Володимир Сєргєєв – заслужений ветеран «Дніпра». Він грав у команді ще у шістдесятих. А 1987-го, коли на базі «Дніпра» було створено перший у Cоюзі госпрозрахунковий клуб, почав працювати в ньому штатним художником.
Першим футбольним клубом Сергєєва могло б стати московське Динамо. Він деякий час тренувався з командою, але невдовзі в ній змінився тренер. Новий керманич, Костянтин Бєсков, довіряв не молодим футболістам, а ветеранам. Тому довелось шукати інші варіанти. І тут Сергєєв згадав про запрошення з Дніпра.
Так хлопець, народжений в Києві, грати почав не за місцеве «Динамо». У Дніпрі його першим тренером був Леонід Родос, з ним команда не прогресувала, і тому сталося доволі очікуване звільнення. Коли всі дізнались ім’я нового тренера, то були дуже здивовані. Це був 29-и річний Валерій Лобановський, що ще нещодавно сам був гравцем.
Але зміни доволі швидко всіх здивували. Лобановський, окрім змін в тактичному плані, значно посилив тренування. Сєргєєву, як і іншим було доволі важко витримувати такі навантаження. На поле він виходив іноді, як-то кажуть, «на автоматі». За день іноді було по три тренування!
Тим не менше, команда все ж очевидно прогресувала. Сєргєєв грав на позиції захисника, йому вочевидь не вистачало техніки, зате була гарна швидкість. Неодноразово було так, що програвши нападнику суперників єдиноборство, він наздоганяв того і все починалось знову.
У 1973 році знову змінюється головний тренер. Лобановський уходить назустріч майбутній славі у київське «Динамо», а в «Дніпро» приходить Віктор Каневський. Новий тренер на Сєргєєва не розраховував, тому довелось шукати нову команду.
Погравши трохи за «Рубін» з Казані, Сєргєєв перейшов до «Енергії» з Братська. Там він був граючим тренером і зіграв декілька сезонів. Розпочав сезон 1977 року із травмою. Крім нього там центрального захисника грати не було кому. Футболіста обколювали всім, чим можна, лише щоб виходив на поле. І ці ігри він ледве доходив до кінця.
Тренував тоді команду Марушко. І футболіст його ледве вмовив, щоб він його відпустив. У тій команді Сєргєєв був провідним гравцем і заміни не було. Але він відчував, що все закінчиться погано, якщо буде продовжувати грати. Лікуватися ніколи і ніхто не дасть. Кожні чотири дні гра. Так футболіст повернувся до Дніпропетровська і почав грати за завод Пресів, але на любительському рівні. Згодом гравецьку кар’єру довелось остаточно завершити, бо здоров’я вже давалося взнаки.
Ще до армії у Києві він закінчив училище прикладного мистецтва, умів малювати. У Дніпропетровську був художній комбінат. Сєргєєв потрапив у нього суто випадково і пропрацював років дванадцять. Малювали агітаційні плакати, стенди, панно, оформляли у місті всі свята. А свят було багато. Все, що було на вулицях, – банери, всякі панно, картини всіх героїв праці. Це все описували. Оформляли кабінети, робили наочну агітацію. Потім уже працював у першого секретаря обкому. Там робили звіт, а на Володимирі були всі графіки у різних видах та форматах у всіх напрямках – енергетика, будівництво та все інше.
1987 року, коли у Дніпропетровську створювався перший у Союзі госпрозрахунковий футбольний клуб, начальник команди Геннадій Жиздик шукав на мистецькому комбінаті співробітників. І працювати художником до «Дніпра» перейшов Володимир Сєргєєв.
Разом із ще одним художником малювали програми, випускали плакати до ігор. На той час ми організовували музей, він був поруч із «Метеором». Там стояли кубки, висіли фотографії. Експонати нам віддавали родичі колишніх футболістів. Дуже складно було, але до перших ігор чемпіонату ми його таки відкрили. Приїжджали туди з усього Радянського Союзу.
Потім нашому герою поставили завдання навчитися робити вимпели. Опанувати цю майстерність він поїхав до Львова. Там був художник, який постачав вимпели на весь Радянський Союз — і команди вищої ліги, і збірну.
Жиздик дав у дорогу сумку. Там була чорна ікра, ще щось. Каже: передаси йому. Львів’янин отримавши її, розгорнув: «Он як! Ну, ходімо». Сам процес виготовлення вимпелів Сєргєєв вже вивчив за книгами, залишилося лише попрактикуватися. Він приїхав, і за тиждень випустив перший вимпел.
У Львові працював цілий цех із виробництва вимпелів. Робітників було шість-сім чоловік. Це і швачки, і ті, хто наносив позолоту. Через два роки у Володимира Сєргєєва вже була майстерня анітрохи не гірша. Згодом художній кооператив «Форвард» навіть став приносити гроші клубу.
Один із вимпелів, випущений «Форвардом», можливо, висить десь у покоях Папи Римського. Коли тодішній керівник ФК «Дніпро» Ігор Сітніков віз команду на зустріч із Папою, замовив Володимиру Сєргєєву подарунок для його святості. Спеціальний вимпел також випустили до знаменитої зустрічі «Дніпра» та «Бордо» у 1985 році. За час існування кооператив випустив близько півтори тисячі вимпелів.
За словами художника, нинішня ладдя, зображена на емблемі клубу, була придумана у Львові тим самим, на жаль, невідомим художником 1983 року.
Коли команда стала чемпіоном СРСР, Геннадій Жиздик замовив йому масу різних вимпелів та попросив зобразити емблему. Сєргєєв намалював кілька варіантів. Вибрали, затвердили та запатентували. Але коли Геннадій Жиздик перестав керувати командою, то й до емблеми повернулися старої.
«Я намагався зобразити туру, схожу на голуба, бо дуже люблю цих птахів», — пояснював пізніше художник Володимир Сергєєв.
Його олівцеві належить і сучасна емблема Федерації футболу Дніпропетровська. Намалював її художник лише за вечір. В подальшому у нього почалися суттєві проблеми зі здоров’ям, і від футбольного та художнього життя він відійшов.
