На мальовничій набережній Дніпра, де річка плавно огинає місто, височіє 32-поверхова бетонна громада — готель «Парус». Ця недобудована споруда, що мала стати гордістю радянського Дніпропетровська, вже півстоліття стоїть як німий докір часу, режимам і людським амбіціям.
Її історія — це суміш грандіозних планів, фінансових провалів і нескінченних суперечок про те, що з нею робити далі. Сьогодні «Парус» перебуває в жалюгідному стані, але його доля все ще висить у повітрі, викликаючи палкі дискусії серед місцевих жителів, урбаністів і влади.
Історія «Паруса» почалася в далекі 1970-ті, коли радянська влада вирішила звести на березі Дніпра щось більше, ніж просто готель. Це мав бути хмарочос — символ могутності СРСР та міста, архітектурна перлина, що демонструвала б силу і велич держави. Проєкт розроблявся у 1972–1974 роках під керівництвом талановитого архітектора Володимира Зуєва. За задумом, готель на 996 місць (обмеження в 1000 осіб ввели, щоб уникнути затвердження в Москві) мав стати справжнім «містом у місті». У стилобатній частині планувалися кафе, бари, сауни й навіть кегельбани, а на верхніх поверхах — ресторани, конференц-зали та номери з видом на річку.
Будівництво стартувало в 1975 році. За три роки звели каркас, вбили близько 3 тисяч паль, що спираються на гранітний щит у ґрунті, і навіть заклали інфраструктуру: трансформаторні підстанції, бойлерну, вентиляційні камери. Колони перших 15 поверхів виготовили з легованої сталі, яку за спецзамовленням поставив нині сумно відомий маріупольський завод «Азовсталь» — матеріал, що зазвичай використовувався для панцерної броні. Усе йшло до того, що в 1979 році «Парус» відкриє двері для гостей. Але цього не сталося.
Проблеми почалися, коли фінансування з центрального бюджету різко скоротилося. Загальний кошторис проєкту складав 9,6 мільйона радянських карбованців, значну частину з яких виділило місто. Та цього виявилося замало. Місцеві заводи, що мали підтримати будівництво «шефською допомогою», не змогли компенсувати брак коштів. У 1989 році, коли СРСР уже хитався, роботи остаточно зупинилися. У 1995-му спроби реанімувати проєкт припинилися через брак грошей навіть на консервацію.
Так «Парус» і залишився — сірий скелет на набережній, поступово обростаючи легендами. Він став культовим місцем для екстремалів, хіпстерів і навіть самогубців. За неофіційними даними, за десятиліття на території готелю загинуло кілька десятків людей. Свого часу поліція вимагала заварити входи, але це не зупинило охочих проникнути всередину. Подібна ситуація, наприклад, у Києві з будинком культури на Виноградарі.
У 2005 році міська влада вирішила позбутися тягаря й продала «Парус» приватній компанії «Ромбус-Приват» за 4 мільйони доларів. Нові власники обіцяли добудувати готель до 2015 року, але обіцянки залишилися лише на папері. Комунікації розікрали, метал почав іржавіти, а будівля дедалі більше руйнувалася. У 2020 році Дніпровська міська рада подала позов, вимагаючи повернути об’єкт у комунальну власність через порушення умов договору. Судова тяганина тривала роками, але 2 лютого 2022 року Верховний Суд України остаточно повернув «Парус» місту.
Мер Дніпра Борис Філатов назвав це перемогою громади. «Із 1975 року цей жах стояв німим докором. Ми повернули «Парус» місту», — заявив він, пообіцявши знести будівлю. Депутати міськради 23 лютого 2022 року підтримали це рішення. Та війна, що почалася невдовзі, заморозила плани.
Сьогодні, у 2025 році, готель «Парус» виглядає як декорація до постапокаліптичного фільму. Бетонні стіни вкриті тріщинами й графіті, вікна — а точніше, їх відсутність — зяють порожнечею, а всередині панує хаос: купи сміття, залишки від багаття, шприци й розбиті пляшки.
Територію навколо обгородили парканом, але це не зупиняє місцевих підлітків і шукачів пригод від проникнення. Залізобетонний каркас, попри свій вік, усе ще міцний — інженери кажуть, що конструкція витримує навіть сейсмічні коливання до 7 балів. Але це чи не єдина добра новина.
Місцеві мешканці називають «Парус» «сірим привидом». «Коли йдеш набережною, він ніби тисне на тебе своєю пусткою, — розповідає 45-річна Катерина Мельник, продавчиня з кіоску неподалік. — Усе дитинство пам’ятаю його таким — недобудованим, сумним. Хоч би вже щось із ним зробили». Дехто навіть жартує, що готель став туристичною «пам’яткою» — щороку сюди приїжджають фотографи й урбаністи, щоб зафіксувати його занепад.
У 2023 році міська влада замовила експертизу, яка показала: демонтаж «Паруса» коштуватиме щонайменше 10 мільйонів доларів. Аби знести будівлю безпечно, потрібно розібрати її по частинах, адже вибуховий метод може пошкодити набережну й сусідні будинки. Таких грошей у бюджеті немає — війна й економічна криза змусили відкласти проєкт на невизначений термін.
Доля готелю залишається предметом суперечок. Є три основні сценарії, які обговорюють у Дніпрі. Перший — знесення. Прихильники цієї ідеї, включно з мером Філатовим, вважають, що «Парус» — це невиправний символ занепаду, який псує вигляд міста. На його місці пропонують облаштувати парк або сучасний громадський простір. «У нас немає зайвих 50 мільйонів доларів, щоб добудувати це чудовисько, але знести його ми зобов’язані», — заявив Філатов у інтерв’ю 2024 року.
Другий сценарій — реконструкція. Деякі архітектори й інвестори вважають, що готель можна врятувати. У 2021 році київська компанія «Ковальська» пропонувала викупити об’єкт і перетворити його на багатофункціональний комплекс із готелем, офісами й апартаментами.
За їхніми підрахунками, проєкт обійшовся б у 70–80 мільйонів доларів, але міг би окупитися за 10–15 років. Та війна зірвала переговори, а інвестори поки не повертаються до ідеї.
Звісно, існує і третій варіант — залишити все як є. Цей сценарій найменш популярний серед городян, але найімовірніший через брак фінансів. «Парус» може простояти ще десятки років, повільно руйнуючись, доки природа й час не зроблять свою справу. Екологи вже б’ють на сполох: бетон кришиться, а хімічні речовини з будівельних відходів просочуються в ґрунт і річку.
Майбутнє «Паруса» залежить від багатьох факторів: економічної стабільності, політичної волі й готовності інвесторів ризикнути. Поки ж він стоїть — мовчазний свідок епох, що минули, і водночас загадка для тих, хто прийде після нас. Чи стане він символом відродження Дніпра, чи так і залишиться бетонним нагадуванням про нездійснені плани? Час покаже.
