Наше місто може по праву пишатися власним історичним минулим. Літопис Катеринослава–Дніпропетровська, сповнений трагічних і звитяжних сторінок, створювався працьовитими і
творчими людьми, які примножували його красу, добробут, формуючи спільними зусиллями власну неповторну культуру, яскравий і впізнаний вигляд міста.
Історія Свято-Миколаївської (Брянської) церкви розпочинається у 1913 р., коли з нагоди святкування 300-річчя правління в Росії династії Романових катеринославські власті прийняли рішення про будівництво православного храму. За пропозицією правління Олександрівського Південноросійського (Брянського) заводу нова культова споруда мала бути зведена у західній частині міста на території Брянської колонії на Першій Чечелівській вулиці (сучасний проспект Сергія Нігояна).
За підтримки місцевих властей і у присутності губернатора 21 лютого 1913 р. відбулась урочиста закладка фундаменту, а вже за 28 місяців церкву було збудовано. Освячення храму в ім’я святого Миколая-чудотворця було проведене 17 травня 1915 р. єпископом Катеринославським і Маріупольським Агапітом. Відомо, що незадовго до цього у січні 1915 р. ще не до кінця споруджену церкву оглянув сам імператор Микола ІІ під час візиту до міста.
Новий православний храм будувався за рахунок коштів, внесених власниками і робітниками Брянського і Трубного заводів. Архітектором церкви був катеринославський архітектор Г. Туровцев, а внутрішні роботи виконав спеціально запрошений петербурзький майстер Є. Константинович.
Проте недовго віруючим довелося милуватися красою нової церкви, відвідувати служби, насолоджуватися церковним співом, адже з приходом радянської влади розпочалася нова сторінка
державно-церковних відносин, основним елементом якої була непримирима боротьба з релігією та церквою. Прагнучи побудувати атеїстичне суспільство, тобто витіснити релігію зі свідомості народу, а тим більше його «авангарду» – робітників, безвірницька влада хотіла позбавити віруючих їхніх релігійних святинь – храмів.
Уперше чутки про можливість закриття Свято-Миколаївської церкви зафіксовані ще в 1922 р., під час страшного голоду на Півдні України. Не потребує доказів той факт, щодержава скористалася трагедією для послаблення економічного становища церкви та її служителів. Прикриваючись декретом про вилучення церковних цінностей для допомоги голодуючим, повсюдно проводилися конфіскації цінного культового майна, арешти священиків і віруючих, які насмілилися чинити опір.
Кампанія вилучення цінностей не оминула і Брянську церкву. Будучи наймолодшою святинею Катеринослава, тут не були нагромаджені багатства, тому серед конфіскованих речей були лише коштовні кришка з Євангелієм, дві тарілочки, вінок і хрест. Водночас відчули на собі адміністративний тиск представники церковного кліру, яким правління заводу наказало виселитись із займаних осель.
Захищаючи служителів культу, група робітників і службовців у кількості 214 осіб подала до заводського управління колективну заяву про припинення виселення духовенства із заводських квартир. Утім заяву так і не було розглянуто – мовляв, завод має захищати інтереси виключно працівників підприємства.
Так, у 1925 році дане питання було порушено знову. Віддамо належне копіткій праці радянських
спецслужб з виявлення справжніх релігійних настроїв робітників у зв’язку з перспективою припинення діяльності храму й уникненням протидії. У відповідь на спроби властей закрити
храм церковні активісти, чорниці, пересічні віруючі серед трудящих району поширювали чутки, звинувачуючи радвладу в бажанні позбавити віруючих задовольняти їхні культурні потреби.
Намагаючись сфокусувати увагу громадськості на розбіжностях інтересів атеїстів-організаторів кампанії закриття й основної пролетарської маси, вони прагнули довести, що церква не проти влади, натомість питання про її закриття ініціюють «не стільки робітники-росіяни, скільки комуністи і жиди».
Частина парафіян рішучіше вимагала припинити переслідування церкви, погрожуючи забастовкою. Серед працівників підприємств ширилися прокламації та «летючки» із закликами сформувати делегацію до Г. Петровського, М. Калініна, щоб ті не дозволили закрити Брянську церкву. Унаслідок
протидії кампанії закриття церкви суттєво збільшилася кількість членів громади. Внаслідок опору громадськості церкву тоді більшовикам закрити не вдалося.
Дніпропетровський окрвиконком і Президія Дніпропетровської міської ради звернулися до Президії ВУЦВК з проханням санкціонувати закриття Брянської церкви. В обґрунтуванні йшлося про гостру житлову кризу в м. Дніпропетровськ і наміри перетворити церкву на книгозбірню, читальню, дитсадок тощо.
Для цього, мовляв, є всі підстави – вимоги 30 000 робітників закрити храм, кошти місцевих профорганізацій для переобладнання, а віруючим даної православної течії в самому місті та Нижньодніпровському лишається ще дві церкви. Рештою 14 храмами користувалися общини інших православних церков. На підставі зазначеного звернення рішенням ВУЦВК від 14 березня 1929 р.
Брянська (Свято-Миколаївська) церква м. Дніпропетровська була закрита.
Про те, наскільки «важливим» для більшовиків було приміщення Брянської церкви, свідчить хоча б той факт, що, позбавивши віруючих своєї святині, власті не квапилися із передачею споруди для культосвітніх потреб. Самі ж більшовики відзначали, що тривалий час будівля так і не була пристосована для виставки, а помешкання стояло запустілим із побитими шибками.
Трагічним апогеєм історії закриття Брянської церкви стали події 17 березня 1929 р., коли вранці міліціонер убив диякона цієї церкви І. М. Кузнєцова. Під час слідства з’ясувалося, що це сталося «просто через ненависть до попів». Це викликало чимало негативних висловлювань серед населення. Типово, що у скоєному переважно звинувачували владу.
На що тільки не перетворювали колишню Брянську церкву! Дитяча технічна станція, з другої половини 1930-х рр. – металургійна виставка заводу ім. Петровського, а згодом взагалі
складське приміщення.
Як і багато інших культових споруд, Брянська церква почала використовуватися за призначенням з 1941 року, тобто з моменту окупації, коли чимало храмових споруд було знову повернено віруючим. З початком чергового антирелігійного наступу 1961 року церква була знову закрита, а у 1979 році її було внесено до реєстру пам’ятників архітектури під захистом держави.
Дещо пізніше, у 1982 році облвиконком ухвалив рішення про перетворення Брянської церкви на Будинок органної та камерної музики, який за своїм прямим призначенням запрацював
у 1987 році після встановлення 12-тонного концертного органу.
