Наразі роботи Вадима Сідура добре відомі перш за все за кордоном. А от на батьківщині, а зокрема – і в рідному для майстра Дніпрі його пам’ятають не так вже і багато людей. Чому так сталося і чим відомий Вадим Сідур – читайте далі.
Народився Вадим Сідур у 1924 році у тоді ще Катеринославі (місто не встигли перейменувати у Дніпропетровськ). Його батько, Абрам Яковлевич, працював на різноманітних посадах економістом і був «не останньою» людиною в місті.
Дитячі роки майбутнього художника і скульптора припали на часи Голодомору. Він запам’ятав трагедії окремих людей і сімей, що спостерігав на вулицях міста. Та і сам Вадим дуже недоїдав у ті часи, як він сам згадував у своїй книзі.
У Дніпрі Вадим з сім’єю жив аж до початку війни між Німеччиною і СРСР. За час перебування в нашому місті Сідур встиг повчитись у середній школі №33, а також в художньому гуртку при цій школі. Тогочасною мрією Сідура було стати лікарем, але ця мета так і не справдилася.
Оскільки батько Вадима був євреєм, вони виїхали з міста. Спочатку евакуювались на Кубань, а вже згодом — в місто Сталінабад (сучасне Душанбе). Там Сідур закінчив школу і пішов на роботу, учнем токаря.
Втім, дуже скоро його мобілізували до армії. В деякій мірі йому пощастило — не одразу відправили на передову, а відправили у кулеметне вчилище, готуватись на офіцера — командира кулеметного взводу. Навчання в Кушці було дуже тяжким – самодури-офіцери, постійний голод та сувора дисципліна.
Але незважаючи на все це, Сідур таки став офіцером і потрапив на фронт. Зокрема, звільняв він і своє рідне Дніпро. Побачив Сідур і те, що залишилось від рідного будинку – лише пічну трубу. Дуже скоро Сідур був тяжко поранений. Сталося це у бою за село Латівка на Криворіжжі. Куля німецького снайпера потрапила йому в обличчя.
Але на цьому війна для Вадима і закінчилася. Зрештою, поранення в деякій мірі і допомогло йому стати скульптором.
Оскільки Вадим був демобілізований за інвалідністю, то спробував втілити мрію дитинства та вступити до Медичного інституту в Сталінабаді, але провчився там лише рік. Як сам казав згодом – зрозумів, що не зможе призвичаїтись до людських страждань.
На одну з чергових операції довелось їхати до Москви. Сідур вирішив поступити там у Строгановське училище, яке готувало майбутніх скульпторів. Восени 1945 року Сідур вступає на факультет монументальної та декоративної скульптури.
Об’єднавшись з двома скульпторами-друзями, Сідур починає творити у їх спільній майстерні. Вони виставляються на відомій III виставці молодих художників, яку розкритикували партійні органи. Комуністи стверджували, що частина авторів (зокрема і Сідур) творили під впливом «буржуазного дегенеративного мистецтва». Насправді ж вони просто не виконали робіт згідно лінії партії, тобто того що все добре і партія веде країну до кращох долі.
У роботах Сідура кінця 1950-х років ми можемо бачити намагання відобразити звичайну людину, а також відображення у скульптурі як того непростого часу взагалі, так і сприйняття свого особистого трагічного і болісного життєвого досвіду.
Надалі Сідур працює як в сфері скульптури, так і як художник. Перенесений інфаркт обмежив його у праці з каменем, тому деякий час він присвятив себе графіці. Втім, саме у 1960-і Сідур створює одну зі своїх визначних робіт – «Поранений».
На батьківщині тривалий час роботи Сідур вважалися «зайве пацифістськими». Адже вони не прославляють військову звитягу, а оголюють потворну сутність агресії. До того ж, після 1962 року посилились репресії проти представників сучасного мистецтва, яке Хрущов відверто не прийняв і не розумів. Хоча, зрештою, як ми знаємо, надгробний пам’ятник на могилі радянського вождя зробив Ернст Нєізвєстний – якраз один з тих, кого Хрущов обзивав останніми словами.
Але повернемось до Сідура. Йому, щоб вижити, залишалося виконувати замовлення на міські декоративні скульптури та надгробки. А ось Європа виявилася готовою прийняти думку автора.
Так сталося, що Сідур познайомився з Карлом Аймермахером, відомим німецьким спеціалістом зі славістики. Той багато чув про творчість скульптора, але бажав познайомитись особисто. Знайомство не тільки переросло в міцну дружбу, але і дало змогу Сідуру набути визнання. Аймермахер організовував виставки його робіт за кордоном. Також у ФРН та США з’явились скульптури, створені за його кресленнями та проектами.
Серед них можна згадати «Треблінку» (Берлін, 1979 рік), «Пам’ятник загиблим від насильства» (Кассель, 1974), «Той, що закликає» (Дюссельдорф, 1985) та інші. У той же час в СРСР роботи у Сідура майже не було.
Мало того, всередині країни у нього постійно були проблеми з «компетентними органами». Дізнавшись, що роботи майстра відомі за кордоном, йому обмежували можливість заробляти ілюстраціями. Втім, Сідур підробляв замовленнями на надгробні пам’ятники (зокрема, академіку Ігорю Тамму).
Скульптор, як і раніше, жив у Москві. У 1984 році він переніс другий інфаркт, який став для нього передостаннім. Він вже більше не міг працювати с каменем, і займався лише графікою. Багато з його майбутніх робіт лишилися тільки на папері.
Третього інфаркту серце скульптора і художника вже не витримало. Помер Вадим Сідур 26 червня 1986 року. Вже після його смерті в м. Пушкін було встановлено пам’ятник під назвою «Формула скорботи», присвячений трагедії єврейської спільноти міста. Його було створено за точним малюнком Сідура іншим скульптором.
Так сталося, що більшість визначних робіт майстра опинились за кордоном. Тому і знають його більше як майстра саме у західних країнах, а не на Батьківщині. До того ж, працював він у Москві, тому його часто вважают російським скульпором – хоча це було зовсім не так.
