Професора Іваненка добре згадають всі, хто навчався на історичному факультеті ДНУ. Ім’я відомого українського фахівця-історика, авторитетного організатора історичної науки в Придніпровському краї добре відоме не тільки в Україні, а і за її межами.
Майбутній науковець народився в родині, де завжди в пошані були такі цінності, як людяність, відповідальність та працелюбність. Батько – Василь Іванович Іваненко (1913–1987) походив з незаможної селянської родини, яка мешкала в селі Кислянка сучасного Синельниківського району.
Після нападу нацистської Німеччини на СРСР у 1941 р. Василь Іванович брав участь у бойових діях на Південному фронті. Потрапив в оточення і навіть в полон, але зміг втекти. Тож незабаром він долучився до розгортання на окупованій нацистами Дніпропетровщині руху опору, очоливши з 1942 р. радянське підпілля в Синельниковому. Після війни, від 1951 р. очолював колгосп ім. Суворова в селі Нова Дача Павлоградського району Дніпропетровської області.
Не менший позитивний вплив на виховання Валентина Іваненка мала його мати – Параска Кузьмівна Іваненко (1917– 2001. До війни, маючи неповну середню освіту, вона працювала в органах РАЦСу. Під час війни працювала на військовому заводі.
У 1954 р. родина Іваненків переїхала до села Булахівка Павлоградського району. Незабаром Василь Іванович і Параска Кузьмівна почали відігравати помітну роль у житті сільської громади. Адже саме тут понад двадцять років (до 1976 р.). В. І. Іваненко працював головою колгоспу «Україна», вивівши його у ряд зразкових не лише в області, а й в республіці, а його дружина стала одним із зачинателів спорудження місцевого дитячого комбінату (який згодом і очолила), присвятивши багато років шляхетній справі виховання дітей односельців. Зрештою, старші Іваненки залишили помітний слід у пам’яті мешканців села, які й досі згадують їх добрим словом.
Родина Іваненків мала трьох дітей. Син Валентин, який народився 14 січня 1948 р., – був молодший. Зазначимо, що дитинство та юнацькі роки Валентина Іваненка проходили в дружній сімейній атмосфері. Після закінчення в 1966 р. Булахівської середньої школи перед юнаком постало питання подальшого життєвого та професійного вибору. При цьому визначальну роль у виборі майбутнього фаху відіграв директор школи і водночас учитель історії Ю. Г. Махрук, який, як згадував Валентин Васильович, був учителем за покликанням, досконало знав свій предмет і мав чималий ораторський хист.
У підсумку В. Іваненко вирішив, незважаючи на великий конкурс (25 осіб на одне місце), поступати на історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. У 1966 р. абітурієнт Валентин Іваненко успішно подолав відбірковий бар’єр, склавши на «відмінно» всі три іспити – з історії СРСР, української мови та літератури, а також з німецької мови та став студентом ДДУ.
Студентство Валентина Васильовича тривало в перші роки після відновлення історичної спеціальності в університеті. Звичайно, тоді ще помітно не вистачало кадрів вищої кваліфікації, бракувало і власних аудиторних приміщень для занять.
Звичайно, на роботі науково-педагогічних працівників факультету та й, взагалі, на студентському навчанні не могла не позначитися ідеологізація історичної науки в СРСР, жорсткі вимоги партійно-радянської системи в царині висвітлення тих або інших історичних подій, діяльність органів цензури. Отже, давався взнаки той факт, що всі були вимушені працювати, так би мовити, у певній системі координат.
Роки навчання в аспірантурі були заповнені творчою, дослідницькою роботою, опрацюванням в архівах Москви, Києва, Харкова, Чернігова, Кіровограда, Запоріжжя, Мелітополя та Дніпропетровська важливих джерельних комплесів, які стали міцним підґрунтям дисертаційної роботи В. В. Іваненка на тему «Деятельность советской секции МОПР в 1933–1937 гг. (на материалах Украинской ССР)».
Зрештою, достроково, 6 червня 1974 р., у спеціалізованій вченій раді історичного факультету ДДУ аспірант Валентин Іваненко успішно захистив свою кандидатську дисертацію. Опісля захисту дисертації В. В. Іваненка було взято до штату кафедри історії СРСР та УРСР ДДУ.
Тож незабаром молодий педагог розробив та почав викладати для студентів історичного факультету один з основних курсів – історію Української РСР радянського періоду. Він ретельно готувався до кожної лекції, мав докладний конспект, добре структурував матеріал і доступно передавав знання студентам. При цьому зазначимо, що В. В. Іваненко викладав свою дисципліну українською мовою, що для того часу, скоріше, було винятком, ніж правилом. Приділяв він належну увагу і методичному забезпеченню дисциплін, які викладав.
Наприкінці 1980-х рр. докторська дисертація В. В. Іваненка ґрунтувалася, звісно, на марксистсько-ленінській методології. Однак, ще не відмовившись від теоретичних настанов радянської історичної науки, В. В. Іваненко повною мірою продемонстрував новий підхід, не тільки узагальнивши позитивний досвід у розвитку інтернаціональних контактів робітників УРСР, а й показавши вплив таких негативних явищ, як культ особи Й. Сталіна, командно-адміністративна система управління, масові політичні репресії і т. п. Захист докторської дисертації В. В. Іваненка відбувся 28 грудня 1990 р. в Інституті історії АН УРСР у Києві.
У 1992 р. підрозділ, який очолював В. Іваненко, було трансформовано у кафедру російської історії. Зміна назви кафедри – це не тільки оновлення форми, а й внутрішнього змісту. Завідувач кафедри також спрямував зусилля викладацького колективу на написання навчального посібника, який би віддзеркалив російський історичний процес з точки зору сучасної української історіографії. Тож у 1997 р. вийшли друком «Нариси історії Росії з найдавніших часів до сьогодення», які на той час стали одним із перших і досить нечисленних видань такого жанру й тематики.
Розпад Радянського Союзу і становлення незалежної Української держави знаменували якісно новий період і в наукових студіях професора В. В. Іваненка. Перед Валентином Васильовичем, як і перед усією історичною наукою, тоді постали широкі можливості в новому осмисленні складних і до того часу закритих сторінок історії України. При цьому вчений продовжував розробляти традиційну для себе тематику.
Зазначимо також, що за ініціативи та під безпосереднім науковим керівництвом проф. В. В. Іваненка в рамках загальнонаціональної програми «Реабілітовані історією» було створено потужний регіональний дослідницький центр з вивчення репресивної політики сталінського тоталітарного режиму та специфіки його прояву в різні часи на українських теренах, зокрема на Дніпропетровщині.
Не можна не згадати наукові студії проф. В. В. Іваненка з дослідження окремих найдраматичніших сторінок вітчизняної минувшини. Так, учений був одним із тих, хто започаткував вивчення Голодомору 1932–1933 років у Дніпропетровській області.
Професор В. В. Іваненко нині є одним з провідних учених-істориків України, який вже майже двадцять років обіймає важливу посаду проректора ДНУ – наукового та освітянського центру всього регіону. Втім, головним все ж є те, що його цілеспрямовану, невтомну працю щиро шанують в університетському співтоваристві, поважають колеги-викладачі та студенти, підкреслюючи, що знання та досвід проректора, його організаторський талант та високий професіоналізм органічно поєднуються з людяністю, сердечністю, відвертістю вдачі, тонким почуттям гумору.
