автор невідомий і сьогодні, відомо лише що вона скоріш за все потрапила до нас з сімейного помістя з Нікополя.
Музей міг би зробити «Вмираючого Гала» символом сучасних роздумів про гуманність, але омбеженість можливостей гальмує будь-які сміливі починання. Музею потрібні нові формати, а саме лекції, інсталяції, співпраця з медіа. Без цього скульптура залишається німим свідком минулого, доступним лише тим, хто випадково завітає до музею. Якби муніципалітет Дніпра більше інвестував у мистецтво, «Вмираючий Гал» міг би бути доступним тисячам глядачів, але поки він чекає свого часу.
