У Дніпрі чимало історичних місць, які змінювалися до невпізнання за минулі, дуже бурхливі 100 років. Створювалися і зникали площі, будинки і навіть цілі комплекси. Проте є в місті зовсім дивовижне місце – за останні 250 років тут все змінювалося до невпізнання цілих шість разів!
Наприкінці XVIII століття на місці слободи Половиці розгорнулося будівництво Катеринослава. Оскільки місто розвивалося досить повільно, будівництво проходило в основному в наддніпрянській частині, а все місто «тулилося» у кількох кварталах. Так ось, до середини XIX століття місцевість у районі оперного театру була західною околицею Катеринослава.
Тут закінчувалося місто. У перші десятиліття історії Катеринослава ця місцевість користувалася у жителів міста недоброю славою. Справа в тому, що за кілька кварталів по лінії нинішнього проспекту розпочиналися корпуси сукняної фабрики (приблизно від вулиці Столярова до вокзалу). Єдиний корпус, що зберігся зараз, побудований у 1825 році – колишній хлібозавод № 1 (проспект Яворницького, 106). Фабричні робітники мали погану славу бунтівників і бешкетників. Населення Катеринослава воліло обходити ці місця стороною, бо боялося крадіжок та бешкетів.
І ось наприкінці 1790-х років західна околиця Катеринослава була уподобана… тюремниками. Прямо на місці сучасного оперного театру було збудовано дерев’яний острог, який потім звався «Тюремний замок». В історії Катеринослава було два Тюремні замки, і це був перший із них. Це була одно-двоповерхова приземка споруда казарменного типу, без будь-яких архітектурних переваг. Однак із спорудою цієї будівлі пов’язана інтрига. Його автором став молодий архітектор, який розпочав кар’єру якраз у Катеринославі. І губернська в’язниця стала чи не першим значним проектом цього автора.
Архітектора звали Вільям Гесте (1761-1832), за походженням він був шотландцем, потім прибув до Російської імперії і прожив тут до самої смерті. Гесте кілька років пропрацював архітектором у Катеринославі наприкінці 1790-х років, залишив у «спадщину» острог. А потім він зробив блискучу кар’єру, став придворним архітектором двох імператорів – Олександра I та Миколи I, який створив зразкові проекти будівель та затверджував десятки генпланів міст.
Так ось, в 1817 Гесте затвердив генеральний план Катеринослава, за яким місто розвивалося кілька десятиліть. Шлях у велику архітектуру Гесте почав саме з непоказного острогу дома оперного театру. В острозі утримувалися кримінальні злочинці. За радянських часів було модно наголошувати, що разом із ними тут «томилися» борці із самодержавством.
На початку ХІХ століття місцевість навколо острогу стала називатися Острожною площею. Хоча площі як такої тут не було, просто незабудована пустельна місцевість. На плані міста 1810-х років за № 26 позначений «Острог дерев’яний». У історію Катеринослава цей острог увійшов як перша в’язниця, а ще завдяки романтичної історії, що з особистістю поета Пушкіна.
Як відомо, у травні 1820 року Пушкін провів два тижні в Катеринославі, будучи направлений сюди у розпорядження генерала І. М. Інзова як дрібний чиновник. Це була форма віддалення від двору та від столиць. Потім Пушкін захворів і був милостиво відпущений Інзовим на лікування на Кавказ.
Досі достеменно невідомо, чим займався і де жив Пушкін у Катеринославі. Існує маса здогадів, але всі вони ґрунтуються лише на переказах. Єдиний момент, про який казав і сам Пушкін – те, що перебування у Катеринославі подарувало йому фабулу одного твору.
За ті два тижні 1820 року, будучи в Катеринославі, поет застав випадок, коли двоє арештантів здійснили зухвалу втечу з острогу, перепливли в кайданах Дніпро і врятувалися. Цей катеринославський випадок став основою романтичної поеми Пушкіна «Брати-розбійники». Дослідники-пушкіністи у XX столітті висунули думку, що «Брати-розбійники» – це два брати Засоріних, які займалися підпільною діяльністю проти царського уряду. Ще на початку XX століття у місті Катеринославі зміцнилася думка, що арештанти, що надихнули Пушкіна, тікали саме з острогу дома майбутнього скверу.
Окрім напівлегендарної історії з «Братами-розбійниками» перший Тюремний замок Катеринослава нічим знаменитий не був. Він існував до 1840-х років, коли був знесений за ветхістю. Новий Тюремний замок, кам’яний, звели 1826 року на новій Тюремній площі на південний захід, на початку сучасної вулиці Савченка (другий Тюремний замок було зруйновано у революцію 1917 року).
На місці ж першого острогу влаштували перший парк атракціонів для простих мешканців Катеринослава. Це були різні примітивні дерев’яні гойдалки. При цьому елементів благоустрою на майдані практично не було. Тут у свята веселився простий народ. Тюремна площа після цього отримала нову назву – Гойдалка (Качельная площадь російською). Так тривало близько 50 років.
Між іншим, у 1850 році саме до Качельної простягнувся перший знаменитий бульвар на Катерининському проспекті (Яворницького), прокладений губернатором Андрієм Фабром. У 1847-1850 році було влаштовано дворядний бульвар на головному проспекті, від лінії вулиці Новодворянської (Вернадського) до Казенного саду (парк Глоби). Останній (на той момент) квартал бульвару пройшов якраз біля Гойдалки. Так потроху ця занедбана ділянка стала набувати ознак благоустрою і вписуватися в міський простір.
У 1880-х років місцевість Качельной площі вкотре пережила кардинальну реконструкцію. Тут закипіла бурхлива робота. На той момент місто «пішло» сильно далі на захід, у 1884 році було відкрито залізницю і відкрито будівлю вокзалу.
Качельна в той час вже виглядала острівцем невдоволення і «мозолила око». Міська влада вирішила упорядкувати ділянку та розбити тут великий сквер. Загалом треба сказати, що із зеленими насадженнями Катеринославу не дуже щастило. Сучасники XIX століття описують Катеринослав як запилене степове містечко, хоч і з губернським статусом. Нові сквери та парки з’являлися в місті лише завдяки забаганню якоїсь історичної особи. Приміром, прославився «своїми» бульварами губернатор Андрій Фабр.
Через тридцять років після прокладання Фабровського бульвару у губернатора знайшовся гідний наступник на ниві «деревонасадження», як казали ще 100 років тому. До речі, перший Фабровський бульвар саме закінчувався біля цьогорічного оперного театру.
Ініціатором робіт був міський голова Катеринослава Іван Михайлович Яковлєв. Ми мало знаємо про цю непересічну людину. Відомо, що був дійсним статським радником, камер-юнкером. Перший не-купець на чолі Катеринослава. Обраний на посаду у 1885 році. Яковлєв висунув програму модернізації міського господарства, яка в багнети була сприйнята частиною Міської Думи. Внаслідок цього Яковлєв добровільно подав у відставку з посади міського голови. Проте його авторитет був настільки великий, що його обрали повторно міським головою у 1887 році. До речі, саме за головування І. М. Яковлєва дуже яскраво відсвяткували перший 100-річний ювілей Катеринослава у травні 1887 року.
Міський голова Яковлєв у 1887 році, рівно 130 років тому, створив «свій» сквер на місці Качельной площі, який проіснував надалі рівно 90 років. Помер І. М. Яковлєв 8 березня 1893 року. На згадку про міського голови сквер на колишній Качельной площі, став називатися «Яковлівський сквер».
До революції Яковлівський сквер став окрасою проспекту. Він поєднував у собі красу благоустрою та масу суспільних функцій. Тут розважалася публіка середнього достатку – клерки, дрібні підприємці та торговці, ремісники, хатня прислуга. Сквер служив місцем для гастролей та виступів. Є інформація, що 30 жовтня 1889 року у сквері виступав відомий дресирувальник, родоначальник династії Дурових, Анатолій Леонідович Дуров (1864-1916).
Сквер був засаджений різними породами дерев: акації, клени, в’язи, бузок, жасмин та інші. У сквері знаходилися ресторан, тир, відкрита естрада з напівкруглою раковиною, гойдалка та атракціони, кіоски з водою та газетами. На початку XX століття в центрі скверу було влаштовано круглу клумбу з витонченим фонтаном. Доріжки у сквері посипалися черепашником.
Після впорядкування простору скверу на рубежі XIX-XX століть тут з’явилося й нове архітектурне оточення. Були збудовані будинок Трифонова з готелем «Європейський» (нині проспект Яворницького, 70), будинок Ільєва (реконструйований, кут проспекту та вулиці. Половицької), будівля Аудиторії народних читань (1896 рік, вул. Половицька, 5) – одна з головних театральних будівель. А у бік Дніпра за Яковлівським сквером розташовувалася Троїцька старообрядницька церква (до наших днів не збереглася).
Пройшла Революція та Громадянська війна. Яковлівський сквер благополучно пережив їх і непогано зберігся. Наразі він служив цілям відпочинку мешканців Дніпропетровська. Однак «карма» цього місця – схильність до постійних метаморфоз – все одно давалася взнаки.
Це виявилося у зміні назв скверу. Упродовж 1920–1930-х років він двічі змінював назви. Спочатку Яковлівський сквер перейменували на «сад імені товариша Раковського». Християн Раковський (1873-1941) — видатний політичний діяч і одна з найзагадковіших особистостей XX століття. У 1918 році відвідував Катеринослав, де у будівлі Зимового театру (театр драми та комедії) проходив ІІ з’їзд Рад України. Голова уряду Радянської України у 1919, 1920–1923 роках та водночас міністр закордонних справ. Соратник Лева Троцького. Пізніше його було репресовано та розстріляно. Раковському приписують текст «Червона симфонія», який популярний серед конспірологів і нібито описує таємні пружини «троцькістської змови» і багато деталей світової політики та економіки 1920-1930-х років.
Після того, як у 1927 році Раковського зняли з усіх вищих посад та заслали, зелений куточок його імені отримав абстрактну назву «садок імені 8 Березня». Доречі, яким бачили тоді майбутній Дніпро, можете почитати тут. Після війни сад чи сквер (його називали у документах по-різному) перетворився на повноцінний парк – «дитячий парк культури та відпочинку імені Сталіна». У центрі парку розташовувалося гіпсове погруддя вождя. Біля нього обов’язково фотографувалися групи дітей.
Після «розвінчання культу особистості» (1956 рік), з 1957 року дитячий парк було перейменовано на честь А. К. Войцеховича. Під цією назвою дитячий парк Войцеховича він відомий більшості городян старшого віку. На честь кого отримав свою останню назву Дитячий парк? Це досить яскравий місцевий політичний діяч.
Альберт Казимирович Войцехович (1877-1957) — революціонер, як раніше казали, «старий більшовик». Член партії з 1903 р. У 1917 р. став членом Катеринославської Ради робітничих депутатів. За радянських часів обіймав різні посади в обласному керівництві, був депутатом Дніпропетровської обласної ради. Нагороджений найвищою нагородою СРСР – орденом Леніна. Проте Войцехович прославився ще й діяльністю із захисту дітей, допомогою дитячих будинків. Усі свої заощадження (понад 100 тисяч рублів) він заповів на користь дітей.
Тож після смерті А.К. Войцеховича в 1957 р. його ім’я вирішили увічнити з розмахом: назвали вулицю та дитячий парк, а в його центрі встановили погруддя, – саме на тому місці, де раніше розташовувався пам’ятник Сталіну. Пізніше, коли парк було знищено, бюст (скульптор А.В. Ситник) перенесли до парку Чкалова (нині Глоби), який «успадкував» функції дитячого парку. Погруддя стояло багато років в оточенні дитячих атракціонів. На постаменті була оригінальна приписка: «За турботу про дітей від вдячних дніпропетровців». Цей бюст простояв до 2016 року, коли його було демонтовано в рамках «декомунізації», а вулиця перейменована на вул. Миколи Руденко.
Але ми трохи забігли вперед. Мало кому відомо, що після війни доля скверу опинилася під питанням і навіть порушувалося питання про його знесення. Справа в тому, що за планом відновлення міста парк взагалі мав бути ліквідований. Архітектори запропонували: від проспекту до Дніпра відкрилася б грандіозна перспектива з величезною площею на зразок «Марсового поля» у Ленінграді (сучасний Санкт-Петербург). Проте ці плани були реалізовані. Зелений масив був збережений і перетворений на Дитячий парк.
А ось за кількістю статуй Дитячий парк міг дати фору центральному парку. Тут знаходилися типові для епохи 1950-х років фігури дітей і звірів, що грають. Були тут погруддя Сталіна, пізніше погруддя Войцеховича, традиційний для радянських парків «Ленін у дитинстві», пам’ятник Зої Космодем’янській, хлопчики-піонери, лев і навіть… постать слона посеред цементного басейну, з хобота якого била струмінь води.
Дитячий парк займав площу лише три гектари. Цікаво було оформлено межі парку з боку проспекту Карла Маркса: у центрі розташовувалась колонада – пропілеї у стилі «сталінський ампір», а по периметру – розкішна огорожа в стилі класицизму, між іншим, така сама, як у парку імені Шевченка. Крізь пропілеї було видно пам’ятник у центрі парку: спочатку це було погруддя Сталіна, потім А.К. Войцеховича.
Проте вся пишність Дитячого парку відносно недовго тішила око. На початку сімдесятих років XX століття парк, що проіснував рівно 90 років, зник, перетворився на привид. Це було одне з найспірніших містобудівних рішень бурхливих 1970-х років. У цей час стрімко будувалися житлові масиви (Перемога, Червоний Камінь, Комунар, Парус, Сонячний та інші), будувалися перші хмарочоси («Лотос», «Будинок книги», «Парус»), десятки об’єктів. І водночас у місті зник цілий парк.
У 1974 році на місці Дитячого парку піднялася громада зі скла та бетону – театр опери та балету. Місто на Дніпрі ніколи не було особливо театральним – давалася взнаки економічна та політична специфіка. Однак після війни наявність Оперного театру у великому місті була обов’язковою. Після війни Оперний театр планували звести на місці сучасних костелу та Будинку спілок, тобто на протилежному боці проспекту.
У сімдесятих роках XX століття місто пішло на небезпечний компроміс – потрібно було в центральній частині вмістити нову театральну будівлю, і для цього пожертвували затишним парком. Під час будівництва театру було ліквідовано практично всю рослинність.
До того ж новий будинок вийшов, м’яко кажучи, не шедевром архітектури. Досі є загадкою, чому саме у Дніпропетровську, «закритому місті» брежнєвської доби, куди прямували ресурси та реалізовувалися масштабні архітектурні проекти, з’явилася така «слабенька» будівля Оперного театру. Адже наша будівля була доопрацьованим варіантом проекту Житомирського музично-драматичного театру (колектив під керівництвом архітектора Б. Жежеріна). Майже таку саму будівлю театру можна побачити і у місті Луцьк на Волині.
Звісно, все сказане жодною мірою не стосується самого Дніпропетровського академічного театру опери та балету – одного з найкращих театрів України. Він відкрився 1974 року прем’єрою опери «Оптимістична трагедія» і вже 43 роки радує широким репертуаром.
Натомість із оформленням площі біля оперного театру відносно пощастило. Хоча парку, звичайно, не повернеш, але оформленням простору займався знаменитий архітектор Павло Нірінберг . Поруч із театром звели басейн з оригінальним фонтаном та скульптурою «Муза», автор якої – відомий скульптор Юрій Павлов.
Вся ця пишнота була відкрита в листопаді 1974 року і названа «музичною феєрією». Після повені 1977 року «феєрія» постраждала, з перервами працювала, а після реконструкції 2002 року знову функціонує у теплу пору року. Фонтан складається з 6 каскадів та 190 струменів, щогодини тут використовуються 3,5 тонни води, обсяг фонтану – 672 кубометри.
Останні сорок із лишком років вигляд ділянки навколо оперного театру практично не змінювався. Хіба поступово навколо театру з’явилися клуби розваг, а десять років тому озвучувалися проекти будівництва позаду будівлі театру готельного комплексу. Залишки старого парку поступаються під тиском ринку. Така вже історична «карма» цього місця, і, можливо, на нього чекають чергові трансформації.
