Друга світова війна змінила долі людей, на війні хтось ставав героєм, а хтось злочинцем. Останні після війни відповідали за злочини перед державою та людством. До таких антигероїв і відносились вахмани.
Хід війни показав німцям, що підрозділи поліції з колабораціоністів народів СРСР цілком можуть використовуватись і для розстрілів, і для охорони концтаборів. Щоправда, їх «непрофесіоналізм» призводив до зриву поставлених завдань щодо виявлення серед полонених прихованих комуністів або євреїв.
Тому нацисти вирішили готувати персонал самостійно, та з німецькою педантичністю їх вчити. У містечку Травники за 30 км від міста Любліна на території колишнього цукрозаводу притулився спеціалізований заклад, який навчав професійних наглядачів із колишніх громадян Радянського союзу, переважно українців, для охорони фашистських концтаборів. Контора називалася «Навчальний табір СС Травники» (Ubungslager SS Travniki).
Східних вихованців, навчених ремеслу охоронців, називали «травниками» чи «аскарами». Діяти табір почав із липня 1941 року спочатку як табір для радянських військовополонених та цивільних осіб. Головою цього табору був гауптштурмфюрер СС Герман Хефле. З вересня 1941 року і до липня 1944 року, до кінця німецької окупації, табір став використовуватися як тренувальна база для охоронців з радянських колабораціоністів.
«Травники» мали чотири звання – wachman, oberwachman, Gruppenwachmann, zugwachman. Відзнаки були відмінними від СС — чистий погон, одна, дві, три лички. Взводом міг командувати командир із травників, а ротою вже німець для надійності.
Основним джерелом для набору вахманів були радянські ж військовополонені. Серед них знаходилось багато бажаючих «піднятись» над загальною спільнотою військовополонених. Курс підготовки охоронця тривав приблизно півроку і включав вивчення методики конвоювання та охорони ув’язнених, фізпідготовку, стрільбу.
Після закінчення курсу «травники» розподілялися з охорони таборів смерті Собібор, Хелмно, Майданек, Бельзець, Треблінка та концентраційних таборів — Освенцім, Штуттхоф, Бухенвальд та інших. Географія об’єктів говорить про те, що цінних «травників» використовували лише на території Західної Європи, тоді як в окупованій частині СРСР для охорони численних дрібних таборів використовувалися ненавчені охоронним премудростям поліцаї.
В тодішньому Дніпропетровську у 1961 році було розпочато карну справу. У злочинній діяльності на території табору смерті Белжец було звинувачено шістьох осіб: О. О. Зуєва, М. І. Мамчура, Г. Т. Линкіна, О. Д. Лазаренко, В. І. Загребаєва, Т. Г. Олейника. Шлях до вахманства у більшості звинувачених був однаковий. Усі вони були вихідцями з України, із селянських родин. На початок війни були призвані до лав Червоної армії, а в боях на території Західної України потрапили у німецький полон. Були відправлені на навчання у табір Травники, а потім проходили службу у таборі смерті Белжец та інших таборах, таких як Освенцим і Бухенвальд.
Після війни вони були засуджені за несення служби у вищевказаних таборах, окрім Белжеца, так як цей факт кожен з них ретельно приховував перед слідством. У червні 1966 р. усі підозрювані були заарештовані, оскільки двоє з трьох перших заарештованих: Олейник та Лазаренко проживали у Дніпропетровській області, тому і слідство, і суд відбувалися у Дніпропетровську.
Об’єднуючою складовою у цій справі стала їхня діяльність у таборі смерті Белжец. Їм інкримінувалось, що, будучи радянськими військовополоненими, вони зрадили Вітчизну, перейшовши на бік ворога, і у складі групи СС брали безпосередню участь у знищенні єврейського населення.
Слідство надзвичайно гальмувалося декількома факторами: перший – злочин було вчинено на території іншої держави, другий – події відбувалися більше 20-ти років тому. Слідчі робили десятки запитів до Польщі, а також до Москви для того, щоб зібрати матеріал про табір смерті в Белжеці в цілому, та про діяльність підозрюваних зокрема.
Підозрюваним були висунуті звинувачення, що стосувалися їх спільної роботи, та звинувачення у злочинах, що вони вчиняли самостійно. До спільних звинувачень належали такі: будучи вахманами на службі військ СС у таборі смерті Белжец, несли охорону табору, речей в’язнів та робітників табору, займалися вивантаженням трупів із газових камер, приймали участь у знищенні в’язнів, охороняли дротовий прохід, коли вивантажували в’язнів та гнали їх до газових камер. Особисто ж вони приймали участь у вбивствах в’язнів, крали їх речі та перепродавали їх.
У 1967 р. справу було передано до суду. У рамках судового засідання зазначених осіб звинуватили за ст. 56 ч. 1 Кримінального Кодексу УРСР. За нею підсудним інкримінували державну зраду, у формі «переходу на бік ворога у воєнний час, або у бойовій обстановці, подання іноземній державі, або її представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти УРСР».
Було прийняте рішення, що судове засідання пройде у відкритому порядку з максимальним залучення громадськості та ЗМІ. Підсудним надали адвокатів. Лазаренко відмовився від послуг адвоката, мотивуючи це тим, що не вважає себе винним. Але під час судового засідання було вказано, що, не дивлячись на відмову від адвоката, адвокат повинен бути присутнім, бо за законом смертний вирок може бути винесений лише у його присутності. Тобто ще на початку слухання суддя здогадувався, який вирок буде винесено.
10 лютого 1967 р. почалося судове засідання. Вів процес Головуючий виїзної сесії військового трибуналу Київського військового округу А. Е. Бушуєв.
В якості громадського обвинувача було обрано представника обласної секції «Ветеранів Великої Вітчизняної війни та у минулому в’язнів нацистських концтаборів при Дніпропетровському історичному музею» Г. Я. Велогоненка. Як бачимо, обрання головуючого з цієї секції робилося з метою створити резонанс при порівняні героя війни, який виступає у суді проти звинувачених у зраді, створюючи образ справедливого з моральної точки зору суду.
З початку слухання усі звинувачені визнали свою провину частково, відкидаючи найтяжчі з них, а О. Д. Лазаренко винним себе не визнав. На запитання прокурора про свою діяльність у німецькому полоні підсудні в один голос відповідали, що вони були безвільним знаряддям у руках катів. На суді О. Д. Лазаренко відмовився від того, що він був на посаді вахмана, зазначаючи, що працював як звичайний військовополонений.
Першим, свідком по цій справі був І. Й. Волошин (колишній вахман табору смерті Белжец), який розповів суду про вбивство О. О. Зуєвим старої єврейської жінки, участь у вбивстві двох дітей М. І. Мамчуром, участь у розстрілі групи в’язнів О. Д. Лазаренко та вбивство ним робітника табору. По суті судове засідання перетворилося на очну ставку між свідком І. Й. Волошиним і частиною підсудних, які усі його свідчення відкидали. Інші свідки дали показання про те, що бачили підсудних у якості вахманів та те, що вони виконували свої функції, наприклад, конвоювали євреїв до газових камер.
На диво, адвокати не просто відбували номер. Всі адвокати виступили зі схожими заявами. У них йшлося про те, що заяви свідків нічим не підкріплені. Тому не можуть бути підставою для засудження обвинувачуваних.
Самі ж засуджені просили для себе помилування в останньому слові. Але Лазаренко, як і раніше, стояв на своєму. Він розкритикував суд, назвав його «позорным судилищем». Зазначив що його провина лише у тому, що він не зміг втекти з полону. Далі він критикував радянське військове командування:
«Если бы нашим пограничникам своевременно прислали в помощь дополнительную армию, если бы на нашу територию не допустили немецких самолетов…, [то] командирам нашим нужно было организовывать сопротивление, а не бежать на единственной автомашине».
Вирок було проголошено 28 лютого 1967 року. За ним О. О. Зуєва, Т. Г. Олейника, О. Д. Лазаренка та М. І. Мамчура повинні були розстріляти, а їх майно конфіскувалося. Виняток становив Г. Т. Линкін, якого відправили відбувати покарання строком на 15 років. Але враховуючи те що він два роки перебував у фільтраційному таборі вирок скоротили до 13 років.
Після вироку підсудні та адвокати почали відправляти касаційні скарги зокрема Н. М. Шиш вважав що замало підстав у звинувачені. Всі інші адвокати, також вважали покази більшості свідків недостовірними, так як їхні свідчення були плутані, та несли особисту зацікавленість бо більшість свідків були колишні вахмани і хотіли перекласти свою вину на плечі підсудних.
В результаті касації лише підсудному Г. Т. Олейнику замінили смертний вирок на 15 років у трудовому таборі. Враховуючи відбуті ним п’ять років ув’язнення за минулою справою, то строк скоротили до 10 років.
