Задовго до того, як було засновано Дніпро, на його території розташовувалися поселення козаків. Це не подобалося польській владі, землі якої весь час зазнавали набігів запорожців. Особливо їх засмучували Кодацькі пороги. Адже саме через них селяни втікали до Запоріжжя, де ставали козаками. Тож у липні 1635 року на Польській Русі (частина України, яка була підконтрольна Польщі) було засновано фортецю Кодак, яка мала стати своєрідним сторожем для січовиків.
Причин чому було побудовано фортецю Кодак – дві. Перша – це бажання Польської влади перекрити козакам прохід до Чорного моря та зменшити кількість кріпаків, які втікали до Війська Запорізького. Друга причина плавно випливає з першої – очищення дніпровських берегів від запорожців. Поляки вважали, що саме Кодацький поріг є ключем до Запоріжжя.
Крім того, з метою остаточного припинення морських походів у володіння турецького султана військовим інженерам було наказано вивчити місцевість у руслі Дніпра для будівництва «замку з пішим та кінним гарнізоном». На спорудження фортеці сейм асигнував 100 тисяч польських злотих.
Саме будівництво доручили французькому інженеру Гійому Левассеру де Боплану, який згодом, після повернення на батьківщину (1651 р.) опублікував свою знамениту працю «Опис України», що дала нащадкам найцінніші відомості про історію, географію, культуру нашої Батьківщини. Місце для фортеці, яка мала відрізати Запоріжжя від України, талановитий військовий інженер вибрав дуже вдале — на високому правому березі, у закруті Дніпра, біля першого порогу, який з давніх-давен носив назву Кодак.
За будівництвом особисто спостерігав коронний гетьман Станіслав Конецпольський, тому роботи силами полонених кримських татар і селян велися форсованими темпами. Вже наприкінці літа 1635 року над порогом виріс «редуть бастіонного типу» з високими, у 10 сажнів, валами та глибоким ровом. Комендантом гарнізону, що складався з двох ескадронів драгунів, був призначений французький полковник Жан Маріон — людина сувора, яка не дозволяла козакам навіть рибалити на Дніпрі.
Пройти фортецю на човнах було вкрай складно — закрут річки дозволяв гарнізону вести спостереження на великій відстані і обстрілювати «порушників», у разі потреби, з гармат. Природною перешкодою був і сам поріг, подолати з ходу який могли лише досвідчені речники. Наявність фортеці давала ще одну перевагу — контролювалося гирло річки Самара, яка впадає в Дніпро трохи вище за течією. Справа в тому, що козаки не завжди могли повернутися з морських походів на Запоріжжя зворотним шляхом Дніпром. У разі, якщо його пониззя було міцно заблоковано турками та татарами, запорожці огинали Крим, проходили через Керченську протоку та Азовське море, а потім річковою системою, коли на човнах, а коли і волоком, — через річки Міус, Вовчу та Самару потрапляли у Дніпро трохи вище за пороги.
Саме так, через місяць після завершення будівництва Кодака, у серпні того ж 1635 року, повертався з морського походу загін козаків на чолі з Іваном Сулимою. На превеликий подив на першому порозі вони побачили польську фортецю. Вночі три тисячі козаків раптово напали на укріплення і перебили майже весь гарнізон, що складався з 200 найманців-драгунів. Врятувалися лише 15 драгунів, які перебували у роз’їзді. Розправа над комендантом, який зазіхнув на вільності запорізькі, була жорстокою. За описом Львівського літопису, його «живо взявши, наперві руки ізсікли і за пазуху вклали, і у плюндри пороху насипали і поставили біля столбу над Дніпром, і запалили, і порох го втиснул в Дніпр».
Козаків-бунтівників згодом знайшли польскі каральні загони, ватажків (зокрема і Сулиму) захопили і стратили у Варшаві. А саму фортецю вирішено було відновити. Реконструкцією керував інженер Фрідріх Геткант, який раніше зводив укріплення у Львові, Городищі, Хмільнику та інших містах. Оновлена Кодацька фортеця стала майже втричі більшою за колишню, було збудовано католицький костел і монастир, православну церкву.
Посилилися й заходи безпеки. За повідомленням польського шляхтича Б. Машкевича, на високих валах було встановлено потужну артилерію. Перед заходом сонця ворота зачинялися, міст через рів піднімався і в фортецю не пускали нікого, навіть у разі нагальної потреби. Вночі на валах постійно перебували дозори на чолі з черговими офіцерами.
Після відновлення фортеці на Кодак завітав сам коронний гетьман С. Конецпольський. Дорогою до своєї почету він запросив і козацьку старшину, щоб продемонструвати могутність польської влади. Оглянувши Кодак, гетьман із усмішкою, поглядаючи на козаків, заявив, що тепер уже фортеця стала неприступною. Тим не менш, чигиринський сотник Богдан Хмельницький, що знаходився в свиті, ніби ненароком помітив: «Manu facta — manu distruo». Цей вислів означає що те, що людиною збудоване — людиною може бути і зруйноване. Так згодом і сталося.
Після початку повстання 1647 року фортеця опинилась у глибокому тилу козаків. Звісно, її існування було неприпустим для Хмельницького і він віддав наказ захопити її.
Для захоплення Кодака було відправлено загін із трьох полків на чолі з ніжинським полковником Прокопом Шумейком, який змором змусив 1 жовтня 1648 гарнізон фортеці здатися на милість переможців. Облога тривала більше місяця, але умови капітуляції були не дуже принизливими. Козакам дісталися усі 13 гармат. Але польським жовнірам на чолі з комендантом Гродзіцьким, а також послу польського короля Стефану Чарнецькому, який опинився у фортеці, запорожці гарантували вільний вихід із прапорами та особистою зброєю.
Під охороною козаків нечисленному гарнізону – близько 200 осіб – вдалося пройти лише частину шляху. Під Чигирином поляків роззброїли озброєні селяни, декого вбили, іншим вдалося втекти. Живим залишився і Стефан Чарнецький, який згодом здійснював наджорстокі каральні походи в Україну.
Деякий час фортеця пустувала. Згодом козаки самі використовували її задля захисту від набігів кримських татар та турків. У ролі своєрідного форпосту Січі у бурхливих подіях другої половини XVII століття Кодак неодноразово згадується в історичних документах. Так у жовтні 1662 року царський стряпчий Григорій Косагов, посланий з російськими військами на допомогу запорожцям, повідомляв Москву про необхідність зміцнення та постачання Кодака, який поляки знову хотіли захопити.
Пізніше контроль над фортецею, яка стала «ключом до Запоріжжя», неодноразово намагалися встановити кримські татари та турки, а за гетьмана Петра Дорошенка на Кодаку якийсь час стояв загін яничарів. Втім, згодом запорожці повернулись сюди і знов встановили свою владу над Кодаком.
Остаточно фортецю ліквідували вже за часів Петра І. Тоді гарнізон встав на бік гетьмана Мазепи, і дав бій російським військам. Згодом, за умовами Прутського світу в 1711 році Кодак був остаточно зруйнований і перестав існувати як фортеця. У передмісті Кодака з 1739 року почало відбудовуватись село Старі Кодаки, а 1775 року, після ліквідації Нової Січі, тут осіло чимало запорожців. Частина з них стала лоцманами на Дніпрі, і цей промисел існував аж до 1932 року, коли після будівництва Дніпрогесу річкові пороги пішли глибоко під воду.
Про колишні часи в селі ще довго нагадувала стара церква, збудована у «запорізькому стилі», однак і її знесли у 30-ті роки минулого століття. Тоді ж на березі Дніпра почав рости, як прірва, величезний гранітний кар’єр, який поступово з’їдав укріплення Кодаку. Частину їх громадськості вдалося відстояти у нелегкій «битві» з міськими чиновниками. Роботи в кар’єрі припинилися лише в роки перебудови, проте історичний ландшафт був безповоротно порушений.
