10 березня 1908 року в невеликому тоді містечку Павлоград, що на Дніпропетровщині, в багатодітній родині обрусілих поляків народився Жозеф Якович Котін. П’ята дитина в сім’ї, він ріс серед чотирьох старших сестер у непрості часи.
Його життя – це історія людини, яка з нуля здобула знання, досвід і стала одним із найвидатніших конструкторів важких танків XX століття. Жозеф Котін не просто творив машини – він створював символи сили, які вплинули на хід Другої світової війни та залишили слід у військовій історії людства. Сьогодні ми розповідаємо про його внесок, зокрема про останній важкий танк, який став вершиною його інженерної думки.
Парові млини, які обслуговував батько, приносили доходи, яких вистачало життя і навчання сина і дочок у гімназіях. Перша світова та громадянська війни перетворили життя павлоградців на справжнє пекло. Безперервні пограбування посилили голод. Ніхто не міг зрозуміти, чому люди, які росли хліб, що постачали добірним борошном Королівський двір Великої Британії, найбільші міста Росії та Туреччини, зрештою залишилися без хліба, вимирали сім’ями.
Рятуючись від кривавого терору, насильства та пограбувань, родина Котиних бігла до Харкова. Тринадцятирічний хлопчик Жозеф пішов на Харківську біржу праці. Брався за
будь-яку роботу. Тільки 1924 року вдалося влаштуватися слюсарем котельно-механического заводу «Праця». Вже тут виявилася творча натура Жозефа – він удосконалив слюсарні лещата та отримав на них патент. У 1927 році Котін закінчив вечірній рабфак і на вимогу батьків вступив до медичного інституту, але його вабила техніка.
Перевівся на механічний факультет Харківського технологічного інституту. Після закінчення третього курсу у 1930 році разом з іншими відмінниками навчання спрямований у
Військово-технічну академію (м. Ленінград). Саме тут розпочався його шлях до слави.
Його дипломний проєкт – колісно-гусеничний танк на базі вантажівки АМО-3 – привернув увагу викладачів, і Жозефа залишили в академії як інженера-конструктора. Вже тоді він проявив себе новатором: розробив кулеметну установку для мотоцикла, а згодом очолив власний проєктно-конструкторський відділ. Під його керівництвом удосконалювали важкий п’ятибаштовий танк Т-35 і вирішували складні завдання, як-от десантування плаваючих танків Т-37.
У травні 1937 року Котін отримав призначення посаду головного конструктора спеціалізованого конструкторського бюро (СКБ-2) найбільшого країни Кировського заводу. Саме в цей період народилися легендарні важкі танки, які змусили ворогів тремтіти на полях битв. У лютому 1939 року в СКБ-2 розпочали розробку однобаштового важкого танка КВ (Клим Ворошилов). Доречі, на ньому стояв двигун В-2, розроблений в Харкові.
З початком Великої Вітчизняної війни утворюється Наркомат танкової промисловості, і Котина призначають заступником наркома. З того часу Котін став ключовою фігурою в організації виробництва танків на Уралі, в так званому «Танкограді». 1943 року Котін став начальником і головним конструктором Дослідного танкомоторного заводу №100, який відділився від Кіровського заводу, евакуйованого до Челябінська. Окрім випуску стандартних машин, з’являлись і експериментальні моделі – КВ-7 із кількома гарматами, вогнеметний КВ-8 і КВ-9 із 122-мм гаубицею.
Наприкінці 1942-го Котін розпочав роботу над новим проєктом – важким танком «ІС» (Йосип Сталін). Ця серія стала еволюцією КВ, отримавши потужнішу броню, кращу маневреність і гармати, здатні знищувати будь-які цілі. До кінця війни колектив Котіна розробив понад 50 бойових машин, з яких 13 типів важких танків і самохідних гармат пішли в серійне виробництво. На ЧТЗ за роки війни виготовили понад 18 тисяч одиниць техніки – вражаючий результат, який приніс Котіну звання Героя Соціалістичної Праці та чотири Сталінські премії.
Після перемоги у Другій світовій війні Жозеф Котін продовжував працювати над удосконаленням важких танків, прагнучи створити машину, яка б відповідала викликам нової епохи холодної війни. Одним із його повоєнних проєктів був «ІС-4», запущений у серію в 1947 році, але справжньою вершиною його творчості став «Т-10» – танк, який історики визнають останнім класичним важким танком у світі.
Розробка «Т-10» почалася в кінці 1940-х на базі досвіду, отриманого від серії «ІС». У 1953 році танк пішов у серійне виробництво, а згодом з’явилися його модифікації – «Т-10А», «Т-10Б» і «Т-10М». Ця машина важила 52 тонни, мала броню товщиною до 250 мм у лобі башти й оснащувалася 122-мм гарматою М-62-Т2 (у версії «Т-10М»), здатною пробивати найсучаснішу на той час броню. Котін прагнув поєднати в «Т-10» міць і маневреність, адаптувавши важкий танк до змін у військовій тактиці. Виробництво тривало до початку 1960-х, і загалом було випущено близько 1500 одиниць – значно більше, ніж «ІС-4». Згодом машини неодноразово модернізовувались.
«Т-10» став останнім у своєму класі, адже після нього СРСР остаточно перейшов до концепції основних бойових танків, таких як Т-62 і Т-64, які замінили важкі машини. Технологічний рівень машини надовго випередив свій час. Рівень прицілу, яким оснащувався танк, було досягнуто лише на набагато більш пізньому Т-64Б, також Т-10М вирізнявся чудовою плавністю ходу.
Тим не менш, ера броньових гігантів завершилася, і Котін, можливо, не усвідомлюючи цього, поставив фінальну крапку в історії важких танків. Саме «Т-10» і його модифікації стали лебединою піснею епохи, яку він так блискуче уособлював. Ці танки ще довго стояли на озброєнні, аж до розпаду СРСР і були пущені на переплавку лише на початку 1990-х в рамках безглуздого знищення армії.
Жозеф Котін був не лише інженером, а й організатором із залізною волею. У роки війни він керував евакуацією заводів із Ленінграда на Урал, налагоджував виробництво в нелюдських умовах і водночас вів наукову роботу. Після війни його призначили заступником міністра оборонної промисловості СРСР, а згодом він очолив науково-дослідний інститут у Ленінграді. Там Котін займався не лише танками, а й тракторами, зокрема важкими машинами для освоєння цілини.
Особисте життя конструктора залишалося в тіні його кар’єри. Відомо, що він одружився з Наталією Поклоновою, яка стала його надійною підтримкою та колегою, адже теж закінчила ту саму академію в Ленінграді, власне там вони і познайомились.
Жозеф Котін помер 21 жовтня 1979 року в Москві, залишивши по собі не лише танки, а й цілу школу інженерної думки. 1986 року альпіністи Дніпропетровська здійснили сходження на безіменний пік Тянь-Шаню заввишки 4820 м, назвали підкорену ними вершину на честь славетного інженера та встановили меморіальну дошку.
Сьогодні його машини стоять у музеях по всьому світу, нагадуючи про епоху, коли важка броня була королевою полів бою. В Україні, на його малій батьківщині, про Котіна згадують рідше, ніж у Росії, але його внесок у світову історію танкобудування незаперечний.
Т-10 став не лише останнім важким танком Котіна, а й уособленням його прагнення до досконалості. Можливо, він і не здогадувався, що завершує цілу еру, але саме це робить його постать такою значущою. Від павлоградського хлопчика до творця справжньої броньованої легенди – життя Жозефа Котіна є прикладом того, як талант і праця однієї людини можуть змінити хід історії.
